Людина без серця

Аж онде віконце. Тоді він все пригадав: страшні вирячені очі поліцай-президента, його хрип­кий окрик, гострий біль в тімені…

Петер підняв голову, роздивився навкруг себе. Отже, він у тюремній камері. Електрична лампочка під стелею. Яскраве світло забиває памороки, давить на мозок.

Стар пригадав усе, що він читав про тюрми, про в'язнів, і став усвідомлювати, навіщо ота яскрава лампочка під стелею. Це теж частка тортур, оце пекуче настирливе око, що залазити­ме йому в душу, гнітитиме його день і ніч, доки не висотає з нього останні сили, доки він, позбавлений волі і самовладання, не стане слухняною іграшкою в руках поліцейських властей.

"Я, всемогутній, непереможний, мушу скніти в цій дірі й гинути заради примх якогось мопса? — Лють піднялася гаря­чою хвилею в душі Петера. — Я вчинив дурницю, і це приве­ло мене в камеру. Досить. Зараз вони заспівають під мою дудку".

Він підійшов до дверей і заглянув у вічко. Але воно було зачинене ззовні, з коридору. Це ускладнювало справу. Треба діяти, негайно діяти! Тільки як? Адже, не знаючи людини, не дивлячись їй у вічі, він не здатен підкорити її своїй волі. Кого він примусить відчинити йому двері? Хто стане жерт­вою його гіпнозу?

Охоплений відчаєм, Петер став крокувати по камері. Ду­мав про Евеліну, та від тих думок його неспокій ще більше зростав. Минали години, а він ще не зробив жодного кроку для її врятування. Він — "завойовник всесвіту"!

Безсилля породжувало в ньому незвідану раніше лють. Тільки б вирватись звідси, тільки б оволодіти становищем! О, він зуміє довести їм, що "людина — залізне серце" вміє мсти­ти за кривди.

"Я мушу сконцентрувати свої думки і прийти до певного рішення", — подумав Петер. Він сів на невисоке ліжко з то­неньким матрацом, застеленим грубою повстяною ковдрою, і замислився. На кожному поверсі в'язниці, напевно, чергує один поліцейський. Треба, щоб він підійшов до камери. Тоді можна буде роздивитися його і діяти. Але як його покликати? Посту­кати в двері? Закричати? Чи зважають тут на людські крики?

Петер насторожив слух. Страшна німота виповнювала при­міщення в'язниці. Було так тихо, що Петеру здавалося, ніби він чує ледь-ледь вловиме посвистування в грудях. "Моє сер­це, — думав він. — Вони замкнули людину з механічним сер­цем, мене, безсмертного і непереможного. О, кляті! Кляті… Що це? Кроки? Так! Здається, вони йдуть".

У коридорі, справді, почулася чиясь хода. Петер одним стрибком підскочив до дверей і став шалено гамселити по залізній оббивці. Але масивні, амортизовані двері поглинали стукіт. Петер майже не чув ударів. Тільки дарма набив собі кулаки.

Повернувся до вікна і саме в цю мить почув, як клацнуло вічко. Охоронець заглянув до камери. Петер рвучко повернув­ся до дверей, але було вже пізно. Вічко зачинилося.

Кілька разів після того Петер чув клацання в маленькому залізному віконці — напевно, за ним невідступно стежили. Але кожного разу, коли він намагався побачити охоронця, металевий п'ятачок затуляв отвір.

Минав час, Петер думав про Евеліну. Яке лихо могло скоїтися з нею? Може, вона пограбована, знівечена, замкнена в такій же камері? Він знав, що володіє страшною силою, і водночас усвідомлював своє ганебне безсилля.

Раптом йому на думку спала цікава вигадка. Він обдурить охоронця. Він заманить його в камеру і тоді…

Петер швидко підсунув до вікна ліжко, перекинув його. Потім зняв піджак і одним рукавом став обмотувати собі шию. З такою недосконалою петлею навмисне обережно, по­волі виліз на перекинуте ліжко. Зачекав трохи, спустився до­долу. Через хвилину почав знову чіплятися за залізні прути. Підтягнувся раз, вдруге…

В коридорі загупотіли квапливі кроки. Значить, його ма­невр удався. Охоронець вчинив тривогу, помітивши підозрілі дії Петера. Адже в'язень, про якого піклувався сам поліцай-президент, намагався повіситися на залізних ґратах вікна.

Петер уже стояв на ліжку і, дотягнувшись до вікна, по­квапливо прив'язував другий кінець піджака до металевих ґрат.

— Стійте! — почувся позаду переляканий вигук вартового.

Стар повернув до нього обличчя і зміряв його обережним вивчаючим поглядом. Здається, все йде як слід. Тепер можна діяти.

В камеру тим часом зайшло кілька поліцейських, і серед них — начальник в'язниці.

— Схаменіться, Стар! — гукнув начальник в'язниці. — Злізайте негайно донизу, ми все одно не дозволимо вам на­класти на себе руки!

— Гаразд, я злізу, але відійдіть до дверей, — примирли­вим тоном озвався Стар. Його мозок вже працював з макси­мальним напруженням.

Поліцейські слухняно відійшли до виходу.

Петер зліз на підлогу.

Розставивши широко ноги, він пильно дивився на тюрем­ників. Дивився і поволі, з настирливою невідступністю вла­зив їм у душу своїм поглядом. Підняв руку і притишеним голосом промовив:

— Складіть зброю… там! — Він показав рукою на найдаль­ший куток під вікнами. — Негайно, всі до одного!

