Хлопець, видко, бере річ зовсім поважно: недозволенних любощів не хоче знати.
Але любити його їй можна. Стільки потіхи лишається їй у житті. Для кого ж має зносити муки, вириваючи почування з свого серця? Для того скота, що грозив їй нині кулаками? Та й за що? За те, що вона хоче відвернути нещастя від його голови та й забезпечити життя дітям. Не доста, що проміняв її на якісь пиячки, якісь жидівські помийниці, але ще виговорює перед жидами на неї. Пускає про неї неславу із-за таких учинків, що вона про них досі навіть подумати не сміла.
Сльози тиснулися їй до очей із жалю й зневаги.
Інша, бувши нею, віддалась би першому-ліпшому стрічному, щоби пімститися на такім опришку, як її муж. І вона би це зробила, якби не діти. Ніякий скандал, ніяка розвага не здержала б її від цього. Та хто знає, чи родина її не мав дякувати Славкові за те, що вона не шукала потіхи в якого міського похатника або хоч би в свого економа.
Так собі розважала Краньцовська й тим більше навиділа Славка.
А Славко? Він не догадувався, які почування задля нього носить Краньцовська в своїм серці. Був загіпнотизований, аби не розуміти те, що до нього говорять. Ще змалечку защеплений йому погляд, що лиш той людина, хто має диплом і золотий ковнір, виробив в нім переконання, що він чоловік гіршого типу. Думав, що лиш заважає на світі другим, сам ні до чого не пригожий. Через те поясняв собі все на свою некористь. Слова, справлені до нього, зсувалися по його думці, не лишаючи на ній ніякого сліду. Так ізсувається цвях по твердім кришталі.
А хоча б навіть довелось йому яким способом побувати в душі Краньцовської й послухати мови її мрій, то ще й тоді не дав би віри її почуванням. Казав би, що вона його любить, бо ще не пізнала, хто він. Як же дізнається, то перестане, бо допевниться, що він не той, кого вона любила.
Ішов домів задньою хвірткою, поміж грядки й квітки. На грядці, мабуть, у петрушці, поралася Пазя. Похилена над грядкою, не помітила його. Славко став і розважав, чи вдасться йому зачіпка. Ворожив на своїм забобоні, здобутім дотеперішнім досвідом. Забобон мовчав: не віщував ні сяк ні так, бо не знав, що переважило сьогодні в житті Славка — утіха чи прикрість. Неспання по обіді, закладини читальні без його відома — це прикрість, хоч і невелика, їзда з Краньцовською, розмова з нею — це втіха, хоч також невелика. Покладався ще Славко на свій страх і на зневіру, чи вдасться зачіпка. Бо серце хололо йому з похоті, а він думав, що це страх.
Закрадаючись, підійшов тихенько до Пазі й ущипнув її в те місце, що було найближче до нього. Вона підхопилась догори, розлючена, що вже їй того щипання забагато. Маленькі сиві очка заіскрилися, мов лід проти сонця, а лиця палали ненависним вогнем. Пізнала Славка, й поволі лють уймилася.
— Ой, як же ви мене перелякали! — Ухопила його за ліву руку і з розмахом ударила межи плечі. Аж відізвалося щось всередині. Славко потягся поволі до хати, непевний, чи має вважати Пазину бійку за її згоду, чи за відмову.
IV
Дома звідався Славко, що сьогодні справді відбуваються в селі закладини читальні. Отже панотець не пішов, хоч війт приходив за ним тричі. Оправдувався браком часу та й роботою, що її буцім іще нині мусить виконати, аби завтра вислати на пошту. Війт повірив, але їмость не вірила. Вона знала добре, що панотець не йде для того, бо вважає такі ходи й пробування між мужиками за невигоду. З тої причини була лиха, але своїм звичаєм не показувала цього по собі. Показала тілько своє невдоволення з панотця словами, сказаними до Славка:
— Піди хоч ти, Славку. Сидите в селі та навіть не знаєте, що хтось вам закладає читальню.
Ніхто не знав, у кого ті читальняні збори відбуваються, бо війт забув сказати. Але Славко йшов навгад. По дорозі в когось довідається. Ледве вийшов до сіней, назирив крізь відчинені двері, як на подвір'ї йшов до криниці мужик, оглядаючись на всі боки. Його називали в селі Тупим. Яке ж його справдішнє прізвище, то Славко не знав. Тупий заживав великої пошани в селі, бо його боялися. Він був головний злодій та й забив одного чоловіка в селі. Сидів уже кільканадцять літ у криміналі. Славкові було немило з ним здибатися, бо вже сама слава про нього робила його в очах Славка страшним. Волів переждати, аж нагодиться така хвиля, що зможе перейти, незавважений Тупим.
Тупий ступав ізлегенька, на пальцях, обзираючись навкруги, чи хто його не видить. Так перейшов аж до сінешніх дверей.
Тут став і зазирав пильненько до сіней, чи нема кого. Потім схилився й побіг нахильця попри сіни, попід вікна, простісінько до криниці. Там ухопив відро, що стояло на цямрині, нахилив і зачав пити воду. Плечима обернений був до Славка. Славко, користаючи з нагоди, що Тупий його не бачить, вийшов із сіней і справився йти на дорогу. Отже Тупий помітив його. Неначе мав на спині очі або видів шкірою. Лишив відро та й прибіг до Славка.
— А я приходив, аби-сте йшли на збори, — сказав не надумуючись. — Але відро стояло так на краю, що могло було впасти. Та я, бігме, не пив води, лиш поправив відро.
