І не Івап Федорович я, а Кузьма Кіндратович, а батько мій був Кіндрат Федорович, а дід — Федір Іванович, а прадід — Івап Федорович. І всі ТТТпопькп, в прадіда перекрутили літери, а в діда відрубали шмат прізвища, і вийшов Пшонь, але я нпанду! Я їм пс дзвін!
Тут Гриша спробував пригадати оповідання Гоголя. "Іван Федорович Шттонька і його тітонька", і йому в голові справді щось таке протумапилося про сой Івапа Федоровича, коли тому привиділося, пібп його тітопька зже й не тітонька, а дзвіппця, а його самого тягнуть на длвіппшо, бо віп дзвіи. "Я не дзвін, я Іван Федорович!"—кричить Шпонька. "Так, тп дзвін",—каже, ідучи мимо, полковник Н-ського піхотного полку, в якому ПТпопька дослужився до майора і з якого його впгнали за тупість і підлість.
— А ви в армії служили? — поцікавився Гриша.
— Служив, то й що?
— 1 дійшли до майора?
— Не дійшов, а Що?
— Чому ж ЗВІЛЬНИЛИСЯ з рядів?
— Розумних там дуже багато — ВИЖИЛИ!
— А в інституті теж розумні?
— І там повію.
— А тут, ви думаете, що ж, дурні? — прискалив око Гриша.
— Тут повітря і харчі підходящі. Прибув добровільно укріплять сільське господарство і нікому не дозволю! І того, хто перекрутив і обрубав мое славетне прізвище, знайду!
— І що ж, у Веселоярську хочете зловптп того, хто відкусив хвостика у вашому прізвищі?
— Де живу, там і ловлю. І дзвоном нікому не буду! Для цього й прийшов, щоб повідомить і заявить!
Коли б Ишопь був структуралістом, віп би в тому дзвопі гого-лівського Шпонькп побачив якийсь ІНШИЙ СПМВОЛ І не потрактував його з такою примітивною прямолінійністю. Скажімо: водолазний дзвін. Або повітряний дзвін водяного павука. Або щось антирелігійне. І тоді Пшонь опинився б не у Веселоярську, а де-небудь па березі моря, або на біологічній станції, або серед лекторів антирелігійної тематики. Але вже був тут, і нікуди його не подінеш, просто кажучи, пе здихаєшся.
Гриша ще не знав, що Пшонь опинився у Веселоярську завдяки товаришеві Жмаку. Бо товариш Жмак, незважаючи па свою якнайвищу принциповість, страшеппо любив свою дружину, а ще більше — єдину доньку. Маючи аж дві вищі освіти і знаючи, яке то благо, він мріяв про впщу освіту і для свого дитяти, але пе заочну, як у нього, а справжню, стаціонарно-повпонравну, бо хоч дипломи однакові для очпої і заочної освіти, зате моральне задоволення дуже й дуже пеоднакове. Однак хтось вигадав іспити і конкурси при вступі до інститутів, Жмакова донька іспитів не склала, все гинуло, не помагали піякі дзвінки, ніякі натяки і прямий тиск, аж нарешті керівництво інституту вирішило піти назустріч товаришеві Жмаку, але поставило умову:
— Приймемо вашу доньку, але заберіть від пас одного чоловіка.
— Куди ж я його заберу? — здивувався Жмак.
— Хоч па Камчатку! Хоч у космос закиньте! Хоч на океанське дпо спустіть! Аби не в пас він був.
Так виміняно на Жмакову доньку Пшоня, і той звалився мов сніг на голову Гриші Л евен цю і всім весел оярівцям, непотрібний і зайвий, як безробітний у Америці.
— У вас хоч жіпка є? — спитав Гриша Пшоня.
— Яка жінка? Ви що — хочете нав'язати мені статеве яшття? '" і; куцдочку! Повторіть. Запишемо... Для карасиків!.. А жінка моя in скла — яспо?
Та від тебе сам чорт утече, подумав Гриша, але вголос сказав інше:
— Ну, вп влаштовуйтесь, а коли потрібна якась допомога, то Г"удь ласка...