Сім чоловік, що були в камері, поволі, немов у напівсні, втупившись у Стара, попрямували в куток і покидали на підлогу зброю. В очах начальника в'язниці, в поглядах інших тюрем­ників з'явились дивні гарячкові вогники. Здавалось, вони втра­чають розум, проймаючись якимось фанатично безтямним поривом, якоюсь звірячою відданістю. Зброя на підлозі, руки по швах, очі — невідривно спрямовані на Стара. Кожен нерв, кожен м'яз напружені до краю. Зараз він дасть команду, і вони сліпо кинуться її виконувати. Вони вже втратили людсь­ку подобу, вони вже придаток, безвільна часточка його нервів, його думок.

— А тепер всі в коридор! — гримів наказ Стара.

Слухняні, збиті докупи тюремники, товплячись, наступа­ючи один одному на ноги, посунули з камери. Позаду кроку­вав Петер.

Кілька охоронців, що трапились їм в коридорі, спочатку здивовано витріщились на цю незвичайну картину. Але Стар одразу ж приєднав їх до гурту.

— Гей ви, в коридорі! Сюди, до мене!

І вже не сім, а десять, п'ятнадцять чоловік, немов слухня­на отара овечок, тупотіли яскраво освітленим коридором.

— Стій!

Люди зупинились.

— У кого ключі від камер?

Начальник тюрми, втягуючи перелякано свою квадратну голову в плечі, проштовхався наперед.

— До ваших послуг, пане Стар, — мовив він, злегка заїка­ючись. — Ключі у чергових по коридорах. Лецков, Зееле, Францман, сюди! — звернувся він до своїх підлеглих.

Троє поліцейських підійшли до начальника в'язниці.

— Віддайте ключі панові Стару.

Петер спинив їх одним жестом руки.

— Ні, робіть те, що я вам накажу.

Стара охопило гарячкове почуття свавілля і дикої по­мсти. Зараз він відплатить за все. Нарешті він по-справжньо­му доведе свою силу. Він розтрощить цю кляту в'язницю, він розгонить цих нелюдів-тюремників.

— Відчиняйте камери!

Заклацали замки, загрюкали двері. Десятки людей — сірих, виснажених, доведених до останньої межі відчаю, почали ви­ходити з камер. Це була в'язниця кримінальних злочинців. Петер побачив озвірілі, напівдикі обличчя вбивць, злодіїв, бродяг. Вони виходили несміливо, крадькома, зиркаючи по­хмуро спідлоба злісними, глибоко запалими очима.

З другого й третього поверхів спускались нові й нові в'язні в смугастих штанях і куртках, в жовтих фесках і важких дерев'яних черевиках. Коридор сповнився приглушеним го­моном, перестуком дерев'яних підборів, брязкотом заліза.

Петеру зробилося страшно. Він ніколи не думав, що таїться в темних закапелках його міста, в світі отих напівздичавілих людей, які кожного дня, кожної години творять найжахливіші злочини, топчуть найсвятіші людські почуття, нівечать людську гідність. Ось невелика часточка того підземного світу. Ось його ненажерливі руки, його дика жадоба грабунку і вбивства, що проступає в кожній рисі обличчя. І це в той час. коли пани з корпорації "Золотий ангел", усі оті імперські міністри твердять щоденно про соціальну рівність, про зростаючу культуру насе­лення. Хіба ж не вони локаутами[5] на заводах, розоренням фер­мерів спричинили існування оцієї армії нелюдів і вбивць!

А в'язні натискували, п'яніли від усвідомлення своєї сво­боди. Вони вже шастали галасливими зграями по коридорах, збившись у купки, про щось домовлялися, гарячково до чо­гось готувалися.

Тоді Петер, піднявши догори руку, гучно крикнув:

— Всі, хто є в коридорі, на вулицю!

Сотні людей скорилися його волі. Секунда, друга, і вони покірною масою рушили до виходу. З ними змішались полі­цейські. Хтось боляче штовхнув Петера, хтось притиснув його до стіни.

— Швидше! Швидше! — гукав Стар, намагаючись криком заглушити в собі мимовільний страх перед цим озвірілим табуном людей. Немов тріска, підхоплена повінню, він плив довгим коридором. Він відпихався руками від смугастих ха­латів, з огидою відвертав обличчя від смердючих тіл, що лізли йому під самий ніс, і думав: "Я знову втрачаю владу над становищем, знову щось сильніше від мене кидає мною, немов нікчемною смітинкою. Де ж моя дивовижна воля? Що я можу вдіяти з цими людьми?"

Його опанувало легке каяття: навіщо він зробив це? Він накаже охоронцям навести лад. Досить! Треба кінчати з цим. І геть, геть звідси.

Опинившись у дворі, оточений вируючим натовпом, Петер розшукав очима кілька сіро-зелених постатей з широкими каш­кетами на головах — то були збиті докупи й затиснуті в куток тюремного двору охоронці і, напруживши всі сили, гукнув:

— Гей, ви, до мене!

Голос його потонув в оглушливому гаморі. Тоді він зак­ричав майже істерично:

— Начальник тюрми, до мене! Охоронці, до мене!

І не встигли ще поліцейські проштовхатись до нього крізь сіру брудну каламуть смугастих курток і жовтих фесок, як він уже, не думаючи, віддав дикий, безглуздий наказ, породже­ний його гарячковим мозком.

— До зброї! Всіх загнати в камери!

Можливо, за інших умов поліцаї не зважились би на та­кий крок — адже їх оточувало справжнє море оскаженілих людей. Але тепер вони діяли швидко, з точністю механізмів. Невідомо звідки в їхніх руках з'явилися карабіни і ско­рострільні автоматичні пістолети. До першої групи поліцаїв приєдналося більше двадцяти повністю озброєних охоронців, які були у вартівні.

Петер бачив, як очолена начальником тюрми варта почала з двох боків наступ на в'язнів. Злочинці чинили оскаженілий опір.