Славко здивувався. Адже він видів на свої очі, як Тупий зачинав пити. Була очевидна річ, що Тупий хотів украсти води. Тілько не знати, з якої причини. Чи для того, що вже давно не крав та боявся забути цю штуку, отож користав із нагоди, щоби заправлятися до неї, чи, може, для того, що загирив зовсім розуміння власності. Не знав уже, котре брання чужої речі буде крадіж, а котре ні. Бо коли не вільно брати чужу курку, то чому би було вільно брати чужої води? А може ще й те бути, що Тупого сварив хто колись за пиття води з панотцевої криниці. Досить того, що Славко не знав причини тої крадіжі ні тоді, ні потім не довідався.
— У кого ж ті збори? — запитався Славко.
— У Петра Оском'юка. Отут зараз за потоком на горбку.
— Вас, може, прислав хто за мною?
— Ні!
— А ви також будете належати до читальні?
— Де мені до того!
Лишив Славка та й пішов собі.
Хата Петра Оском'юка стояла на горбі, немов ластів'яче гніздо. Позираючи на неї, не вірив Славко, чи подумана річ, щоби на таку гору вела яка доріжка. Певне, думав, є там лиш якась стежечка. Але чи вдасться незнакомому її відшукати? Отже, як прийшов ближче д'горі, побачив справдішню дорогу. Ця дорога був то пояс піску, що йшов стрімко вгору аж до соснового лісу. Посеред того пояса виднілися два сліди коліс. Неначе сюди приїхала лиш раз одна фіра. А тим часом проїздила сюди фіра не один раз, тілько за кождим разом слід засувався. Ідучи тим поясом угору, Славко томився й дивувався, як така невидна мужицька шкапа може видряпатися на цю гору та ще з возом.
Хата Оском'юка складалася лишень з одної кімнати й сіней. Славко переконався, що через сіни не пропхається досередини: такий там стиск. Для того пішов під вікно, чи не вдасться йому якого знакомого повідомити про свій прихід. Може, в той спосіб зроблять йому дорогу. Але в вікні побачив лиш людські плечі й більше нічого. Бо ті, що були в хаті, страшенно глотилися. Ніхто не знав, на якім місці має приостати, але пхався доти наперед, доки мав змогу. Доки ще мав трохи сили, доти кождий пхався. Загонився в таку глоту, що стискали його з усіх боків і підносили догори. Стиснений, позбавлений точки опору, не міг уже рушити ні рукою, ні ногою: куди його сусіди похиляли, туди хилився. Зате кождий у хаті був більший, аніж надворі, бо ледве черкав пальцями землю. Мимохіть повиростали мужики. Здавалося Славкові, що й голка не протиснулась би крізь той здвиг. Отже діти находили ще місце для себе. Вони снувалися краєм тої глоти. Вишукували сподом, поміж ногами, вільні кутики та й заповняли їх собою.
Подобало це на той сосновий ліс, що до нього попри Петрову хату вела піскова доріжка. Та й там ті самі сосни, що одинцем росли криві, низькі та стрепіхаті, в лісі ж під натиском сусідів випростовувалися, стріляли вгору та дорівнювали ростом смереці й ялиці. Вільні ж місця краєм того лісу з того боку, де намість піску простиралася ромушина, поростали густо ліщиною, терням та всілякими корчами.
Якийсь час стояв Славко безрадний: не мав сміливості нікого зачепити. Аж помітив його війт, що вже занадто був упрів усередині та вийшов надвір на прохолоду. Кричав до сіней, щоби проступилися та зробили місце для панотцевого панича. Цю вістку передавали один одному, але вона чим до середини, тим стихала. Так стихає буйний вітер, що краєм лісу лопотить ліщиною, свище терням, а загаї дійде до середини лісу, то зможеться зовсім і нарешті втихне. Але почув цю звістку Йван, панотців наймит, та й обібрався проломити Славкові дорогу. Навидів Славка через те, що Славко в нічім йому не заважав. А також через те, що їмость навиділа панича.
Як буря ломить лісом дерева, так промощував Іван дорогу поміж нарід. Молодий чи старий, як тільки притулились до нього Йванові плечі, мусив уступитись. Падали людські голови перед плечами на боки, наче падають ті дерева, старі чи молоді, що доля їх поставила поперек струї сильного вітру. Але як буря теряє свою силу поміж ліщиною, терням і корчами, так не найшов послуху Йван поміж дітьми.
Бо не поломити бурі корчів дочиста! Вирве один, обірве листя другому, зігне вдолину третій. Отже, признаки з того нема. Що одно: сусіди вирваного попростягають зараз гіллячки та й заступлять прогалину зовсім. То друге: попри обірване листя знімаються майже на очах всілякі бур'яни. Вони стелилися досі попри землю назирці, чи не відчиниться над ними простір, щоб їм післати сонячне проміння. Поспішаються хутко заповнити той простір, бо як ні, то обчимхане гілля встигне одягтися листом, заступить їм світ, і вони знов марнітимуть попри землю. А третє: зігнуті вдолину корчі похиляються лиш доти, доки буря їх гне. Опісля ж піднімають наново, загиривши лиш ізсохлі прутики.
Отак дознаки й з дітьми було. Як тілько побачили непевне захмурене Йванове лице, так одні вибігли надвір, лишаючи своє місце для сусідів, другі попереступали на інше місце, а треті поприсідали, що буцім вони та не заважають нікому. Для Славка ж як не було дороги перед тим, так і тепер не промостилася.
Але Йван знав спосіб на діти. Недурно ж перетримував у себе чужі на вихованні. Як тілько переконався, що не находить у них послуху, так зараз перекинувся в той вихор із громом, що, як звіється, то рве корчі з корнем і відносить їх далеко, а на давнім місці лишає голу землю.