Та це були старші, поважніші дослідники Марса. За те молодь пара за парою проходжувалась поміж трибунами й де тільки було трохи вільного місця, тримаючись очевидно оподалік від ліхтарень й взагалі освітлених місць на летунському майдані. Це діялося або ненароком або було обосноване тією простою причиною, що треба очі держати подалеки від світла щоб призвичаїти їх до оглядання теміні неба. Та більш як певно, що предметом обсервацій були радше ті земні зірки ніж небесні. Воно й вигідніше й успіх більш певний! А то задирай голову й шукай якогось Лебідя… Тай по що, коли тут "лебідок" й не перелічиш.
Минула північ.
Десь перед першою прийшла вістка від команданта ескадри літаків, що вилетіла на стрічу "Queen of Virgini'i'" що запримічено судно, яке посувається дуже повільним рухом, що вказувалоб на те, що апарат, постачаючий енергію, не в порядку, а то й попсований. Телевізійного зв'язку не вдалося наладнати із судном, хоч як намагалися це вчинити на літаках. Цю вістку проголосили зараз мегафони по всіх усюдах летунського майдану, подаючи тим дожидаючій юрбі надію, що вже не довго прийдеться ждати.
І знов минали хвилини за хвилинами.
Весною ніч коротка.
Доходила друга, як на сході, гень за Дніпром, почали вказуватись на обрію ясні смужки. Одні і другі і треті.
Сіріло.
А коли незабаром на темному ще фоні неба вказалося кілька ясних цяток, що рухались й більшали й для дожидаючої юрби стало ясним, що це вертають літаки, які поїхали назустріч суднові, по трибунах понеслася вістка, слово одно:
– Їде!
І коли літаки осідали вже на майдан, а прислуга по хвилині порання біля них засовувала їх назад у повітки, то на це не звертав майже ніхто уваги. Усі задивлені були в небесний простір, на якому вже доволі добре видно було темну точку, яка, здавалося, гойдалась поміж зірками, росла й наближалася до землі.
– Їде!
Якоюсь дрожю проймало це слово, що само із себе зривалося з уст і котилося трибунами. Якийсь жах нез'ясований, жах перед чимсь незнаним, – яке може за хвилину вже розкриється очам зібраної юрби, стрясав душами тих, що зібралися на летунському майдані і поза ним.
А ця точка росла, більшала, перемінялася в якусь сіру пляму, що подовгастими спіралями щораз більше наближалася до майдану.
На трибуні дипльоматів та закордонних гостей достерегли вже крізь добрі далевиди обриси судна.
– Ах так, це наша "Queen of Virginia" – кричали зібрані в одному кутку Єнкі, між якими було чимало тих, що прощали судно підчас його відлету з летунського майдану в Гейфіку. Здавалося, що ось-ось зірветься з їх грудей грімке "Му country" й полине в простір привитання "Queen of Virgini'i'". Біля трибуни, яку заняв учений світ, зібралася біля високої постаті академика Карачевського та його двох чужоземних товаришів, товстого президента "The Royal Society of Science" з Льондону лорда Ісаака Гемілтона й сухореброго директора астрономічної обсерваторії з "Mount Wilson" Фенні мора Гартвіга, що мали офіціяльно привитати довго дожиданих подорожних ще й громадка близьких до них людей. Була там дружина професора Дудлєя міс Аліса Дудлєй з Оксфорду і молоденька ясноволоса фру Гельма Геріксон, що оце вже вдруге дожидала свого мужа з далекої подорожі і міліярдер Кестлі і кількох інженірів з Гейфіку, що будували судно, ну й – очевидно – і містер Черчіл, що всюди мусів бути перший, де тільки що в світі важного й цікавого сталося.
Дожидали.
Зазброєними в скло очами вдивлялися в сілюет судна, що ріс з хвилини на хвилину. А воно плило поволі, повагом зачеркуючи довгі кружала: у воздусі, як орел, коли кружляє в піднебесному блакиті.
Було двадцять і пять хвилин по другій, коли адютант міністра військових справ, генерала Олізара, з одним із панів з привитального комітету скорим кроком пішов до телевізійної централі. Ще момент, а з київських фортів понесуться привитальні стріли, що голоситимуть світові про поворот "Queen ofVirgini'ї"…
Біля гетьманської трибуни музика готовила свої інструменти, почетна чета, сердюки й довгі ряди газометчиків витягалися на "струнко". Ще момент!
Якоюсь великанською, чужоземною птахою видавалось міжпланетне судно, що саме стало кружляти високо ще понад летунським майданом. Високі стовпи яркого світла що хвилини вистрілювали в простір із сигнальних веж, даючи знаки, де треба причалювати.
Піднявся пан гетьман на своїй трибуні, піднявся старенький кардинал Милорадович, що сидів біля нього. Дріжучу руку простягнув у гору і благословив нею надпливаючого з просторів гостя. Якась зворушлива мовчанка запанувала на мент серед зібраної юрби на майдані. Очі усіх дивилися то на судно, то на сивобородого старця, що благословляв починові того непосидющого людського духа, що всесвіт перемірював, що не завагався доконати, здавалосяб, неможливого діла.
Благословляв і молився старечими устами за тих, що цього доконали.
Нараз, гень десь у долі грянув стріл, немов звук грому далекого, що бурю віщує, а за ним дальші, один за одним. Це гармаші із київських фортів слали своє привитання "Queen of Virginia". Так витають звичайно монархів, коли ті в гості прибувають. А коли останній грьохіт роздався, а його гомін відбиваючись о саги та плавні котився по Дніпровому плесі, від сторони Київа озвався звук дзвона.
