Ось хоч би, наприклад, повелів накласти виру на весь, в якій заколото тіуна. А може, тіун, бувши поганою людиною, допік смердові до живого? Складно все це... не так, як у книгах. Книги повсякчас торочать: будь милосердним до ближнього свого. Бути ж милосердним — це значить, заплющити очі на душогубства, ворохобу, крадіж, змови. "Хочеш їздити на коні — спершу осідлай його" — говорив принагідно батько. Виходить, що княжити, це щодня сідлати дикого коня".
— І, нарешті, осподине, маю для тебе солодкий плід. Щоправда, він ще не дозрів, але... Лука з Вістової, що полював вівериць і кун на твоїх ловищах, перед святами вернувся з лісів. Хмільним будучи, хвалився на Підго-родді, що надибав у верхів'ях Золотої Бистриці солене жерело, — доповів печатник.
Князь стрепенувся.
Солене жерело? Це нові гривни, багато гривен.
— Пощо ж говориш, що плід не достиг? Печатник розвів руками.
— Бо ловчий пропав, як камінь у воду. Твої люди, осподине, розшукують його четвертий день. Зуміли, правда, вивідати, що востаннє бачили Луку з Лихварем.
— Накажи залізом припекти сина Чагрового.
— Марна справа. Той дасть язика собі відрізати, але не признається. Я послав бирича до нього, щоб прибув на пир твій...
— Лихваря на пир?
— Він не гірший і не ліпший від старійшин братчин: кожний заробляє на хліб, як може. Сина Чагрового варто приручити, скарбниця у нього, повідають, не менша твоєї. Якщо він володіє таємницею Луки з Вістової... то хай кладе на жерелах шопи і хай варить сіль. Матиме десятину.
Князь промовчав.
Сонце хилилося на сполудне, сніп проміння з вікна впав на отця Остафія. Ярослав мимоволі подумав, що старець з сивою бородою, видовженим сухим обличчям і схрещеними на грудях руками схожий на святого... святий кличе на пир Лихваря. Лихвар — чоловік підступний, ніякого гріха не боїться, про це всі в Галичі знають... і кличуть до князя на пир?
Але не сказав Ярослав цього ні батькові, ні печатникові.
IV
В сорочці народився Ян, другий після Люта відземок Нагрів. Інші роками, а то й десятиліттями б'ються, щоб здійснити свої задуми, а йому стезя випала щаслива.
Кажуть: "Бог помагає Я нові".
До божої приєдналася поміч старшого брата: Лют власноручно приніс на княжий двір гусла старенькі, правда, пообтовчені, але на диво голосні і, кликнувши з писчої палати Я на, шепнув на вухо:
— Не позабув, про що колись говорили? Зраділий Ян торкався струн і пригадував:
— Що повинен я небіжчика Влада при князеві заступити?
— Ото ж... Для цього й гусла роздобув.
— Стати княжим співцем нелегко,— посмутнів Ян.
— Хто ж каже, що легко? Але що заважає тобі жадати цього? Будеш мати мету... Важливо, щоб на тебе звернули увагу, щоб князь послухав твій спів. Ти зрозумів мене, брате? В тебе голова на місці, слова у пісні кладеш, як косарі покоси, рівно і розмашисто. Спробуй... Колись віддячишся братові.
Чи сподівався Ян, що скоро сповняться Лютові слова?
Вдень за роботою в писчій палаті і вечорами вишуку-вав-мугичив слова до пісні про похід Володимира Воло-даревича за Віслу.
Знав, з кого починати, яким ключем відмикати князеве серце.
Слова добирав звучні, мов із міді литі, шикував їх рядами, як шикують воєводи комонників.
Мав таки Ян талант, тліла в ньому іскра божа.
І пісня була складена. Тільки Ян таївся чомусь з нею перед писцями, і вдома перед батьком. Чи мав намір здивувати їх різьбленими словами і музикою бранною, похідною? А чи... чи соромився тієї пісні, яку створив не для насолоди духовної, а для грішного своєкористя?
Лютові одному відкрився, той слухав і потирав долоні:
-т На мене ти, Янчику, схожий. Беручкий. Виростуть з тебе люди. Ось шепну при нагоді печатнику Остафію, хай князеві тебе покаже.
І таки шепнув, бо третього дня коляди бирич покликав Чагрового сина в княжий терем.
"Господи, прихили Володимиркове серце до мене, я в боргу перед тобою не зостанусь".
Чагр, син Микули, потрапив на княжий пир випадково. Старійшина дереводілів Захарій слабував, тому попросив Чагра заступити його у Володимирковій стравниці.
Чагр каявся, іцо дав себе вмовити.
Княжий терем приголомшив метушнею, багатолюддям, блиском розкоші. Бояри, котрі зібралися в гридни-ці, перешіптувались між собою і кривим оком міряли градських мужів. Великий боярин Сірослав Сірослав и ч, той самий гордун, котрий вибудував на горі поблизу Дністра неприступне дворище, що розмірами своїми, високими заборолами і палатами схоже на князівське, навіть не приховував роздратування. Під кам'яним склепінням гридниці гримів його бас:
— Дивуюся вельми, братове, що князь наш заходить собі з племенем смердів.— Сірослав не остерігався прилюдно ган-ьбити князя, був визнаним ватажком галицьких бояр.
Старійшини братчин і купці чули, звичайно, боярську зневагу, атому никли і червоніли. Про людське око пильно розглядали на стінах стравниці мальовила: то лови на звіра, то полк у поході, то забави скоморохів.
