По той бік світу

Так повелося здавна. Луїза була молода красуня з блискучими надіями, коли він познайомився з нею. Бридкий і незначний Санчес розумів, що він не пара для неї, і не дозволив незбутним надіям опанувати себе. Він тільки дбав про те, щоб бути біля неї і робив все можливе, щоб отримати ангажемент у тому театрі, де грала вона.

Пізніше, коли Луїза закохалась в Орландові, він не обурився на неї. Йому видалось ціл­ком природнім, що її вибір впав на талановитого вродливого чоловіка, найкращого з її о­точення. Він навіть переніс частину свого по­чуття до Луїзи на її вибрання і охороняв їх зв'язок, як міг. Він знав, як багато значив для Луїзи Орландо і старався зберегти його для неї. Під час його любовних пригод, він слід­кував за ними і оскільки міг, допомагав їх скорішому закінченню. Тепер він був дуже схвильований. Він бачив, що Орландо дуже за­хопився Чічітою, і побоювався, що нелегко буде знайти засіб, щоб відштовхнути його від неї. Проте він вперто шукав способу.

14

"Ти пригадуєш собі, що сьогодні бенкет на честь еспанських артистів? — спитала одно­го дня Чічіта. — Ти ж поведеш мене туди?

Орландо відповів не зразу. Він побоювався, що Луїза, еспанка родом, схоче також приві­тати своїх земляків. Це могло утворити непри­ємну ситуацію.

— Невже ти мені відмовиш? Мені так хо­четься піти! — підлещувалась Чічіта. — Я на­вмисне не одягала свою тафтову сукню, щоб пишатися в ній сьогодні.

Орландові й самому хотілося бути на принятті в супроводі гарненької принадної Чічіти.

"Луїза ще слаба і певно не схоче ризикува­ти здоров'ям", — подумав він і пообіцяв Чічіті заїхати увечорі за нею.

***

Не дарма хотілось Чічіті бути на бенкеті. У­весь цвіт столиці з'їхався до Альвеар Паласу. Елегантна різнобарвна юрба заповнила усі йо­го сальони, і Чічіта радісно змішалася з нею. Вона знала, що її врода, і одяг, і провідник її — Орландо, дають їй право на почесне місце у цій юрбі, і це тішило її і підіймало настрій.

Вона танцювала, кидала привітання знайо­мим, а тепер стояла з келехом у руці і пила маленькими ковтками холодне іскристе вино, що злегка лоскотало горло і вогниками роз­пливалось по тілі.

Орландо з замилуванням оглядав Чічіту. Зеленкуватий шовк сукні відтіняв золотисту матовість її плечей, широкі згортки спідниці підкреслювали грацію її тоненького стану. О­чі її блищали, все обличчя світилось втіхою.

— Ти задоволена?

— Шалено! Все складається так гарно, навіть і те, що не видко нашого приятеля Санчеса, засміялась Чічіта і в той самий момент побачила його здалека поруч з поставною жінкою в чорній оксамитній сукні.

Чортяка! таки з'явився. І де він вишукав собі таку паву?

Орландо узяв її за лікоть і прошепотів:

— Ми мусимо піти...

— Куди? — здивовано скрикнула Чічіта.

— Куди-небудь. додому, до якогось дансінгу.

— Чому, коли тут гарно?

Орландо трохи зблід і стиснув губи:

— Хо­дім!

Раптом Чічіта зрозуміла: жінка у чорнім ок­самиті — Луїза, і Санчес привіз її з якимсь паскудним наміром.

— Я не маю чого або від кого втікати, — скипіла вона.

Орландо міцніше стиснув її лікоть.

***

Санчес майже силою привіз Луїзу на бен­кет. Він уложив собі план, що видавався йо­му дуже доречним. Давно вже, помалу, оповів він Луїзі Орландову "небезпечну пригоду", як він характеризував його роман з Чічітою. Це не зробило на Луїзу великого враження, бо вона вже давно звикла до зрад і терпеливо їх переносила, розуміючи, що сценами та заздрістю Орланда не втримаєш. Але Санчес вмовляв її щоденно:

— Дівчина вчепилась за нього і легко не випустить. Це бездушна пройдисвітка, що дбає тільки про свою користь. Вона зруйнує його кар'єру і занапастить його життя.

