Поруч неї — молодий франт. "Дівчина так схожа на Гельду: ті ж повнуваті з яминками щоки, ті ж гарні, легко покладені на кермо руки… Гельда за кермом! Боже, що він собі намислив? Де б вона здобулася на таку розкіш? Хто міг би посадити її в такий "шевроле"?.. Хіба що?.. У Ріхтера від гострого припущення аж похололо в грудях. Думка знову сіпнулася до минулого вечора в аеропорту… Хіба що її друзі, ті пещені гульвіси… Вони могли дати їй все, вони здатні на будь-яку підлість…
Машина м'яко зрушила з місця, гордовитий дівочий профіль проплив перед Ріхтеровими очима, немов на екрані кіно… Ріхтер швидко пішов через вулицю, зусиллям волі відкинув тяжке припущення. Треба думати про інше. Він мусить напружитися, змобілізуватися до краю, щоб довершити роботи на стапелях. Останні передпускові місяці. Його "Левіафан" готується до першого пробного вильоту. Знесеться в небо, підніме до сонця гучну славу Пауля Ріхтера, кине до його ніг зачаровану Німеччину.
Мрії, мрії… А поки що тяжка праця і неприємна розмова з директором Кремпке… Ріхтер проминув вахтера і, як тільки опинився на просторому забетонованому дворі перед широкосяйним, подібним до нью-йоркських хмарочосів будинком контори, в очі йому кинувся могутній корпус "Левіафана", що визирав з-за рогу дому, сліпучо-білий, наче облитий кригою, гордо знесений до сірої каламуті неба.
— Пане інженер! — гукнув хтось збоку, і Ріхтер побачив майстра Зіберта. — Вас тут Кремпке шукав.
— Дуже злий?
— Та начебто ні. Він же сьогодні на космічній орбіті.
— А що за причина? — спитав Ріхтер, з приємністю дивлячись на широкоплечого здорованя із сивими скронями.
— До нас у гості завітала преса, — сказав з гіркою усмішкою Зіберт. — Популярність нашого корабля зростає, і пропорційно до неї зростає нахабство АСБР. Хоч… це нас, здається, не цікавить. Пробачте, пане інженер.
— Ну, що ви, Зіберт! — знітився Ріхтер, відчувши в юні майстра бажання поділитися якоюсь неприємною новиною. — Мене цікавить все, що діється навколо нас. І, звичайно ж, перш за все доля нашого корабля.
— АСБР нахабніє, — стишив голос сивоголовий майстер. — Вчора хотіли підпалити наш міський комітет.
— А поліція?..
— Начебто ви не знаєте, що поліція в таких випадках завжди з'являється останньою. О п'ятій мітинг протесту на заводі. Потім підемо на демонстрацію. Збереться тисяч сто. — Майстер якось вибачливо, з винуватою усмішкою на обличчі нахилив голову. — Якби ви виступили, пане інженер… Ваше слово багато важить.
— Ви знаєте, що я не виступаю, Зіберт.
— Знаю, пане інженер.
— Зараз мене турбує система терморегуляцій.
— Розумію, пане інженер, — замкнувся в собі Зіберт.
— Не ображайтесь, Зіберт, але я…
— Не ображаюсь, пане інженер!
— Не бачили, директора тут не було?
— Мабуть, приймає гостей. — Від Зіберта віяло гордовитим викликом. — Вибачте, пане інженер, я піду.
— Ідіть, ідіть, Зіберт!
Ріхтер глянув услід майстрові і враз відчув, що зараз мін не втримається. Гукне старого, візьме його за плечі, скаже йому просто у вічі про свої страхи, про нічні години вагань, про розмову з Гельдою. Скаже, як вони полюють за ним. Але пересилив себе… Відчув нехіть до всього і злість. "Цей Зіберт, мабуть, усе знає. Недаремно підійшов до мене. Вдає з себе простака, а насправді веде тонку політичну гру. Ну й що ж, хай собі веде. Комусь треба займатися політикою, а комусь ламати голову над терморегуляторами".
Ріхтер побачив директора. Буркотливий товстун поспішав до нього з якимось особливо загадковим усміхом на драглистому, нездоровому обличчі. Глянувши на те обличчя, Ріхтер одразу ж здогадався, що розносу не буде, і натяків на неприпустимість запізнення теж не буде, і взагалі не буде нічого такого, що могло б зіпсувати й без того поганий настрій головного конструктора.
— Я вас чекаю вже півгодини, пане Ріхтер, — вигукнув товстун без тіні докору чи начальницького невдоволення. — Дзвонив пан президент, дуже цікавився вашим здоров'ям і взагалі виявив велику ласку до вас.
— Яку ж саме? — криво посміхнувся Ріхтер, спинившись перед низеньким натоптаним директором Кремпке.
— Це чисто бухгалтерський секрет, — улесливо посміхнувся директор, хитрувато примруживши свої банькаті, засльозені очі.
— І все ж таки?
— Є розпорядження президента компанії про підвищення вам зарплатні. Солідне підвищення! Вам просто поталанило, пане Ріхтер.
— Дякую за добру новину, пане директор, — скромно нахилив голову Ріхтер, відчуваючи, як йому важко посміхатися і як важко вести цю дипломатичну розмову з своїм директором. За словами "солідне підвищення" Ріхтер мимоволі побачив холодний, пронизливий погляд Вальтера Кірхенбома, нахабнуватий усміх його синка Густава, його простягнуту руку, що ніби дарувала Ріхтерові велику милість. "Мені шкода, що такий талановитий інженер віддає серце чужій справі". Рід Кірхенбомів це забуває своїх слуг. Він уміє добре прив'язувати їх до своєї колісниці… А цей вгодований тип, цей лицемір з лакейською фізіономією, який одним розчерком пера може викинути на вулицю тисячі робітників, вдає з себе найвірнішого Ріхтерового друга.
