Завжди вони з ним, ті краплі, а сьогодні, як на гріх, забув дома. Але нічого, посидить трохи, і все пройде.
Пригадалась чомусь раптом зима в Могильницькояу лісі. Чому саме зараз пригадалась? Може, тому, що якийсь холодок, мурашки пробігли по спині... Пробігли і нема, знов стало тепло, навіть цілком тепло. Навіть чоло вкрилось потом. Він бачить себе в кухні лісничого, діда Миколиного. В пекарській печі палає вогонь, і жар від нього іде на всю кухню. Він ясно бачить стару господиню, лісничиху. У неї болить нога, але вона не сяде, а, кульгаючи від плити до стола по глиняній долівці, готує їжу для солдатів. Вона завжди добра, уважлива, ласкава до них, чужих їй людей...
"Чому таке верзеться?" — прокидається на мить із півсну Тарас Іванович. Він знає, що давно вже нема ні тої господині, ні її чоловіка, ні навіть тої хати, яка давала їм захист від зимової стужі і воєнних негод.
Він бачить себе там ще не старим, бачить усіх солдатів — своїх товаришів. Ось рудий Сіманов, з великою лопатистою бородою... Його потім убили на фронті; он Жилкін, високий, худий, завзятий співак; он сидить Костя Надарашвілі з братиком Миколи, малим Євгеном... Кажуть, він уже лікарем, той хлопчик, а он... Як же прізвище того, кого зрадила жінка, він йому, неписьменному, листа читав? Ніяк не може пригадати. Він напружує всі мозкові центри, але прізвища не може пригадати, а сірий серпанок, що окутує мозок, все темнішає, все щільніше накриває його, аж в очах темніє, хоч вони давно заплющені... Хоче ще раз розплющити очі, та вже не може, темрява огортає їх і зовні, голова хилиться вперед і падає на груди. Вона важка, мов олов'яна, тягне за собою вбік усе повне тіло, і воно з грюкотом валиться на підлогу.
До кабінету вбігла секретарка і, побачивши свого начальника лежачим на підлозі, заверещала не своїм голосом. На крик жінки поспішили відвідувачі, що недавно так настирливо добивались прийому у члена ВУЦВИКу, підняли його, поклали на диван, але він уже не дихав.
Так умер на посту комуніст, що все своє свідоме життя віддав революції, боровся на фронтах, стікав кров'ю від ран, голодував до повного виснаження і, виборовши для майбутніх поколінь щастя, умер ще далеко не старою людиною, умер, коли треба було жити.
Нагла смерть Лебеденка зробила на Миколу тяжке враження. Спершу не повірив. Як же так — йшли вони разом, розмовляли, сиділи на лавочці, а через якусь годину після того він скінчив життя?! Та, на жаль, це була правда. Побачивши друга на смертнім одрі, Микола всім єством зрозумів, кого він втратив у цій людині. Це була його опора, на яку міг сміливо покладатись, це був порадник у всіх важливих обставинах. Доки жив Тарас Іванович, Микола нічого не боявся. Він знав, що Лебеденко йому вірить, і він ніколи не підвів би Лебеденка. Тепер не стало друга, і Микола почував ще більшу самотність, просто сирітство...
Похорон відбувся на другий день по смерті Лебеденка. Ховали Тараса Івановича з великими почестями. В похоронній процесії йшли робітники кількох заводів, на яких колись працював небіжчик, грали два оркестри, співав державний український хор. А співав він старовинних пісень, яких, може, ще співано, коли ховали видатних героїв. Коли хор заспівав, по великій юрмі народу, що проводжала домовину, мов завивання вітру серед степу, пішло ридання, і, як колосся від вітру, похилились людські голови.
Микола йшов зразу ж за домовиною і ревно плакав. Він ховав свідка своєї молодості, а то й саму свою молодість. Поруч із ним ішли його друзі: Владик, Михайло, Лукаш, Хома. Всі вони були знайомі з покійним, і всі його поважали.
Коли вертались додому, Микола сказав Владикові:
— Замовив мені старий друг статтю, та не встиг її прочитати. Знаєш, з його смертю я вже неначе не так твердо стою на цій землі.
— Дурниці! Ти вже зайняв у радянському суспільстві визначне місце. Тебе знає молодь, тебе знає робітнича маса, знає партія, ти — радянський письменник, а це звучить гордо, — усміхався Владик, перефразувавши вислів Горького.
Проте слова товариша не заспокоїли. Микола йшов сумний, похнюплений.
— Вісімнадцять років я знав цю людину,— сказав він, наче сам до себе.— Завжди він був однаковий — рівний, розумний, чесний і непримиренний з ворогом...
Миколі пригадався виступ Лебеденка на мітингу в Тернополі в сімнадцятому році, коли в нього стріляв білий офіцер, а потім, багато років пізніше, десь у двадцять третьому році, він чув виступ Лебеденка на мі-
тингу, влаштованому в театрі Мусурі з приводу ноти Керзона. Це була груба, ультимативна нота англійського прем'єр-міністра, одно кільце з цілого ланцюга провокацій британського імперіалізму, і вона викликала нечуване обурення і протести трудящих мас Радянського Союзу. Театр був повний-повнісінький, ніде голці впасти. І ось тоді Микола, може, вперше в житті, почув яскраву промову справжнього революційного оратора.
— В житті це була скромна людина,— продовжував свої думи вголос Микола.— Справжній послідовник і учень великого Леніна.
— Так, велич завжди ходить у парі зі скромністю,— промовив Владик.— Ти зараз куди? — спитав Миколу, коли вони дійшли до площі, де їхні дороги розходились.
— Мабуть, додому, куди ж іще?
— Зайди до мене.
— Нема охоти.