На яких підставах зробив він ці висновки? Де він знайшов такі темні фарби для малюва­ння образу Чічіти? Хто його знає! Але він був переконаний, що каже правду, і може тому Луїза йому повірила. Вона згодилась на рішу­чий крок не тому, щоб зберегти Орланда для себе, а тому, щоб врятувати його від загибелі.

Санчес плянував так:

— Ми приїдемо на бенкет і зустрінемось ніби несподівано. Леон не наважиться образи­ти вас перед усім театральним світом, він занадто вас шанує. Він приєднається до нас. і пройдисвітка буде посоромлена. Як особа сва­вільна і нестримана, вона вчинить якийсь ви­брик і ним згубить себе в очах Леона!

Після довгих вагань, Луїза дала себе намо­вити і поїхала до Альвеао Паласу. Чому ж, побачивши Орланда з Чічітою, вона несподі­вано свого рішення відцуралась? Чи злякалась вона останнього кроку, чи дійсно почула, що слаба? Санчес не міг не з'ясувати, але Луїза так неухитно вимагала, щоб він завіз її додо­му, що він мусів погодитись.

Тому коли Орландо в супроводі Чічіти, що ледве стримувала сльози, виходили до вестібюлю, вони майже наштовхнулись на Луїзу з Санчесом, що також поспішали до виходу.

Відступу не було. Усі в замішанні спини­лись і хвилину напружено мовчали.

Тоді Санчес мовив:

— Сподіваюсь, що ти відпровадиш свою дружину додому. Я берусь посадити до таксі цю особу.

Це було вже забагато для Чічіти.

— Падлюка! — скликнула вона і, підско­чивши до Санчеса, двічі ляснула його по об­личчі.

Від цієї хвилі все змішалось, і ніхто не міг точно пригадати, як вони опинились у сусідній комісарії, де черговий урядовець з зацікавле­нням їх розглядав.

У Чічіти все ще був розлютований вигляд, розтріпаний Санчес даремно намагався напра­вити свою краватку. Луїза стомлена, зістаріла, ледве трималась на ногах і важко дихала, лише Орландо заховував зневажливий спокій.

— Що сталося? — спитав урядовець.

Виступив Санчес:

— Ця скандальна дівчина нахабно втруча­ється до чужого подружжя і порушує життя поважної дружини...

— Дружини? — спалахнула Чічіта. — Вона така сама дружина, як я.

— Ви не смієте! — скрикнув Санчес.

Урядовець підняв догори руки.

— Хвилинку, хвилинку! Прошу заховувати спокій. Почнемо по порядку. Ваше ім'я і пріз­вище? — вдався він до Орландо.

— Леон Орландо.

— Наш славетний артист? Вибачте, в присмерку не впізнав вас. Одна з цих пань ваша дружина?

Орландо швидко відповів:

— Я не жонатий. — І подумав з огидою — сцена з французького фарсу.

Урядовець посміхнувся:

— Розумію, розумію, маленька жіноча свара на тлі взаємної заздрости... Хто з присутніх хоче зложити скаргу?

Скарги ніхто не зложив.

— Бажають присутні, щоб було складено акт для ствердження подій?

— У цьому немає ніякої потреби, — відказав Орландо і, нахиляючись до урядовця, почав мурмотіти: — так само і до преси... буду ду­же вдячний. дрібний випадок.. зайві пого­лоски... — було чутно окремі слова.

Урядовець, співчуваючи, потакнув головою.

Орландо витяг з кишені два квитки, що зав­ше мав з собою і передав урядовцеві.

— Важні на дві ложі до нашого театру. Як схочете пізніше знову завітати до нас, то буду вам радо служити.

Через хвилинку усі вийшли з комісаріяту. Дрібненький дощик неприємно хльоськав лице. Було холодно і прикро.