Біля контори заводу стояла яскраво-червона директорська машина. Шофер, з виглядом людини, яка проковтнула залізний шворень, суворий і непорушний, сидів за кермом, втупившись невидющими очима в зорове скло. Видно було, що авто викликане для екстреного виїзду.
Ріхтер скоса глянув на свого шефа, сподіваючись, що той зараз сяде в машину і на цьому скінчиться їхня розмова. Але сіро-землисте лице директора все ще таїло виїм з якоїсь недомовленості.
"Що він хоче? — насторожився Ріхтер, мимоволі милуючись розкішним лімузином, що вигравав на осінньому сонці своїми червоними боками. — Здається, я не скоро спекаюся його".
Директор справді не збирався відпускати свого конструктора. Він мав іще одну справу, дуже важливу, дуже н. пальну. Взявши Ріхтера за лікоть, директор притиснув його до себе так тепло і так дружньо, ніби вони були старими приятелями і щонайменше раз на тиждень ходили в "Люксус-бар" біля Гренадірен-плацу. Мало того, він чемно й настійно тягнув свого конструктора в бік монтажної площадки, в хаотичне безладдя кранів, газопроводів, дерев'яних риштувань. Говорив дуже привітно, тепло, загадково. Йому, директорові Кремпке, треба зараз їхати до шефа на екстрене засідання. Тож Ріхтер мусить виступати и ролі коментатора і інтерв'юера. На монтажному полігоні порався весь цвіт міської і навіть столичної преси. Преса міме знати, що за штуковину будує найбільший у світі авіаційний завод Вальтера Кірхенбома. Преса вимагає точних і неспростовних даних. Звичайно, панові конструкторові зайве нагадувати, як важливо в цій ситуації зберегти певну скритність, тобто, залишившись лояльним до шановного газетярського натовпу, не вибовкати того, що не слід знати широким колам.
— Розумію, пане директор, — вдоволено сказав Ріхтер.
— І ще одне: зумійте зацікавити пресу загальними, так би мовити, майбутніми перспективами "Левіафана".
— Ці перспективи не вельми далекі, пане директор, — ще тепліше й приємніше вигукнув Ріхтер. — Наші "Левіафани" прокладуть перший повітряний міст між Штатами і Європою, між Росією і Африкою!
Директор швидко замахав головою. Ні, ні, він зовсім інше хотів сказати. Репортери перш за все поцікавляться стратегічною стороною справи, можливістю оборонних перспектив…
— Оборонних? — з переляком зиркнув на директора Ріхтер. — ООН не збирається використовувати корабель в оборонних цілях. Для захисту міжнародного права цілком вистачає конвенціональних сил Ради Безпеки.
— Ви не хочете розуміти того, що вимагає нація.
— Не можу зрозуміти!
— Співчуваю вам, пане Ріхтер! — промовляє з гіркотою в голосі директор, але в ту ж мить, певно, збагнувши недоречність свого різкого випаду, знову вдає з себе привітного господаря: — Гаразд, посперечаємося колись за келишком вина. Ходімте! Преса не любить чекати.
Вони йдуть повз обвіяні осінніми вітрами клени. Кремпке усміхається на всі боки, піднімає руку при зустрічі з кожним майстром. Доброзичливий батько великої родини! Ріхтер дивиться на нього скоса, ловить в очах директор затаєні вогники. Ні, ні, Кремпке хитрий лис. І вся от його веселість — тільки добре підігнана маска.
— Пане директор… — Ріхтер міряє очима відстань репортерського натовпу, прикидає в думках, чи встигне він сказати те, що його зараз так тривожить, — на території заводу вештається багато сторонніх людей.
— Дурниці! Всі з перепустками.
— Вчора я бачив тут льотчика Штосгауера з міського аероклубу, — підніс голос Ріхтер, навмисне уповільнюючи крок. — Майстер Штаузе показував йому рубку управління. Пройдисвіт, якого мали судити за участь у замаху на Подестру…
— Ну, нащо, нащо такі слова? — з міною великомученика вигукнув Кремпке.
— Штосгауер належить до асберівської організації. Він і його друзі розпускають чутки, що корабель рано чи пізно буде переобладнано для військових цілей.
— Он вас що турбує!.. — посерйознішав директор, собі уповільнивши крок. Мабуть, подумав, що цю розмову слід довести до кінця. — Штосгауер представляє аматорські авіаційні сили міста, він прийнятий у кращих ділових домах… Звичайно, Штосгауер — базіка, невіглас, у нього наївні уявлення про міжнародну політику. Але ж гляньте на речі тверезо, пане інженер. Хіба в словах Штосгауера мало глузду?
— О ні, пане директор! В словах Штосгауера дуже багато глузду. Зловісного глузду.
На обличчя Кремпке лягає ледь вловима тінь невдоволення, він піднімає голову, весь дерев'яніє.
— Ми живемо в час суворих реальностей, пане інженер. Надмірна довірливість в стосунках зі Сходом може нам дорого коштувати. Я особисто вважаю, що в ім'я національних інтересів не треба відкидати й деяких, так би мовити, делікатних особливостей нашої професії.
— Точніше, пане директор.
— Історія людства переконливо свідчить, що саме по собі існування світових цивілізацій неможливе без військових колізій. Я всією душею відданий ідеалам миру, розумію безглуздість мілітаризму, але… вибачте — реальність є реальність.
— Що ж підказує вам ця сама реальність? — вигукнув з молодечою запальністю Ріхтер.
— Вона змушує мене, пане інженер, бачити не тільки те, чого прагне моє серце, але й те, що здатне завдати йому тяжкого смутку.