А крім того... крім того я думаю собі: є якась закономірність у тому, що коли в нашій історії наступає на народ біда, то не князі, не шляхтичі, не графи висували з-поміж себе оборонців людських, а сам народ вибирав з-поміж простих кращих із кращих. Так було в Олеську, про який ви написали, так було у Львові наприкінці XVI століття, коли годі було терпіти безпросвітну темряву, так було за Хмельницького, так було в 1917 і в 1939 роках, коли західноукраїнським землям принесли волю робітники і селяни, вдягнуті в чер-воноармійські гімнастерки.
— Може, і ваша правда,— сказав задумливо Іваничук.— Може, і ваша правда, ровеснику,— повторив і обняв робітника за плечі.— Може, якраз Рогатинець... і не тільки Рогатинець, увесь Львів середньовічний повинен прийти у мій роман. Може, настала на нього черга?
...Розповідаючи про цей епізод — такий на перший погляд незначний — і разом із тим дуже симптоматичний, хочу признатися по правді, що ні потім, ні тепер не допитувався в Іваничука, чи направду підказана робітником тема запалила його, чи, може, давно носився з нею, виважував її і робітник з автобусного заводу тільки підштовхнув його... підштовхнув і попросив: "Напишіть про Львів"... про Львів середньовічний, правдивий і страшний, ясний і забобонний. Напишіть, товаришу письменник, про сідляра Рогатинця, звичайного, як на сучасне розуміння, робітника, котрий зрозумів пророче: "порятунок руського народу, руського слова в книжці, у науці, в організації братств".
Може, Роман Іванович побачив Львів ще з висоти бойової галереї Олеського замку? Певно, котроїсь ворожбитної ночі прийшли також до письменника львівські братчики — всі оті кравці, шевці, столярі, сідлярі, ковалі, гончарі... прийшли та почали докоряти:
— Ну, досить тобі, ваша милість, спацерувати по королівських покоях. Час, ваша милість, вирушати на Львів. Ми чекаємо.
— Я перечитав про Львів стоси книжок,— розповідає Роман Іванович.— Мені фахівці перекладали уривки з латинської, давньонімецької, я знайомився з фрагментами щоденників чужоземних мандрівників, вивчав хроніки, літописи, старі календарі та адресні книжки, бо романісту треба досконало знати, так би мовити, історичну топографію середньовічного міста, щоб не заблудитися у лабіринті вузьких вулиць: романісту, крім усього іншого, треба наскрізь пропахнути духом епочи, пройнятися тим головним, чим конкретно жили люди в даному МІСЦІ и конкретно-історичний відтинок часу.
Я говорю, мабуть, банальні речі, але тим часом буває сумно, коли /іг хто з так званих історичних белетристів чомусь не знає "конкретики", сподіваючись на власну творчу уяву, яка дуже часто може зрадити. В одному досить грубенькому романі я прочитав, що герой, який брав участь у поході Ігоря на половців, переспав ніч перед битвою у копиці сіна. Це ніби марниця, але читач від душі пореготався: хто ж посеред, дикого половецького степу накосив для давньоруського поета гарбу сіна, висушив його і склав у копицю?
Із усього прочитаного, почутого, побаченого його найбільше колись празила оповідь Івана Андрійовича Михайлюка, немолодої уже людини, письменника і водночас хлібороба, мешканця села Тростянець, що недалеко під Косовом. Доля Івана Андрійовича — це жива історія нашого Покуття. Тільки в чотирнадцять років він навчився читати і писати і, шледве пізнавши грамоту, відчув потяг до літературної творчості. Друкувався у революційних "Вікнах". У тридцятих роках був видавцем і редактором прогресивних журналів "Зеркало" і "Плуг", які виходили в Коломиї. Підтримував творчі зв'язки з Ярославом Таланом, Петром Козланюком, Олександром Гаврилюком.
Ще з юних літ, прочитавши першу книжку, видану у Львові (бо де ще можуть друкуватися книжки?), Михайлюк мріяв побачити це місто. Він уявляв його світлим, піднесеним на горбах, осяяним славою давніх князів, першодрукаря Івана Федорова та культурно-освітньою діяльністю Львівського братства.
На початку травня 1929 року (коли, до речі, тільки-но народився Роман Іваничук) для селянського хлопця з Тростянця трапилася нарешті нагода побувати у Львові: його, здібного поета і прозаїка, редакція "Вікон" запрошувала на першу крайову нараду пролетарських письменників Західної України, на якій, як відомо, було створено революційну літературну організацію "Горно".
Запрошення він одержав, але грошей на поїзд не мав.
І не було "міського" вбрання. І не було черевиків.
Однак Львів манив... манив виром політичної боротьби, літературного життя. Йому гадалося, що Львів стане для нього своєрідним джерелом натхнення для творчості, розширить його горизонти.
І Іван Андрійович, позичивши в товариша вбрання і черевики, пішки *-під самих Карпат добирається до Львова. Ішов, як звичайно, босий (шкода було чужих черевиків), ночував у людських стодолах, годував-ся у бідняцьких родинах.
Боса мандрівка тривала майже тиждень. Місто розчарувало хлопця своєю сірістю, кам'яною неприступністю, чужою мовою; не було тут сліду від "давньої слави". Зате вразили Івана Андрійовича натовпи безробітних... вразила робітнича сила, що нуртувала на кам'яних вулицях і площах старого Львова.
Ми стоїмо у Львові, вдома, на рідній землі. А королі... для короля чи коня осідлали. І вдаримо його батогом.
