Чудасій

Ех!

Кость зупинився на хвилину і, жалібно всміхаючись, дивився на мене своїми ясними блакитними очима.

— Я цілу ніч не спав, знаєш? — заговорив далі. — Місця собі не міг знайти. Встав, коли було ще зовсім темно, і пішов з хати. Пішов подивитися на капусту... І от, уяви собі, як тільки гляну на качан — мені так відразу й нагадується Нінине обличчя. Їй-бо, іцо не качан — то й Ніна! Навіть вірш якийсь причепився до мене:

"Холодні обличчя, безтямні, зелені,

Зеленії, злющії очі

Стократно, стотисячно липли до мене,

Й, здавалось, не поле оце капустенне, —

Лиш голови плоскі жіночі"...

— Ну, ця поезія не дуже тобі вдалася, — усміхнувся я мимовільно. — "Капустенне поле" — це єрунда, як ка­же Олекса.

— Та воно все від початку до кінця єрунда, — пого­дився Кость. — Але от вчепилося й мучить. Може, тому й мучить, що єрунда... Тобі на восьму?

— Так. Зараз вип'ємо чай і підемо...

— Ні, ти скажи, що я маю далі робити? — спитав Кость, приймаючи чай.

— Те саме питання і я тобі можу поставити, — відпо­вів я. — Мені, друже, також цілу ніч усякі нісенітниці вер­злися... Але я думаю, що ми мусимо насамперед заспоко­їтися. Не можна поважних справ вирішувати зопалу і під свіжими враженнями. Треба почекати три-чотири дні, щоб ота збита каламуть думок і почувань осіла. Тоді все ви­ясниться самим собою.

— І за ці дні радиш не бачитися з дівчатами?

— Я думаю — ні. їм також треба не одну річ переду­мати самостійно...

***

Того ж самого дня ми мали довге засідання увечері, і я повернувся додому напівмертвий від утоми. Ледве до­волік ноги до ліжка, впав і заснув мертвецьким, сном. Дру­гого дня увечері я ще почував неспокій, хоч, на моє вели­ке здивування, далеко менший, як можна було сподівати­ся. А на третій вечір мене вже почала мучити думка про конечність зустрічі й вияснень, бо Галя стала для мене такою далекою й чужою, що я не хотів ні бачити її, ні гово­рити з нею.

Четвертого вечора у мене зійшлися разом Кость і Олекса, з чого я був дуже радий. Кость виглядав блідішим і ще худішим, як завжди, але був цілком, спокійним і на— навіть радісним.

Олекса говорив безупину про всякі речі, не даючи нам прийти до слова, а потім отак, ні сіло, ні впало, заявив:

— До речі, ваші мішки сьогодні поїхали на нових во­зиках.

— Ви бачили дівчат? — спитав я.

— Бачив. По-під ручки зі студентами до кіна йшли. І щебечуть, щебечуть — просто у-м-л-і-в-а-ю-т-ь. Шармант! Ц-ц-ц!.. До речі, що означає слово "шарм ант"?

Ми переглянулися з Костем, і я помітив, що він, як і я, дуже вдоволений принесеною новиною.

А ще через два дні я одержав від Галі листа, в якому вона просила більше до них не приходити і звернути їй усі листи й фотографії. Подібного ж листа одержав Кость від Ніни, і вся справа розв'язалася несподівано легко. Щоправда, я був переконаний, що і нові кавалери і листи — це тільки залякування і бажання викликати ревнощі, але мені вигідніше було вдати, що я в це повірив, і тому я негайно вдоволив бажання своєї недавньої нареченої. Чи так само думав Кость — я його не питав, бо ми взагалі пізніше оминали найменших натяків у розмові на тему на­шого невдалого кохання.

Усе це сталося наприкінці 1931-го року. А на початку 1932-го у кожне вікно застукала кістлява рука пам'ятного в історії голоду. Маси бездомного люду прибували з дов­колишніх сіл до міста, ставали у безконечні черги при за­лізничних касах, шукаючи у можливостях виїзду рятунку життя.

