Забігає Марина у фартушку й відчиняє вікно.
Марина: Доброго ранку! З першим снігом! Подивіться, яка краса! Я всіх відпустила. Ми постелили вам унизу, у кімнаті для гостей, щоб щоразу не підніматися нагору. Там буде зручніше.
Д жу з е п і н а : Навіщо ці зайві клопоти?
Марина: Вони не зайві. Ми ж Віто відпустили. Хто вас нагору носитиме?
Дзвонить мобільний Джузепіни. На екрані висвічується напис "Андреа".
Марина: Здається, ваш син.
Джузепіна: Візьми, будь ласка! Тільки ні слова про ногу.
Марина бере слухавку, звідти лунає різдвяна пісня англійською. Дівчина вмикає гучний зв'язок. Джузепіна усміхається.
Марина: Прикольно! Італієць телефонує з Австралії і співає англійською.
Андреа: Вітаю! З прийдешнім Різдвом і Новим роком! Ви — Ірена? А де моя мама?
Джузепіна: Синочку, я тут! Це не Ірена, а Марина — українка. Ірену я уже давно звільнила. Ти коли до мене приїдеш?
Андреа: Мамусю, завершу відповідальний проєкт — і зразу до тебе. А ти не хочеш до мене прилетіти?
Джузепіна (подивляється на гіпс): Жартуєш? У таку далечінь? У моєму віці?
Андреа: Ну, ти ж дозволяєш собі скакати верхи у своєму віці?
Д ж у з е п і н а : Зовсім трішки. Андреа, синочку, яка я рада тебе чути!
Андреа: Марино, благаю, бережіть мою маму! Вона дуже хороша. Інколи може здаватися, що вона трохи сувора, але то лише на перший погляд.
Марина усміхається. Прощаються.
Джузепіна (з гордістю): Ось приїде мій Андреа, і я тебе з ним обов'язково познайомлю. Він — учений і прекрасний чоловік, увесь у батька.
Настає вечір. Доки Марина не бачить, Джузепіна натискає кнопку й відчиняє ворота для званих гостей. Стіл уже накритий. Жінки причепурилися: Марина в новій сукні, господиня також елегантно вбрана, ще й із дощиком на шиї (таким самим, як у тієї Джузепіни, що на картині). Цуцик сидить на колінах у господині.
Лунає дзвінок.
Марина: Хто там?
Незнайомий голос: Кур'єрська доставка різдвяних подарунків.
Кур'єр заносить у дім великий плоский пакунок і маленьку коробочку. Вручає Марині пакунок, Джузепіні коробочку й зникає. Подарунки перев'язані новорічною стрічкою. До Марининого подарунка прикріплена картка з написом: "Найщирішій жінці від Джіорджо. Щасливого Різдва!" Джузепіна відкриває коробочку. Там парфуми і картка: "Найелегантнішій жінці..."
Джузепіна: У цьому весь Джіорджо! Мої улюблені парфуми.
Жінки з цікавістю дивляться на великий пакунок, призначений Марині, але в цей час лунає ще один дзвінок. За дверима стоїть скромно вдягнений чоловік.
Стефано (у домофон): Добрий вечір! Синьйоро Джузепіно, відчиніть, будь ласка. Це Стефано, чоловік вашої племінниці Мілени.
Джузепіна (здивовано шепоче Марині): Яким вітром його принесло?
Марина відчиняє двері. Джузепіна у візку.
Стефано: Вітаю! Зі святом вас! Мілена дуже захворіла, майже не піднімається з ліжка. Як отримала від вас запрошення, то плакала від радості, а вранці встала, кростату спекла. Каже: "Віднеси тітоньці Джузепіні і попроси вибачення, що я сама не змогла прийти".
Джузепіна (розгублено): Дякую, Стефано! Проходь у дім.
Стефано: Я не можу. Завжди пізно з роботи повертаюся. Доводиться багато працювати, а ще треба Мілені по господарству допомогти. Ми обов'язково прийдемо, але іншим разом. Перепрошую.
Кланяється, іде.
