Хіба що раніше перші мандрівники, простуючи цими безгомінними просторами, сподівалися якогось чуда, і очі їхні вишукували поміж високими стовбурами асаї казкову постать "золотої людини". Тепер тут усе відомо і все нужденно.
Онде тубільці снують біля берега, витягуючи з води довгі човни. Онде мулат у солом'янім капелюсі закидає сітку і голодними очима дивиться на похмуру ріку. А онде причал, що ледь сіріє в густих заростях джунглів.
Цілий натовп з'юрмився біля дерев'яного настилу, — бронзові плечі, полотняні штани, драні капелюхи. Не встиг кораблик пристати до дерев'яних стояків, як юрба індіанців галасливо вбігає на палубу. Всі худі, виснажені, з нездоровим блиском в очах.
— Вони майже всі хворі на пропасницю, — пояснює капітан Пабло.
Крутояр приносить хінін і хоче обдарувати гостей. Але індіанці, котрі щойно з неприхованою радістю й цікавістю зійшли на борт "Голіафа", побачивши в руках білого чужинця коробку з благодатним порошком, умить нишкнуть, хмурнішають, проймаються сумною байдужістю. Вони не хочуть брати хінін. Відвертають очі, мов звірі, перед якими господар поставив страву і тут же замірився канчуком, щоб уперіщити того, хто торкнеться до неї. Крутояр дивується. Чому туземці отак зненацька зчужіли? Чому не беруть ліків?
Капітан Пабло пояснює професорові, що туземці не мають золота. Адже за хінін треба платити золотом і тільки золотом, як заведено тут здавна торговцями і місіонерами. А де в цих злиденних людей золото? На всіх золотих копальнях хазяйнують білі.
— Скажіть їм, капітане, що хінін ми даруємо.
Капітанова заява викликає серед натовпу пожвавлення. Широкі, гостро розрізані очі під чорним волоссям зблискують підозрою й острахом. Індіанці не вірять. Білі сеньйори не можуть дати задарма ліків, білі люди напевно хочуть вчинити недобре з бідними індіанцями.
Крутояр переконує нещасних, шо це подарунок. Він не візьме за хінін жодної пезети.
Жодної пезети?
Якийсь добрий дух, а не людина з'явилася перед затурканим натовпом. Добрий дух з сивими вусами і привітно-лукавим поглядом очей. Він простягує відкриту коробку, в якій лежать блискучі, дорожчі за золото пакетики ліків. Крутояр майже силоміць вкладає їх у долоні індіанців. "Беріть! Це, звісно, не врятує вас, але бодай на день-два полегшить страждання. Беріть, люди добрі!"
Очі на вилицюватих обличчях тепер світяться радістю.
Для Ілька це сама нагода. Завзятий кіноаматор, він миттю дістає кінокамеру, прикидає на око експозицію, накручує пружину, стає трохи оддалік:
— Сеньйоре Пабло, попросіть усіх стати біля трапа.
Ілько приміряється об'єктивом до індіанців, мружиться від нетерпіння. — Швидше, швидше, доки сонце не заповзло за хмару!.. Блискучий кадр до загальної етнографічної колекції географа... Що таке? В чім річ?.. Гості невдоволені, їх щось злякало, може, образило?
— Сеньйоре Пабло...
— Ах, сеньйоре Самсонов!
— Ці індіанські красуні, мабуть, соромляться виступати переді мною в своєму натуральному вигляді. О люди! Ваші голі тіла є найкращою оздобою планети. Ставайте, хутчіше ставайте!..
Ілько бігає, розмахує руками, метушиться, цупить до трапа якогось юнака, поряд ставить високу жінку, потім ще підлітка... Однак усе даремно. Індіанці вперто супляться, обличчя їхні — ворожі, у декого злякані. Якийсь сухорлявий дідусь з кістлявим лицем, трясучи лобатою головою, простягує Ількові коробочку з хініном.