І от одного ранку, коли ми прийшли до роботи, заста­ли біля мурів ботанічного саду цілий відділ міліції. Вия­вилося, що вночі хтось понаписував вуглем по всіх мурах огорожі антибольшевицькі кличі, і ті кличі тепер міліціо­нери зішкрябували. В канцелярії сиділо вже ҐПУ і викли­кало по черзі кожного співробітника для перевірки. Наслідки її були такі, що заарештували нічного сторожа, заарештували старшого городника, секретаря й одного на­укового співробітника, а решта, ходила, мов у воду опу­щена, і чекала своєї черги...

За кілька днів ще численніші і ще гостріші гасла з'я­вилися в різних кінцях міста, і тоді щойно влада вдарила по-справжньому на сполох. Преса, нічого не згадуючи про самі факти, уперто бубнила, що в місті існує широка під­пільна контрреволюційна організація, яка саботує всі державні міроприємства. Масові арешти супроводжувалися масовими звільненнями з роботи й адміністративними висилками за межі України, а в той час автор, чи автори, контрреволюційних кличів ніби дражнилися й залишали свої надписи в найбільше несподіваних місцях: міської управи, друкарні, пожежної охорони, і навіть на дверях секретаря обласного комітету партії.

Я старався поза роботою ні з ким не зустрічатися і вечори проводив здебільшого в театрі, або в кіно, щоб якомога більше бути на очах у людей і не викликати пі­дозрінь.

Але якось-то в другій половині січня, саме у вихідним день, до мене завітала неочікувана гостя. Це була Женя Полозова — моя товаришка по інституту, яка тепер пра­цювала в школі.

— Женя? — здивувався я. — Оце несподіванка! За­ходь.

Женя простягнула мені руку й відразу діловито ска­зала:

— Я до тебе на хвилинку по справі.

Вона завжди була скупа на слова, суха й замкнута. Ви­ховавшись у дитячому будинку, Женя, здавалося, увібра­ла в себе ввесь холод і всю твердість того суворого закла­ду і стала типовим продуктом большевицької системи ви­ховання. Костиста, суха і смаглява, нагадувала дуже за­копчену тараню. Вона ніколи не сміялася й не раділа, як рівно ж ніколи не плакала й не сумувала — вона завжди була однаково-байдужа. Через постійну похмурість, до Полозової ніколи не горнулись товаришки, а через те, що вона була негарна й незграбна, до неї ніколи не залиця­лися хлопці. Зрештою, Полозова вважала кохання буржу­азним забобоном і, коли хтось з хлопців навіть пробував часом з нею пожартувати, вона з обридженням кривила уста й обливала, мов із відра, водою, холодними словами:

— Ну, ти ето дєло брось!

На додаток Полозова була недорозвинена і від при­роди дуже тупа, тому наука їй ішла надзвичайно тяжко, хоч дівчина працювала над собою пильно й уперто. Зате в комсомольській організації і в студентському комітеті Полозова була на першому місці і несла завжди на собі по кілька громадських і комсомольських навантажень.

Відколи я скінчив інститут, здається, ні разу не бачив­ся з Полозовою і справді був зацікавлений причиною її візити.

— Бачиш. Омєльченко, — без передмов почала Же­ня, сівши біля стола, — я хочу привести до ботанічного саду учнів на екскурсію. Тільки мушу знати, що у вас те­пер є, щоб наперед провести з дітьми гутірку на цю тему.

— Тоді тобі треба було б прийти відразу до ботаніч­ного саду, і там ти побачила б сама.

— От-от, власне, я хотіла спитати, коли туди до вас найкраще прийти? Бо, знаєш, у мене мало часу, та й ви напевне зайняті.

— Ні, якраз тепер, зимою, у нас роботи менше. Так що можеш прийти, коли тільки тобі буде зручніше.