Джузепіна: Марино, ти як про моїх родичів дізналася? Я ж тобі про цих не казала. Ми розсварилися ще років десять тому.
Марина (усміхається): Ваше містечко невелике. Усі одне про одного щось знають, а про вас — тим паче. Мені на базарі люди підказали. От я тих родичів, які ближче живуть, і покликала.
Сидять у повній тиші, чекають, поглядаючи на старовинний годинник. Ніхто не приходить.
Джузепіна: Ну все. Святкуватимемо самі. Уже точно нікого не буде.
Марина (загадково): Маю надію, що один таки прийде.
З'являється гість. Неважко здогадатися, що саме він — перше кохання Джузепіни. Перед жінками постає немолодий, дуже приємний чоловік із благородним, упевненим поглядом і сивим, елегантно зачесаним волоссям. З-під сірого, зі смаком пов'язаного шарфа виглядає піднятий комір чорного пальта. Глибокі зморшки під очима увиразнюються крізь стильні в тонкій оправі окуляри. "Надійність і захищеність", — спадає на думку Марині, коли вона бачить Сальваторе. Чоловік тримає в руках пакунок ароматних клементинів і, не відриваючи очей, дивиться на жінку у візку. Їхні очі наповнюються теплом. Сальваторе переводить погляд на картину й усміхається.
Сальваторе: Невже ти її зберегла? Господи! А навіщо повісила на найвиднішому місці? Я ж був дурним хлопчиськом, та ще й по вуха в тебе закоханим!
Джузепіна: А тепер, мабуть, уже не по вуха?
Сальваторе: Ще більше! Просто вже не дурний хлопчисько. Джузепіно...
Джузепіна: Сальваторе...
Сальваторе: Я клементини приніс.
Джузепіна: Не забув... Марино, колись давно до нас на Різдво прийшов Сальваторе й приніс клементини. Наша родина жила настільки скромно, що не було грошей навіть на ялинкові прикраси. Ми з сестрою зробили з паперу й клаптиків старої тканини маленьких янголят, розвішали їх на святковому дереві, а Сальваторе запропонував почепити туди ще й кілька клементинок. Вони здавалися справжніми вогниками, і наша ялинка була найкращою у світі!
Сальваторе: У тебе все найкраще у світі.
Джузепіна: Чого ж ми стоїмо? Ходімо святкувати!
Свято відбувається у теплій атмосфері. Сальваторе розвісив клементини на ялинці. Вечеря вдалася на славу, усе дуже смакувало. Марина ближче познайомилася з Сальваторе, чоловік їй дуже сподобався. Вони навіть танцювали. Джузепіна була щаслива.
Після гарно проведеного вечора Сальваторе йде, Джузепіна обіцяє йому нове побачення.
Сальваторе: Ловлю на слові, чекатиму зустрічі.
Джузепіна лежить у ліжку в кімнаті для гостей.
Джузепіна: Дякую тобі, Марино. Так тепло все було. Ми з Сальваторе і справді давно не бачилися. Я тобі не казала, останнього разу він дуже образився на мене. Через два роки після того, як помер мій чоловік, прийшов Сальваторе і запропонував жити разом. Я відмовила. Подумала тоді: "А що люди скажуть? Навіщо народ смішити? Ми вже немолоді". Та ще й після втрати чоловіка ніяк не могла вийти з депресії, мені тоді весь світ був немилий.
Марина: О, та це ж улюблений вираз моєї мами: "Що люди скажуть?" Господи, я не розумію, яка вам різниця, хто що скаже?
Джузепіна: Твоя правда. Я шкодую, але думаю, що зараз щось змінювати вже запізно.
Марина: Ніколи нічого не пізно. Я вимкну світло? Відпочивайте, скоро світанок.
Джузепіна: Так. Добраніч.
Уранці Джузепіна снідає з дівчиною.
Джузепіна: Уночі довго не могла заснути, такі спогади навіяло. Стільки всього промайнуло перед очима... Потім подумала про Джіорджо. Він хороший, так сподівається на нову зустріч із тобою. Бідолаха, стільки пережив...