— Може, був у тому сенс, що Іван Михайлюк ходив до Львова пішки, як на прощу. Мав час подумати, оглянутися, заглибитися у минуле, оцінити сучасне... побачити себе в сучасному,— розмірковує Роман Іванович.— Може, історична романістика — також своєрідна праця... ні, не проща в минуле — це мандрівка в сучасність.
Може, якраз під час цієї мандрівки він став письменником?
Іваничук розмірковує:
—я Добре пам'ятаю, як виник поштовх... як вибухла спонука, потреба написати роман, який тепер називається "Манускрипт з вулиці Руської". Було це рано навесні, коли місто після першого квітневого дощу враз мовби заштрихувалося зеленим туманцем, що розвіювався з набухлих бруньок та з першої травиці на газонах... коли місто вигрібало із вузьких закутків дворищ ремонтно-будівельне сміття, що призбиралося за зиму... коли місто викидало на тротуари старий мотлох: меблі, ящики, ганчір'я з підвалів, купи іржавого брухту.
Під час такого весняного "порядкування" я цілком випадково потрапив на теперішню вулицю Фрунзе — на одну з характерних для середньовічного Львова вулиць, на якій двом парам коней важко роз'їхатися. Ця вулиця — я потім вияснив — походить з XIV століття і називалася тобі Худоб'ячою. У XV столітті її перейменували на Зарванську, пізніше стала Капітульною, Векслярською, Єврейською, Боїмів.
Та, зрештою, річ не в назві... річ у тому, що біля одного з будинків на тротуарі височіла купа мотлоху, викинутого з пивниці. Тут же стояла кована залізом чорна скриня з напіввідкритим деком... скриня була вщерть набита якимось папером.
Правду кажучи, я відразу звернув увагу на ковану скриню: подібну колись бачив у нашому Музеї етнографії та художніх промислів, датувалася вона, здається, XVI століттям. Я кілька разів пройшовся попри купу сміття, мене таки вабила скриня з папером і книжками. І може бути, що таки наважився б, мов якийсь міняйло з утильсировини, попорпатися у старому папір'ї. У мене вже навіть розпалилася фантазія: я уявив собі у скрині ще невідомі вченим хроніки, акти, наукові трактати, поетичні Ізмарагди — одно слово, манускрипти, у яких записано життя, що минуло триста-чотириста років тому... манускрипти цілі століття лежали, гнили, припадали пилом у глибочезних купецьких підвалах, аж поки не дійшла до них черга. І могло статися, що того дня я таки збагатився б прецікавою знахідкою, якби не стара жінка, що сиділа недалечко на складному стільчику, гріючись проти сонця.
Вона, видно, помітила моє бажання попорпатися у старому мотлосі, бо проскрипіла, як сорока:
— Що, голубчику, хочеш добути карби давних писарів, які списували у свої табули людське добро і зло? А я ось що тобі скажу: добро і зло щурі на січку перетрубили. А втім — пошукай,— дозволила.
Ні, я не став порпатися у підвальному смітті, пройшов мимо, удаючи перед старою, що воно мене менше всього цікавить.
Пройшов мимо...
А надвечір повернувся, щоб таки забрати ковану скриню. Однак по ній не було ні сліду.
Чи шкодую за нею? Не знаю. Може, і справді лежало в ній щось вартісне і цікаве.
Я, однак, знайшов того дня набагато важливіше: думку про старий львівський манускрипт, списаний людським добром і злом.
Коли Іваничуків роман вийшов із друку і розійшовся поміж читачами, історик В. прислав автору цілком серйозного листа, в якому було суцільне здивування: "Я, Романе Івановичу, пильно стежу за науковою періодикою, але, тепер бачу, таки проґавив публікацію про розшуканий нами своєрідний літопис із XVI—XVII ст., написаний львівським братчиком Мацьком Лисим..."
Іваничук зітхнув...
Він роздумує над своєю роботою:
"Може, ніч над галицькою та волинською землею запала не восени 1432 року, коли з воріт Олеського замку були зірвані руські щит і меч, коли Івашко Преслужич програв останню битву... може, це сталося на століття раніше, коли війська Казимира Завойовника, здобувши Львів, заходилися грабувати і спалювати перед храмами наші книжки... наші пергамени, хронологи, манускрипти?
Було тоді випалювання душ у живих людей, у цілого народу; це /гуже просто — кинути книжку в огонь, а горить, проте, душа; і вигорає душа не в однієї людини і не в одного покоління".
На долотному заводі у Дрогобичі під час читацької конференції, на якій обговорювалися історичні романи "Черлене вино", "Манускрипт з вулиці Руської" та "Вода з каменю", його спитав учорашній, мабуть, десятикласник:
— Ну, гаразд, я розумію письменника, який пише на сучасні теми: він бере своїх героїв, так би мовити, безпосередньо з життя. А як бути і історією? Черпаєте знання з книжок, з архівів?
Іваничук відповів ствердно, а сам думав: "Так, беремо з книжок, з архівів. Та не це головне джерело. Письменник, якщо хоче написати твір, повинен мовби спуститися, зійти в минулі світи, у минулі роки... у тих минулих роках йому належить одомаритися, подружитися з людьми, які колись жили, набутися серед них... серед друзів і ворогів, випити і ними по корчазі вина, повірити в їхніх богів і героїв. І тоді напишеш книжку".
За історією ми часто інколи їздимо чомусь тільки в замки та в палаци, шукаємо її у музеях, а тим часом вона зустрічається нам на кожному кроці.