— Ну, а тепер скажи мені хоч так приблизно, що у вас тепер можна побачити?

Женя витягла блокнот, олівець і почала записувати. Ми саме кінчали обговорення, коли прийшов Олекса.

— Знайомся, Женю, — представив я Олексу. — Це інженер Ухо. А це, Олексо, моя бувша товаришка по ін­ституту — Женя Полозова.

— Товариш Ухо твій приятель? — спитала мене Же­ня.

— Так.

— Дуже приємно...

Олекса незграбно й недовірливо тицьнув свою руку, а тоді сів собі у фотель і мовчав, пильно зиркаючи з-під лоба на Женю.

— Ну, що ж у тебе нового? — спитала Женя, ховаючи записник.

— Нічого надзвичайного. От живу, працюю — і все.

— "… і боюся" додай.

— Чого ж мені боятися? — спитав я.

— Та бо тепер усі бояться. Я от комсомолка й вихо­ванка дитячого будинку — та й то спокійно себе не почу­ваю... До речі, викрили вже тих, хто пообписував стіни ботанічного саду?

— Не знаю. Здається — ні.

— То напевне хтось із тих розкуркулених робить.

— Чому ти так думаєш?

— Та, бо ж ясно: люди голодні, бездомні, викинуті з колії життя... Чи можуть вони інакше до влади ставитися?

— Ов, Женю, ти щось зовсім не по-комсомольському говориш! — ухилився я від прямої відповіді й усміхнувся.

— Ет, брось! Чи ти думаєш, що комсомольці вже справді не відчувають по-людському? Не один з нас розу­міє і бачить все, тільки сказати вголос не відважується.

— А ти?

— Я? Я знаю, з ким можна говорити одверто, не бій­ся...

"Ого! У цієї нещасної жінки вже починають відкри­ватися очі..." — подумав я, але вголос не сказав нічого.

— Або от узяти хоч би для прикладу той крик з під­пільною організацією, — продовжувала Женя. — Цікаво, який дурень у це вірить: чи той, що пише, чи той, що чи­тає? Тут люди ні про що не думають, тільки про кусок хліба та про те, як би свою шкуру зберегти. — а вони "ор­галізація"! Чи ти можеш повірити в те, щоб у нас могла існувати справді якась підпільна організація?

— Чому ж? — почав я дражнити Полозову. — Коли часописи пишуть, то певно не безпідставно...

— Ну, брось! У нас багато дечого часописи пишуть...

Тут Олекса, який досі мовчки прислухався до нашої розмови, несподівано крякнув і спитав у Жені:

— Ви який номер взуття носите?

Здається, що поличник не справив би більшого вра­ження на Женю, як це безпардонне й недоречне питання, а пильний погляд Олекси, прикований до її ніг, примусив навіть і мене застидатися. Полозова почервоніла під саме волосся і застигла з відкритим ротом.

— Справді, — наполегливо повторив Олекса, — ви який номер взуття носите?

— Що за дурне питання! — опам'яталася Женя. — Яке вам до того діло?

— Та то я так собі спитав, між іншим, — спокійно від­повів Олекса. — Бо, знаєте, я думаю, що ви носите дуже великий номер, і ноги у вас потіють.

— Твій приятель має гарячку, чи взагалі придурку­ватий? — різко повернулася Женя до мене.

— От, — не дав мені промовити ні слова Олекса і за­торохкотів скоро-скоро, — у жінок слабе місце — це но­ги! Тільки спробуй щось сказати — зараз ображаються. А я, знаєте, маю такий лік, від якого ноги перестають по­тіти і смердіти. Сам винайшов цей лік. Я ж — хемік, зна­єте?

— Ну, як винайшли, то й вживайте! — грубо відрі­зала Женя.

— Я ж і вживаю, вживаю! Раніше, знаєте, було, як роззуюся, то смердить, як здохлий пес.