— Та що сталося? — зводить у подиві брови Самсонов.
— Старий не хоче хініну, — пояснює Пабло. — Він каже: "Нехай краще естрангейро (чужинець) візьме назад хінін і не забирає їхніх облич".
— Он воно що! — вигукує Крутояр. — Припиніть, Ілько! Це схоже на екзекуцію.
— Але ж я... ніякої шкоди... — упирається географ, крутячи в руках кінокамеру. — Матимемо зайвий документ...
— Ви кривдите людей. Дайте їм спокій!
Ілько, мов ображений хлопчик, спускається вслід. Нічого не вдієш! Тут свої звичаї, свої закони.
Нарешті суденце відчалює. Попереду знову жовті хвилі ріки і нестерпне сонце...
Маленький невтомний "Голіаф" посувається річкою. Мандрівники шостий день у дорозі. Вечоріє. Затуманений диск сонця незабаром сховається за обрій.
Капітан Пабло пильно вдивляється в берег, йому не подобаються дві індіанські піроги попід лівим берегом. Ніби мисливські собаки, скрадаються вони між зеленими заростями. Диявольськи дужі руки в тих індіанців. Як вони женуть свої човни!
Пабло стежить за пірогами. Їх уже три. Ось до них приєднується четверта, потім п'ята. І в кожній — озброєні індіанці. Капітан Пабло звик вірити своїм очам. Він добре бачить луки й стріли в руках червоношкірих. Проти кого ж ті луки? І куди поспішають маленькі човники?
— Сильвестре! — гукає капітан Пабло в машинний відділ. — Повний вперед!
— Що там, капітане?
Пабло рвучко обертається назад. До нього в рубку піднімається по східцях професор. В очах — насторожена увага. Він, мабуть, теж щось помітив.
— Пабло, чого вони ідуть під берегом? — тихо питає Крутояр, дивлячись на індіанські піроги.
— Мабуть, надумали щось недобре, сеньйоре. Вони озброєні луками, — похмуро озивається Пабло. — Боюсь, сеньйоре професор, що їхні стріли змащені отрутою кураре. Ви знаєте, що таке кураре?
— Так, Пабло, знаю. — Професор, майже беззвучно ворушачи губами, став швидко лічити піроги: — Одна, дві, три... п'ять... десять. Чималенько...
Він підвів голову і раптом побачив, що далеко попереду, посеред річки, немов на урочистих змаганнях, стояло вряд ще кілька пірог. Здавалося, індіанці намагаються блокувати корабель. Це було дивно, неймовірно. Професор ніколи б не подумав, що йому доведеться мати справу з ворожим тубільним населенням. Зрештою, вони сховані за надійними стінами корабля. Немає великого риску, якщо індіанці й намислять щось погане. А втім, що вони все-таки намислили?
Тим часом "Голіаф" наблизився до індіанських пірог, які перетинали ріку. Всі човни за чиєюсь командою зрушили з місця і швидко посунули до карабля. Індіанці, які не сиділи на веслах, посхоплювалися зі своїх місць, підняли над головами луки й списи і сповнили річкову просторінь відчайдушними криками. Вони неймовірно галасували, люто, войовничо потрясаючи в повітрі зброєю і, певно, намагаючись залякати пасажирів "Голіафа".
Професор стояв вражений.
Капітан Пабло схопив його за плечі і, немов пробуджуючи від сну, щосили трусонув.
— Негайно всім у трюм! — закричав розпачливо. — Кураре! Чуєте, сеньйоре професор? Кураре!
Страхітливе слово ніби електричним струмом пронизало мозок. Треба якнайшвидше сховатися в трюмі.
Збігаючи по східцях на палубу, професор спробував заспокоїти себе: "Чому неодмінно кураре! Хіба ми заподіяли індіанцям щось погане? Капітан застерігає, очевидно, про всякий випадок".
Бунч, Самсонов і Олесь, почувши наказ капітана, сполошилися.