Орландо мовив ні до кого не звертаючись.

— Я відпроваджу сеньйориту і зараз повернуся додому.

Це "додому" як батогом стьобнуло Чічіту.

— Не потребую твоєї ласки, — вигукнула вона і побігла вздовж вулиці, хлюпаючи по калюжах золотими черевичками.

Орландо рушив було за нею, але назустріч їхало порожнє таксі, і вона вскочили в нього.

Цього разу Чічіта не плакала. Розпач у вій­шов так глибоко їй в душу, що зовні його не було помітно. Усе в ній завмерло, і коли на другий день прийшов лист від Ортанда, вона майже байуже прочитала його.

Він повідомляв, що прийняв пропозицію ї­хати на гастролі до Чилі, куди негайно від'їж­джає.

Лист був короткий. У ньому не було згад­ки про майбутнє, ані споминів про минуле.

— Все одно... все одно... — шепотіла Чічіта. Вона знала, що це кінець

15

Заняття в університеті йшли повним ходом, і Петро з головою упірнув в університетське життя. Увесь його час був поділений між авдиторіями, лабораторіями і бібліотеками. Ма­ти навіть почала непокоїтись, чи не перепра­цюється синок, і посилала його до лікаря, щоб той приписав йому якісь вітаміни, але Петро тільки всміхався. Ще ніколи не почував він се­бе таким бадьорим і сильним.

Про Чічіту він згадував не раз, але відганяв ці спогади, бо болючий слід ще не зовсім за­гоївся в серці.

Одного дня, під час обіду, задзвонив теле­фон і знайомий голос спитав:

— Що ти робиш?

— Обідаю.

— Після обіду негайно приходь!

Петро мав їхати пополудні на поважний ви­клад, мав побачення у лабораторії, але йому і на думку не спало не послухатись. Він. по­хапцем пообідав і поспішив до Чічіти. Він знову попав до неї в полон.

Знов біг до неї, як покличе, сидів у неї, по­ки дозволяє, виконував усі її бажання і при­мхи.

Властиво цим разом Петро не мав багато під­став скаржитися. Чічіта поводилась з ним далеко краще, ніж раніш. Мало, але приязно розмовляла з ним, рідко гнівалась, покірно хо­дила з ним до кіна, або на прогулянку, як він її запрошував. Гроші, що Петро заробив у літі, давали йому цю можливість, і він міг би вважати, що все йде якнайкраще, коли б він не бачив, що спокій Чічітин якийсь ненатуральний, а відсутність вибухів гніву, що до них так звик колись Петро, це апатія, що опанува­ла усю її істоту.

Часом під час веселого фільму чи вистави, Петро спостерігав такий сум на Чічітиному обличчі, а погляд її, спрямований в одну точ­ку, був такий безнадійний, що Петрові става­ло ніяково, ніби він самовільно втручався до чужої таємниці.

— Що з тобою Чічіто? — питав він часом.

— Нічогісінько.

— Ти не така, як була раніш.

— Зробилась стара та погана?

— Ні, але зовсім змінилась.

— Все живе постійно міняється. Хіба це не викладають у вас в університеті?

— Я б так радо щось тобі зробив.

— Що саме?

— Чимсь допоміг тобі у твоїх турботах.

— Немає у мене турбот.

— Якось розвеселив би тебе.

— Хіба я не весела?

— Ні, ти живеш немов в напівсні, я не бачу того життьового проміння, що світилося в то­бі колись.

— Яке ще там проміння? Відчепись ти від мене, прошу тебе, — вибухала нарешті Чічіта, але і вибухала не так, як раніш.

Часом Петро боязко починав:

— Чому ти не поважно ставишся до мене, Чічіто?

— Як це, не поважно?

— Не хочеш зрозуміти, що я тебе кохаю.

— Що ти тямиш у коханні?

— Я не дитина.

— А хто ж ти?

— Ми з тобою майже одного віку.

— Таке вигадав! Дівчина 20 років це закін­чена жіноча істота, а хлопець 19 років — це учень.

— Чим я винен, що тепер треба так довго вчитись.