— Зайди. До речі, дуже можливо, що в мене зараз Тася. Щось мені жінка про це говорила.
Микола не дав себе довго просити, і друзі пішли. Місто шуміло, жило гарячим повнокровним життям.
4
Микола прокинувся до схід сонця. Спати більше не хотілось. У хаті стояла передранкова тиша, яку він так любив удома. Він звик працювати, коли ніхто не заважає своїм співом, реготом, голосною розмовою навіть у сусідів за стіною.
"Зараз встану і сяду писати",— подумав. Але не встав, мріялось...
"Яке було б щастя, коли б цю тишу порушили діти, власні діти! — думав він.— Підходить той вік, коли людина почала оглядатись на задні колеса. Що ж, попереду старість, а хто її звеселить, коли не діти".
Миколі пригадується батьківський дім, брат, сестра. Він найстарший. Всім їм разом років п'ятнадцять, не більше. От мати каже: "Татко по праці в школі ліг на півгодини відпочити, посидьте, діти, тихенько..."
Мати йде до своєї роботи, а вони сидять, переглядаються, і раптом їх нападає нестерпний сміх. Вони не можуть опанувати себе, сміх душить, і це триває доти, доки батько не вийде з кімнати, де він ліг відпочити, і не покартає їх, що не дали заснути. Тоді і сміху більше нема, і соромно, що не дали батькові відпочити, і жаль батька, бо люблять його, а от стриматись від сміху не могли...
"Коли б так мої діти сміялись..." — мріє Микола. Перед очима стає Тася. Струнка, як тополя, вродлива, глибокі карі очі, матове личко, тонко окреслені уста, білі, мов перлини, зуби. А ноги! Які у неї зграбні, красиві ноги! Швидше б одужала її мати! Через недугу старої він так рідко бачиться з милою.
Після чаю сів до свого письмового стола і почав працювати.
Телефонний дзвінок перервав роботу.
"Хто б так рано?" — подумав Микола, піднімаючи трубку.
Почув голос Івана Думи. Голос був змінений, хрипкий. Відчувалось, що людина намагається бути спокійною, але це їй важко вдається.
— То ти, Іване? З приїздом. Коли приїхав?
— Сьогодні вночі. Ти вже не спиш? — чує Микола в трубці.
— Що ти, я вже написав сторінку, тобто одну п'яту щоденного плану.— Що сталося, Іване?
— До тебе можна? — чує Микола замість відповіді.— Ти сам? — упевняється Іван.
— Сам, звичайно, заходь,— запрошує Микола.— До обіду я буду вдома.
Микола повернувся до письмового стола. Цей ранній дзвінок приятеля, його змінений голос і те, що він хоче порадитись, хвилювало. Трапилось щось важливе. Коли б дрібниця, Іван не турбував би так рано.
До приходу товариша Микола вже не писав. Щоб не гаяти часу, сів переглядати ранкові газети.
Іван Дума приїхав швидко. Пропускаючи його в двері, Микола подумав, що з чоловіком щось неладне.
— Сідай, розказуй, в чому справа? На віях Івана затремтіли сльози.
— Що з тобою, друже? — питав схвильовано Микола.— Заспокойся. Що трапилось?
Іван відразу взяв себе в руки.
— Пробач,— сказав він, витираючи хустинкою мокрі від сліз очі і винувато усміхаючись.— Тримався я, тримався, і от бачиш... Цілу ніч не спав, думав-гадав, от нерви і розгулялись. Ні до чого не додумався.
— Та говори, нарешті, в чому справа?
— Мене виключили з партії.
Микола розкрив від здивування рота і опустив руки.
— От так новина! Всього міг сподіватись, але такого аж ніяк.
Приятелі довго мовчали, не знаходячи слів для розмови. В обох було однаково важке гнітюче почуття. л Іван Дума страждав особливо гостро. Він мав стаж, заслуги перед революцією, був переконаний, що перед Радянською владою не згрішив ні на дрібку.
— Що тобі інкримінують? — спитав Микола.
— Нічого,— твердо сказав Іван.— Є, кажуть, якийсь документ, а офіціальна версія, що послужила мотивом для виключення, така: мені не вірять, що я син бідняка, що бідняк ніби не міг посилати сина в школу взагалі, а тим більше до Відня. В ЦК мені сказали, що мою справу будуть вивчати. І якщо підтвердиться, що я справді той, за кого себе видаю, то буду прийнятий назад в партію із зарахуванням стажу.
— Ти нікого не знаєш з Першої Кінної, що робила рейд в Галичину? — спитав Микола.— З тобою чей же був хтось у Довгім, пам'ятає, як ти виступав там, може, й заходив до тебе додому.
— Де їх тепер шукати? — промовив Іван, безнадійно розвівши руки.
Микола згадував людей, щоб виручити товариша, але все даремно.
— Ех, коли б жив Лебеденко, на нього можна було б послатись,— зітхнув Микола.
Іван замовк, похнюпився.
Микола глянув на його похилену велику голову, що вже починала лисіти, мимоволі посміхнувся.
— О, ти дуже подібний на поміщицького синка,— зіронізував він,— і фігурою, і манерами.
Микола намагався в цю хвилину відтворити в уяві образ поміщика з Івана Думи. Але при мобілізації всієї своєї фантазії цього не вдалося зробити. Замість палацу, в якому повинен би жити цей утворений фантазією поміщик, стала перед очима знайома Миколі з дитинства хатина із солом'яною стріхою і глиняною долівкою, сільський пічник Тимко Дума, батько Іванів, з величезними мозолястими долонями, і мати Іванова, сварлива жінка, про яку сам Іван колись ще в дитинстві, коли вона його побила батьковим ремінцем, сказав: "Мої мама чисті вар'ятка, вони не питають, а б'ють куди попало".