— Я ще прийшов сказати, що я вегетаріанець.
— Веге... А що це такс?
— Не вживаю м'яса! І требую, щоб мепо снабжали овочами І крупами!
Bin колюче націлився па Гришу — ось так і проткне, як шпичкою. Гриша колись чув про тих, що пе вживають м'яса. Малювалися вони в його уяві людьми лагідними, тихими, якимись милосердними, чи що. Але дивився тепер на цього Пшоня і розумів, що чоловік без м'яса пе етапе милосердніший, а хіба що тільки озвіріє. Стирчало перед Грпшею щось, як засушений кілок, у бавовняному трикотажному костюмі, в кедах, в панамочці такій малесенькій, що й на курячу голову не налізло б, а на Пшоневу, бач, налізло. Сонце па небі стояло вже низько, било в вікна кабінету, і від Пшонсвої голови в тій панамочці падала на стіну тінь, що мала обриси ослячого вуха. Великого ослячого вуха, слід додати для тих, хто став би міряти осляче вухо і Пшопеву голову. Тут ибо ж вухо якесь неймовірно велике, або геть мізерпа голова. Єдина перевага такої дрібненької голови, що її вже ніяк пе назвеш довбешкою. Довбешка, як відомо всім,— це голова здоровенна, але всуціль з маслаків, так що для мозку місця й пе зостанеться. А в такій гострій голові, як у Пшоня, місце буде не для мозку, а тільки для підлот і зміїної отрути, хоч про це Гриші належало довідатися лише згодом.
— Гаразд,— зітхнув Гриша.— М'яса вп пе вживаєте. Але навіщо ж тоді вам свиня?
— Як-то навіщо? А може, я хочу її вигодувати і відпустити па свободу! Виступлю з почппом: свободу — свиням!
— І для цього ви приїхали до Веселоярська?
— А хоч би!
Тут Гриша в душі позаздрив мудрій передбачливості дядька Зповобрать. Як вчасно віп передав владу молодшому поколінню! А тепер хоч скач, хоч плач з цими пшонями і жмаками і їхніми [Починами!
Але посада зобов'язувала, і Гриша, пе подаючи знаку, досить і мирно розпрощався з Ппюнем і взявся за нитки десятого номера, які приніс йому з сільмагу дядько Обеліск...
! Щоб ніхто не заважав і користуючись своїм усіма визнаним правом після закінчення робочого дня віддаватися цілком дозвіллю, Гриша замкнувся в кабінеті, дістав з шухляди ножиці, а з кишені складаного ножа, нарізав собі з отих запасів Ганни Панасівни потрібних паперових заготовок, а з снопа очерету спорудив чотирикутний легенький каркас, скріпивши його нитками, після цього дещо приладнав, то причепив, а тс доченив, з найдовших зведень витнув барвистого хвостяру — і ось уже готовий паперовий змій, і рветься він до польоту в теплому веселоярівському повітрі, під призахідним сонцем, пад степовими обріями.
Гриша обережно підніс свою паперово-очеретяпу споруду до вікна, заліз па шдвіконня, став у отворі так, що видно було його не тільки опозиції, яка вперто пильнувала нового голову, щоб простежити кожен його вчппок, а, може, й усьому Веселоярську, змахнув руками, мов крилами, і навіть підстрибнув но-лелечому, так ніби збирався летіти, тоді гукнув щось нерозбірливе, засміявся, і... перетворився на барвистого змія з довжелезним, ще барвистішим хвостом, шугонув у теплі повітряні вири, рвонув угору, а тоді —плавно війнув донизу і нолинув понад самою землею, нечутно, загадково й манливо.
Повіяло духом гоголівських чортів, наймодернішої латиноамериканської прози і українських химерних романів, боса опозиція зірвалася з нагрітих місць і помчала слідом за змієм в переляку, в обуренні, в лементі:
— Новий голова втікає!
— Левепсць полетів!
— Держіть Грипгу!
— Переймайте!
Дивно плаштоваио людину. Щойно ці найзапекліші прихильники дядька Зповобрать всіляко намагалися усунути нового голову, а полетів він од них сам — і вже побігли навперейми, і висе ніби й шкодують.