Марина: Непоганий, мені з ним навіть цікаво було. Розмовляли про наші українські звичаї, кухню. У мене склалося відчуття, ніби Джіорджо чогось недоговорює, але, думаю, це нормально. Усе-таки перша зустріч.
Д жу з е п і н а : Добре. Не в моїх правилах відкривати чужі секрети, але тобі я розповім. Зовсім трішки й лише заради того, щоб ти не думала про Джіорджо погано. Далі вже, якщо захоче, сам розкаже.
Його старший брат Франко стрімко пішов "угору" і став дуже впливовим політиком, а Джіорджо цілком улаштовувала кар'єра фотографа. Він бував на модних показах, поважних прийомах, часто спілкувався з елітою країни. Цим не міг не скористатися Франко, який непомітно втягнув Джіорджо у свою нову передвиборчу кампанію. На початку дев'яностих, коли розпався Радянський Союз, старший брат відправив молодшого з певною місією в Україну. Майже чотири роки Джіорджо постійно їздив до вашої країни. Згодом на Франко розпочалося справжнє полювання. Хтось із політичних опонентів найняв мафію, щоб його прибрати. Джіорджо мусив повернутися до Італії. До того ж їхня мати дуже хворіла. Потім Франко зник, а Джіорджо знову зайнявся фотографуванням.
Марина: Ось чому він жартував, що в нас Франко — це прізвище, а в Італії — ім'я... Де ж той Франко зараз? Його вбили?
Джузепіна: Це вже не моя таємниця... Слухай, ми ж так і не подивилися твій подарунок від Джіорджо.
Марина: Геть забула про нього!
Джузепіна: О ні! Так негоже чинити. Можливо, Джіорджо тебе й не цікавить як чоловік, але подарунок маєш прийняти й оцінити. Він намагався тобі догодити.
Марина швиденько піднімається сходами, вбігає в кімнату й розпаковує подарунок.
Марина: Мати Божа! Що це таке?
Джузепіна: Що там? Щось непристойне?
Марина: Гірше. (Відходить подалі, роздивляється.) Ну Джіорджо! (Сміється.) Яка невдача! Кажете, хотів догодити?
Марина хапає картину й біжить із нею вниз. Заносить її до зали і ставить на стільчик перед Джузепіною. Та від здивування завмирає, тримаючи ложечку десерту перед відкритим ротом. Марина робить жест рукою в бік картини.
Марина: Ви тільки погляньте!
Джузепіна: Що це?
Марина: Подарунок від Джіорджо!
Джузепіна: Сандро Боттічеллі?! А чому саме "Паллада й Кентавр"?
На картині зображена саме та жінка, яку Марина бачила на стіні в ресторані, але вже в повний зріст і зі списом. Вона вчепилася в шевелюру кентавра й від того зовсім не видавалася такою безтурботною, як раніше.
Марина (підбігає впритул до картини): Як? "Паллада..." Боттічеллі?
Дівчина впізнає жінку з картини і сміється.
Джузепіна: Що тебе так насмішило?
Марина: І як я не впізнала "Паллади..."? Коли ми з Джіорджо ходили в ресторан, там була зображена лише частина цієї картини — прекрасна жінка в лавровому вінку. Вона мені тоді так сподобалася! Джіорджо, напевно, вирішив мені догодити, але це якийсь кошмар, не очікувала такого від Боттічеллі! Минулого разу обличчя Паллади мені здавалося таким мирним...
Продовжують снідати.
Джузепіна: Ти знайома з творчістю Боттічеллі?
Марина: Так. В одному з кабінетів нашої музичної школи висіла репродукція його картини "Народження Венери". Якось до нас у клас зайшла нова вчителька вокалу. Вона була як дві краплі води схожа на Венеру Боттічеллі. Волосся, очі — усе. От я і запам'ятала.
Джузепіна усміхнулася.
Джузепіна: Слухай, я тут подумала і вирішила запропонувати тобі маленький відпочинок. Відпущу тебе святкувати православне Різдво з подругами, якщо ти бажаєш, звісно.
Марина: Дякую! Із задоволенням.
Минає десять днів.