Білою вороною поміж старостами почувався батько Чагр. Він й убрався не так, як інші. На мужах градських каптани з синього, зеленого та чорного фразького сукна, а "а Чагр* — кожушина гаптована черленою ниткою, під низом — довга до колін біла сорочка, на пазусі і вуставках мережана чорним хрестом. Старійшини поскрипують чобітьми, а Чагр явився на пир у нових шку-ряках. Невибаглива його одежина вичавлювала на губах градських мужів кислі посмішки: ото, мовляв, страхопуд...
Чагр нудився.
Цілу гривну дав би тому, хто б вивів його з-поміж пихатого боярства і своєї-таки рукомесної братії. Бач, скільки лою нажили на людській праці.
До стравниці в супроводі єпископа та печатника Остафія увійшов князь Володимирко. Старійшині", як трава під вітром, схилилися долі, князь привітав їх киакшв голови і подався у гридницю до бояр. У стравнтар зостався отець Остафій.
— Князь просить вас, мужі градські, за столи,— промовив печатник. Помітивши в гурті Чагра, помахом руки покликав до себе.
— Доброго сина зростив ти, Чагре. Наставник його, Радило, хвалить отрока. Росте з нього муж княжий,— говорив Остафій.
Чагр припав губами до сухої руки печатника.
— Вельми вдячний тобі, отче,— проказав схвильовано.— Видно, недаремно сиром'ятним паском учив отрока розуму, пішла наука на користь.
Пир, як заведено, почався молитвою. Єпископ благословив столи, що вгиналися під мисами й жбанами. Князь, піднявши вгору золотом оправлений ріг, наповнений вином, прорік урочисто:
— Першу чару п'ю за вас, діти мої: за вас, бояри,— мечі і списи мого стола. П'ю за тебе, єпископе, бо вимолюєш у бога щастя князеві і його землі. П'ю за вас, мужі градські, опору мою серед люду простого. Усім вам зичу многая літа, добра усякого. Бажаю вам нової коляди діждати у здравії і гараздах.
Кубки, чаші, корчаги злетіли над столами.
— Слава князеві нашому! — в один голос гукнули молодші дружинні бояри, котрі служили Володимиркові мечем і життям, його ж коштом одягалися і годувалися.
— Слава осподину нашому! — підтримали їх старійшини братчин. А з-поміж них найголосніше піяв Роман Ковач. Мав для цього причину: лише седмицю тому княжі воєводи дали завдаток і повеліли викувати сотні мечів і наконечників списів.
Не задурно, отже, гаяв тоненьким голоском Роман.
Вотчинні бояри — Сгроелав Сірослааич, син його молодий Коснятко, Жирослав Кормилич, Іван Халдеєвич, Ізбігнсв Іванович, воєвода Ратибор, Слов'ята Молибого-вич та інші лучшії мужі сиділи статечні, насуплені. Праг-ли вони розгадати, що означає дивне єднання князя з простолюдом. Чи не задумав хитрий Володимирко каверзу супроти них, можновладних, чи не назше це посяганням на юені права?
Сірославич пустився на вивідини. Посуну ж від себе недопити" иугар, нахилився до князя.
— Осподине, бояри вотчинні і дружинні хотіли б довідатися: чи не мислиш утяти нам честі, за один майже стіл посадивши з смердами?
Князь зрозумів боярина, зирнув на відчинені широкі двері стравниці й, поклавши долоню на волохату руку Сірослава, промовив стиха:
— Безпричинно, великий боярине, підозріваєш мене в лихому. Вже не один раз доводив тобі, всім боярам, що піклуюся про вас, яко оТець, дбаю про честь боярську і заможність. І те, що градських мужів сюди покликав, теж є свідченням, ішхдумаю про своє і ваше добро. Малі люди киплять, як смола в казані, душі у них дикі, мов у коней степових... градські мужі — мої вуздечки для черні. Печатник Остафій якраз і буде про це вести з ними мову. Відносно ж честі, Сірославичу,— князь прискалив око,— то чув я, що й ти з рукомесними й торговими людьми знаєшся, маючи з того хосен. Хіба не правда? — Володимирко натякнув, що вотчинник для примноження майна через посередників скуповує у рукомесників начиння різне і збуває його на торжках сторонських городів. Князь уколов боярина свідомо, Сірославич торгові свої ряди тримав у таємниці.— Та не подумай, — продовжував Володимирко,— що осуджую тебе. Ні, але й мені не заважай.
— Ох, видоки в тебе, як пси, винюхують найпотаємні-ше, — подобрів боярин.
Перші чари вина спустили з припонів язики і апетити. Виночерпії і кухарі наповнювали миси і жбани: пийте, гостьове княжі, веселіться — син божий народився.
Надвечір, коли засвітили свічі, стравниця і гридниця гуділи, як у борті бджоли: тут і там лунали здравниці та віншування, вибухали і гасли співанки, суперечки. Свічі моргали... гості потіли. Стольник Судислав подумки лаяв старійшин... мужі градські пили і не рахували: мой, а скільки-но коштує корчага угорського вина? Хай вартує й цілого вола, їм що до того.
В синьому диму свіч, у рожевому хмільному чаді метушився отець Остафій. Здавалось, не один сновигав печатник, а десять таких. І не турботами бояр, як нашіптував Сірославичу князь, печалився Володимирків прибічник. Одному старійшині обіцяв княжу щедрість, іншому — нові замовлення на мечі, стріли, кольчуги, луки, третіх Спокушував: Володимир, мовляв, збирається декого з них порівняти з боярами. Взамін же просить князь тримати свої братчини в залізних рукавицях, бо гадає податі збільшити, державна скарбниця порожня, нізащо меча викувати. Мужі градські повинні це зрозуміти. Ру-комесник або смерд без однієї куни не збідніє, а землі — поміч.
— І це все, мудрий печатнику? Так у чому річ? Ніби ми вороги князеві? Поможемо... хай князь чинить, що задумав.
Солодкі обіцянки, страви, пахуче вино дурманили голови.