Кінь ступав, низько опустивши голову, а вода стікала з обідків коліс жовтими брудними струмками. Жаба ще більше зіщулилася, очікуючи, що на неї наступить копито, але копито ступило обіч неї. Ропусі захотілося вритись у землю; і вона поворушила лапками: перед очима повільно оберталося колесо, і жабі здалося, що це зовсім не колесо, а чиєсь велетенське око. (Студент Кошук щось подібне читав у котрогось із філософів. Око — це природний циркуль, так, здається, він читав, а центр його — зіниця. Що коло в колесі, що зіниця в оці і що промінь у сонці в небесних і земних тьмах знамень...). Жаба ще більше зіщулилася, скільки могла, вилуплюючись на те колесо, зовсім не тямлячи, що це філософічний символ, а воно в'їдалось у розгрузлу дорогу, розсовуючи болото, і болото відсунуло ропуху трохи вбік. Колесо проїхало, тоді почало обертатися друге. ("Міркуй і так, — пригадав студент Кошук того-таки філософа. —Коли вечір з піччю голодний, тоді ранок із світлом ситий". "Сповниться завтра... Розумію-бо сон цей, що вночі його бачив..."). Так думав уві сні студент Кошук, а жаба-ропуха безтямно лупилася і на це друге колесо, і цього разу не тямлячи, що й то філософський символ. Воно лягло в перший жолобок, прокладений попереднім колесом, і жаба перестала боятися. Вона спробувала поворушитися. Це вдалося, і вона стрибнула через жолобка. Із задоволенням ляпнулася на живіт і пострибала до невиразно сірої в цьому світлі трави. Гостро покльовували їй спину крижані крапельки; жаба скочила в траву й побачила камінь, під який можна було б підповзти. Вона влізла туди, вже відчуваючи приємний дух весняної землі, і знову солодка нерухомість почала охоплювати її тіло. Жаба приплющила оченята, ще здригалася від відчуття щойно пережитого, але її маленький мозок не в силі був утримати навіть страх. Довкола пахло так само, як пахло в її норі, вогка тиша голубила жабу, і шкіра її перестала труситися. Ропуха випустила слину і заплющила повіки, мріючи про ще один подвиг: аби вибратися із поплутаного голодного сну студента Кошука...
Отака дурниця привиділася студентові, а все тому, що він ліг спати, не повечерявши. Просто витратив перед цим останні карбованці, а до стипендії лишалося ще кілька днів. Річ у тім, що студент Кошук часом бував безрозсудним, хоч і захоплювався філософією. Йому по-дитячому захотілося цукерок, і він купив їх аж кіло. А потім не міг дивитися на ті цукерки, бо від них уже й нудило, хоч і сподівався, що цукерки покриють йому нестачу їжі. Отож, прокинувшись після того дурного сну, студент Кошук лежав і слухав, як бурунить у животі. Лаяв себе за те, що починає втрачати звичну селянську ощадність і все рідше дбає про завтрашній день, тобто все рідше думає, чи вдасться йому дотягти до стипендії. В роті було сухо. Думав, що сьогодні треба буде відсидіти три довгі "пари", але перед тим мав піти на розшуки їстівного. Прозаїчно гадкував про штани, які готувалися от-от розповзтися, а де дістати нові? — батько давно не присилав ані карбованця, може, тому й приснився йому сьогодні. За вікнами періщив весняний дощ, і студент Кошук відчув, що в душу йому закрадається чіпка печаль. Кілька років тому він приїхав сюди, зляканий і покірний долі, і місто вразило його: здалося великим і значним. А зараз уже здавалося малим і тіснуватим. Подумав, що студентам великих міст мало б житися краще: там швидше знайдеться підробіток. До того ж, йому ліньки було шукати підробітку, і він зі смутком вислуховував, як буркоче в животі і посмоктує під ребрами. Нахилився й підняв із підлоги пачку сигарет. Висмикнув одну й затягся. Ну от, тепер легше! Тепер можна подумати й про дівчат-однокурсниць чи й чужих, але останнім часом вони не викликали в нього тієї щемливої радості, яку можуть викликати дівчата. І йому стало жаль, що ніхто не пробуджує в його голодній душі щемливої радості. Більше того, йому здалося, що він після цього сну якось ніби змінився, що на тілі в нього напнута жаб'яча шкурка, а може, в тому сні він і справді перетворивсь у жабу? Здригнувся, хоча й яка безглузда була ця думка. Провів пальцями по тілу: ні, тіло в нього було, як завжди. Тоді він почав себе переконувати: "Ось я зараз лежу, мені добре, хоч я з біса голодний. Чого мені бракує? Не маю ніякого майна, ніяких турбот і зобов'язань. Я можу встати й піти, а можу й не вставати...". Загалом, він не хотів, щоб навчання швидше закінчилося, щоб іти на свій хліб, адже тоді почнеться ще більша нудьга, як тепер. Тоді чорта лисого робитимеш, що тобі заманеться! Вдивлявсь у тонучу серед сутіні стелю і пускав догори попелясті хмарки диму. За вікнами гуляли вогкі струмені, і він з насолодою відчув, що хазяї сьогодні трохи протопили кімнату.