— Спускайтеся швидше! — наказав Крутояр, квапливо підходячи до них. — Індіанці, здається, замислили щось недобре. Ану, Олесю, негайно в трюм!
Усі зайшли до тісного трюмного приміщення, що правило за кают-компанію. Посідали на дубові лави попід стінами. Сторожко почали прислухатись до невиразних звуків, які долинали ззовні. Сиділи, думали й мучились через своє безсилля.
Самсонов перший не витримав мовчанки:
— Гляну, що там робиться.
Схопившись за поручні, ривком вискочив по трапу на палубу. Ріка сяяла сріблом. Капітан Пабло, як і раніше, стояв у своїй рубці. Трохи заспокоєний, Самсонов, розправивши плечі, пішов до носа. В цю мить він побачив дві чорні, лискучі голови. Вузенькі очі войовниче дивилися на нього з-за борту.
Від несподіванки Самсонов відступив назад. Якесь марення, наслання, гра уяви. Хотілося думати, що це просто зринули в пам'яті кадри якогось кінофільму, щось із давніх пригодницьких стрічок про героїв Жюля Верна. Паганель, діти капітана Гранта, австралійські каторжники, прерії, джунглі Патагонії...
Ні, тут не Патагонія, інші місця, інші хащі. І не XIX століття, а майже кінець XX. І цілком виразно вимальовуються живі людські голови, і руки темно-брунатні тягнуться до нього, і в тих руках зброя — широкі, важкі тесаки мачете.
Було неважко здогадатися, що це напасники. Ось зараз вони вилізуть на палубу, мить, друга — і їхні мачете злетять угору, і станеться непоправне. А у нього, Самсонова, навіть палиці в руках немає. Він сам-самісінький, і ніхто не почує його крику, його волання про допомогу.
Очі індіанців зустрілися з поглядом білолицього велетня. І, мабуть, на коротку хвилю завмерли в переляку. Цієї хвилі було досить для того, щоб Самсонов опритомнів і зважився на дію.
Мусив рятуватися. Він єдиний, хто здатен щось учинити, якось захистити своїх друзів. Стрибок уперед, удар ногою — і вже нападники, змахнувши руками, летять за борт. Плюскіт, зойки, жахні крики, люте волання. Чути, як унизу зашуміли голоси індіанців, захлюпотіли весла. Та боже ж ти мій, там же ціла армія, ціла армада пірогі Вони оточили "Голіаф" і зараз почнуть брати його в облогу.
Самсонов кинувся до капітана, закричав йому прямо в рубку:
— Індіанці нас штурмують!..
Капітан Пабло нічого не почув за гуркотом мотора, зате його почув товстун Бунч, і почув професор Крутояр, що стояв біля протилежного боку. Його ще не встигли розтривожити крики дикунів на річці, ще весь був у полоні задуми, у своїх наукових розмірковуваннях. Двадцяте століття, й отака первозданна дикість, шаленство розбуяної природи, одвічна тиша й одвічне панування законів стихії. Відсталість чи краса? Людина не повинна підкоряти всесвіт тільки своїм раціональним задумам. Хай буде бодай трішки отакої неторканості, отакої завмерлої краси...
І враз — переляканий вигук Самсонова. Когось наче мають штурмувати, там зчинено тривогу.
— Ви чуєте, дорогий мій Бунче? Ходімо, щось негаразд.
До них уже біг Самсонов, показував рукою кудись по той бік капітанської рубки. Там... там... він не міг вимовити й слова, його аж тепер пройняв жах... Там лізуть дикуни зі своїми мачете, хочуть влаштувати різанину.
Зненацька хмара стріл посипалася на "Голіаф", замигтіло щось дивне, заіскрилося пір'ям проти сонця. Гострі наконечники впивалися в дерево палуби, в корабельні надбудови, дзенькали по шибках ілюмінаторів. На щастя, жодна не вцілила в пасажирів, ані в команду корабля.
Треба було брати на себе роль командира.