А Гриша, визираючи з-за лутки, реготав услід опозиції, що й досі не міг би сказати достоту, чи то сон, чи то сміх, зате напевне внав тепер, що нудьзі здорового глузду можна протиставити тільки безглуздя реготу, і коли б ще затрималася на роботі Ганна Панасівна, то, може, спитав би в неї, чи пе можна їм прийняти постанову про те, що від сьогодні у Веселоярську дозволяється сміятися всім працездатним до роботи і після роботи, а також дітям до 16 років, неодружсппм і беззубим, м'ясоїдам і кашоїдам, а також вегетаріанцям.
Стотурботпий день кінчився реготом, і Гриша повірив у силу життя.
Летів горобець через безверхий хлівець...
СМІХОТВОРШНЯ
— Ха-ха-ха!
— Го-го-го!
— Хе-хе-хе!
— Га-га-га!
— Хи-хп-хи!
— Ги-гп-гп!
— Хо-хо-хо!
— Ге-ге-ге!
Отак би сміялися веселоярівці і так би жили, сміючись, коли б цс... так якщо б не... та аби не... та що би не...
— Як то співається: "Якби мені не тиночки та іі пе персні нки..."
І хоч славетний французький письменник Шарль-Луї Моптеск'є Іі сказав колись, що "серйозність — це щит для дурнів", але го-ііовному героєві нашої розповіді довелося, хоч як віп того не хотів, демонструвати серйозність мало пе щодня, а слідом за пим і авторові, який, загалом кажучи, ніколи по вважав себе занадто серйозною людиною, хоч жпття щоразу розвінчувало його наївність.
На виправдання деяких легковажних дій нашого героя можемо навести приклад з композитором Бахом, який усе життя писав надзвичайно серйозну музику і водночас страшенно любив тайкома напихати своїм друзям до кишень оселедці — і не дунайські, до речі!
ГОЛОВА — ГОЛОВІ
Влада в сьогоднішньому колгоспному селі відзначається: неоднаковими правамп, різними рівнями, складними взаєминами, ще складнішими впливамп й наслідками, неоднаковим авторитетом і ще неоднаковішою популярністю, значенням фактичним і значениям уявним.
Чи Гриша Левенець як голова Веселоярівської сільради перс-[ймався всіма цими тонкощами, коли попросив зустрічі з головою •колгоспу "Дніпро" Зінькою Федорівною і згодпвся провести цю ізустріч па нейтральній території, тобто за усдавлеппм борщем 'тітки Наталки? Будьмо щирими: Грпша, хоч би його навіть обрали [Генеральним секретарем Організації Об'єднаних Націй, для Зіньки Федорівни так і залишився б механізатором її колгоспу, а сама Зінька Федорівна для Гриші навіки позосталася б головою, силою, авторитетом і непохитністю. Ну, цо колп б діло дійшло до рівнів міжнародних. А сільська Рада вимагала іншого ставлеппя і відповідної переоцінки цінностей. Як цс зробити, Грпша не знав. ІДо саме треба робитп, віп теж не знав. А кортіло. 1 — Значить, так, Зінько Федорівно,— сказав Гриша, коли вони наїлися Наталчиного борщу,— хочу попросити вашої поради.
— Проси,— дозволила велшч-одутпно Зінька Федорівна.
— Свирпдона Карповича питати пезручно, щоб віп пе подумав, ніби я хочу перекреслити всю його багаторічну діяльність.
і — Незручно.
— От пін підготував питання для наступної сесії. Про будівництво танцмайданчика. Про дотримання автобусного графіка. І upo поведінку пового попа Лавреитія. Готував Свиридон Карпович, а мені випадає проводити сесію. А хіба це питання? Треба щось масштабніше.
— Додан туди про боротьбу з яловістю корів,— спокійно порадила Зінька Федорівна.
— Смієтеся?
— У тебе ж жінка — зоотехнік.
— Питання upo мою жінку не обговорюється.
— Тоді обговорюй, що знаєш.
— Ну, щось таке...