Студент Кошук устав із ліжка. В нього голосніше завуркотіло в животі, і він знову вилаяв себе за безгосподарність. "Ні, більше такого не робитиму! Треба розтягувати гроші так, щоб дотягти до стипендії". Господарі хати, де він комірникував, снідали, брязкали посудом, і він не міг того спокійно слухати. Селянський шлунок протестував надто бурхливо, до того ж пахло смаженими млинцями, які він завжди любив, і цей запах вельми його дратував. На столику біля дзеркала лежали "Пролегомени" Канта, і від погляду на ту мудрасну книгу йому стало млосно. Не так, щоб він дуже вже захоплювався Кантом, просто в нього з однокурсниками зайшла суперечка: йому казали, що таку книгу годі нормальній людині прочитати, а він хотів доказати, що це не так. "Цікаво, — подумав студент Кошук, зводячи коміра благенького китайського плаща, — чи розумів Кант сам себе?". Він підійшов до дзеркала — і чи щось йому в голові замутніло з голоду, чи й справді таке було, йому на мить здалося, що над коміром того плаща під кепкою стримить жаб'яча фізіономія. Він здригнувся, але ні: все нормально. Це був він власною персоною, і не його вина, що в нього заширокий рот і трохи розплесканий ніс. Таким його народили батечко з матінкою, той татусь, котрий приснився йому на возі, як сільський дядько, хоч насправді був у селі, як і мати, вчителем. Студент Кошук вийшов на вулицю, і на нього повіяло запахом відсирілої землі і мокрих дощок. У голові була порожнеча, яка завжди мило супроводжувала студента Кошука, коли в кишені гуляв вітер. "Є три види божевілля, пригадав він студії над Гегелем (не за програмою, а самостійні, бо за програмою вчили ще більшу нудоту, ніж її писав Гегель). — Слабоум'я, тупоум'я і, врешті, справжнє божевілля". На якій я стадії? Враховуючи його сон і відчуття, яке в нього не зникало, смішне на сторонні вуха, але зовсім не смішне для нього (він щось узяв на себе жаб'ячого), — перебуває десь посередині між трьома видами божевілля. Йому стало весело від цієї цілком гумористичної думки, і він відчув, що й під дощем, коли це весняний дощ, може бути затишно. Бо навколо все повилося хитливою матовістю. Невиразно бовваніли дерева та хати, а вуличка тяглася лискучим болотом аж до мосту, де вже починалася шосівка, і авта пливли по тій шосівці, наче великі чорні човни. "Чорт забирай! — пробурмотів студент Кошук, обходячи велетенську калюжу. — Чи прийде й сюди цивілізація? А зрештою, що таке цивілізація?" Його шлях лежав до кінця немощеної вулички і ще трохи по шосівці, там жив чи його приятель, чи ворог (поки що він цього до кінця не збагнув) Кап-лунський. Каплунський і справді подобав трохи на півня зі своїм коком-чубом, був він ані розумний, ані дурний, але принаймні гроші майже завжди мав і найбільше чого боявся: втратити стипендію, хоч батьки йому й допомагали. Він і говорив так, ніби кокотав півень; йти до нього було неприємно. Але що вдієш?.. Навколо громадилися хмари, сірі й також ватяні, а дощ лопотів об плащ, ніби під ним не було тіла. Плечі вже змокріли, і студент Кошук ще більше зігнувся. В голові легенько потріскувало, і він подумав, що в нього, мабуть, уже перша стадія божевілля, за Гегелем, — слабкодумство... Хазяйка Каплунського чемно сповістила, що його однокурсника нема, що той пішов, але має повернутися. "Заходьте, — сказала вона, —він повинен надійти." Студент Кошук не відмовився і зайшов у зовсім теплу із запахом свіжої білизни кімнату. Невідь-звідки ішов той запах, бо в кімнаті розвішаної білизни не було. "Тут і почекайте", — сказала господиня, і студент Кошук кивнув головою. "Я його однокурсник", — заспокоїв він господиню. "Знаю", —господиня причинила двері, а він ударив мокрою кепкою об коліно. Сів на стільця і перше, що побачив: на столі лежала цілушка хліба. Плащ прилипав до колін, Кошук кинув його на другого стільця. Рука його сама простяглася до хліба, цілушка була черства, але це студента не стурбувало. Загнав зуби в твердий хліб і почав пожадно пережовувати. Хліб миттю зник у його нутрі, і студент Кошук задумано подивився на порожнього стола. Сидів на стільці, приплющившись, і слухав: гаряча робота почалася в його животі: хліб переварювався там, як у киплячому казанку. Але думав він не про їжу, а про те, що й справді не хотів кінчати інститута, не хотів, щоб надійшла пора, коли треба буде влаштуватися на роботу, думати про одруження, про свій дім, родину і все таке. Власне, його це не жахало, але й не приваблювало, може тому, що був надто молодий. Студент Кошук витяг сигарету, цього разу передостанню, і почав пускати до стелі пасмочка диму. Дим крутився звивистими спіралями, в животі творилося казна-що: здається, банячок його шлунка миттю переварив ту скибку і на все горло кричав, щоб тиснути щось іще. Ні, очевидно, йому не обійтися, щоб не піти до дівчат у гуртожиток (вчився він у другу зміну, й до лекцій було досить часу). Там завжди нагодують, лише треба стати на півгодини парубком. Пошкірити зуби й погратися, а потім потеревенити на цікаві для дівчат теми. Вони його приймуть, бо спрагло очікують женихів. І йому стало жаль тих дівчат, адже женихом він зовсім не бажав бути. "Вставай і рушай", — наказав він собі. Але для того, щоб дістатися до дівчат, треба було тягтися під гору, тоді — через бульвар, а тепло трохи розмлоїло студента Кошука. А ще так по-домашньому пахло білизною, — звідкіля в біса узявся цей запах? Окрім того, він очікував Каплунського, хоч добре знав, що той грошей йому не позичить.