Спершу один голосний та протяжний.
Це дзвін слави із Київської Софії, вилитий на спомин тієї хвилини, коли то Великий Гетьман, прогнавши чужого наїздника з укранїської землі, молився перед незрушимою стіною у святій Софії – голосив своє привитання. А за ним озвалися інші.
Ударили всі дзвони у Київі, дальше по цілій Україні. Аж на летунський майдан долітали звуки дзвонів із Василькова та собору у Білій Церкві. Озвалися сирени по фабричних заводах, гудки із київської пристані та залізничих стацій. І зливалися всі оті звуки у якусь дивну, несамовиту симфонію, що стелилася по росах, плила крізь нічну тишину й вдаряла о незримі струни душ усіх, що дожидали на летунському майдані.
Вдаряли і стрясали ними.
Якесь незясоване почування огорнуло кожного. Радісне й трівожне. Будилися думки у людських душах, поверталися спомини, чогось далекого, призабутого. Цеж востаннє дзвонили так дзвони по всій Україні, коли то незабутній гетьман, прадід отого юнака, що в блакитному жупані стоїть на трибуні задивлений в простір, вїздив до вольного Київа, прогнавши одвічних наїздників української землі. Дітям малим батьки про це розказували, подаючи вістку з покоління в покоління. Як широка українська земля, від моря аж гень по срібну верховину, раділо тоді все, впивалося волею.
Своєю волею!
Не купленою й не дарованою ніким, а добутою важким зусиллям, збірним трудом усіх, кермованих залізною рукою того, що кинув свойому народові давний, призабутий потім, заповіт "не посоромимо рідної землі"..
Хвилювалися людські душі й тремтіли.
Мовчанка царювала над трибунами, така святочна, настроєва мовчанка. А коли міжпланетне судно, обкруживши двічі летунський майдан, повільними рухами почало причалювати та спинилося вкінці недалеко гетьманської трибуни й зарившися гострим кінцем спідного каптура доволі глибоко в землю, заколихалося від потрясення, з трибун мов буря зірвалися оклики "слава", заглушуючи і мельодію гимну, який почали грати оркестри й слова команди, що стрепенули рядами гетьманської гвардії та газометчиків. Без ніякого зазиву відкрилися голови усіх, тільки руки військових підхопились в гору до привіту, який приписував однострій.
Один кардинал Милорадович стояв з простягнутою рукою, благословляючи щераз судно.
А до судна підбігла прислуга, підсовуючи степеницю, як це звичайно буває підчас причалювання літака. Президент витального комітету професор Карачевський й гурток, що стояв біля него, поступив кілька кроків в сторону судна, готуючись до виголошення привіту, якщо тільки дожидані гості вийдуть з судна. Та в ньому ніщо не ворушилося. Округлі віконця, що находилися в горішній частині кулистої поверхні судна, понад галєрійкою, що пробігала довкола судна, ділючи його на дві половині, були заслонені із середини, тільки крізь одно пробивалося лагідне, блакитне світло. Долішня частина, в якій находилися машини, була огорнена каптуром, що до половини зарився в землю.
Артименко вибіг з Ігорем із кіоска "Вістей" і підбіг до гурта, що стояв біля Карачевського. Його огорнула нетерплячка – очі палали цікавістю.
– Ну, панове, відчиняйте чим скорше – звернувся до чужоземних інженірів, що стоючи біля Карачевського, щось живо між собою перемовлялися, споглядаючи то на судно то на себе – а то фру Геріксон не діждеться свого мужа!
Хотів ще щось сказати та замовк. Його збентежив вираз лиця чужоземних інженірів, тих, що будували міжпланетне судно й тепер прибули його привитати. Якийсь не то жах відбивався на їхніх лицях, не то збентеження й якась блідість. З їх уриваних слів та викликів, які глушила музика та оклики "слава", що все ще неслися із трибун, не міг нічого вирозуміти.
Нараз двох із них підбігло до судна й станула на степениці. Хвилину вдивлялися в судно, розглядаючи його з усіх боків, відтак підсунулися висше, аж до ґалєрійки. Один переставив ногу через поручча ґалєрійки, підійнявся висше й глянув крізь те незаслонене віконце, з якого продиралося блакитне світло. Глядів хвилину, а відтак наглим рухом подався взад, перескочив ґалєрійку й потягаючи за собою товариша, збіг скоренько по степениці на долину.
Кричав щось, розмахував руками і біг в сторону своїх товаришів, що підходили із іншими до судна.
Гурток спинився.
Незрозумілою видалася Артименкові, як і усім зібраним на майдані, що здалека гляділи на судно й гурток людей біля нього, ця поведінка американського інженіра. Його оклики і рухи були такі дивні, так не гармонізували з повагою хвилі, що мимохіть огорнув усіх якийсь нез'ясований жах, непевність та дрож цікавости.
Що таке?
Чого ота зупинка?
Що сталося?
Та за хвилину вияснилося усе і для витального комітету із професором Карачевським на чолі і для глядачів на трибунах.
Бо оте судно, що мовчаливо зупинилося на летунському майдані проти гетьманської трибуни, це не була "Queen of Virginia", хоч здавалося її вірною копією, а в ньому не було тих, що перед роком вибралися в дорогу до Марса.