А серед оборонців була одна флейтистка, і от, щоб здолати нудьгу, вона виливала свій сум о нічній порі музикою. Чи знала вона, чим це окошиться? Можливо, бо чому б тоді їй не грати вдень?
І от сталося: кожної темненької ночі ворожий полководець прибував під високий мур фортеці, обирав там найзручніше місце і впадав у ейфорію од високого мистецтва.
От питається: а як без тепловізора його поцілити?
Виявилося, що й на це в самураїв знайшлася вигадка: вдень вони навели на це місце добрячу фузею, зафіксували міцно мотузками, а вже вночі, давши флейті награтися, завдали фінального акорду – стрельнули!
І геть точно – ворожого воєначальника не стало, й облога щасливо урвалася.
Цікаво, чи та флейтистка й снайперка – одна і та ж особа?
Отож, зиркнувши вдень у "пряму наводку", він радісно побачив осьову лінію далекої шосейки, навівся на неї, посунув трохи дуло, налягаючи на стовбурець.
Жоріка тим часом мучила інша естетична проблема: який набій закласти першим – бронебійний чи фугасний?
Порадившись із самим собою, вирішив, що ліпше бронебійний, адже в автоколоні може виявитися попереду бетеер або й беемпе, а для нього кориснішим буде саме такий заряд. Бач, танкова довжезна гармата б'є з нелюдською силою, вона здатна проткнути що завгодно.
Зборовши останні сумніви, розвідник протягнув мотузку із замка, подалі від башти, й заліг, втупивши тепловізора в ніч.
Шумова картинка постала раніше – автоколона сильно поспішала, отож Жорік захвилювався, а коли гуркіт вискочив на пагорб, він, виждавши мить, щосили шарпнув.
І пташка вилетіла, наче фотографічний зблиск гармати вирвав із пітьми не лише бризки води, викинуті з башти, а й автоколону, котра завмерла в спалаху, тимчасово цілісінька, бо снаряд не долетів, – броньовик, далі джип, дві штабні машини, камуфльований автобус, вантажівка педералів, цистерна – словом, увесь джентльменський набір,
щоби, вмить пронизаний, спалахнути по черзі,
спершу випатраний бетеер,
потім зблиснули наступні, досконало засліпивши тепловізор, а Жоріка – радістю, аж він насилу схаменувся, щоб кинутися в башту й закласти наступний заряд,
було тільки дві секунди, щоб перезарядитися: "козак стріля, а Бог кулі носить".
Гуркнуло, однак не так вдало – певно, перший приціл трохи збив планку, проте розворушив осине гніздо – по броні заляпотіли кулі.
Словом, почалося те, що і в давній притчі про двох бандерівських кумів:
"Було нас двоє, я і вуйко Йван. Аж видимо: їде фіра москалів. То вуйко Йван взяв Гранату, замахнувсі, але Граната випала й'му за ковнір. І вуйко пішов до пана Бога. І знов лишилося нас двоє – я і фіра москалів".
...Полум'я освітило околиці, отож солдати хутко отямились і, стріляючи, подалися перебіжками до позиції, Жорік пару разів огризнувся зі свого "калаша", не так для оборони, як краще вказати їм напрямок наступу.
Вони на деякий час залягли, а тоді, посипаючи кулями й матюками, знову почали оточувати Жоріка.
Але його вже там не було; своєю потаємною стежиною він квапливо виповзав звідти, тож коли ті разом кинулися в атаку, їм враз стало не до нього –
кілька мін добряче трусонули дійсність, сповістивши, що вона тепер навколо складається з мінних полів.
...Виглядав він некепсько, лише трохи в глині, однак вона не затуляла щастя, яким пашів розвідник; друзі радісно плескали по плечах, витрушуючи куряву, він сміявся у відповідь, одганяючи втому, яка от‑от наповзе на нього, а далека заграва ворушила темряву, ще раз оглушивши вибухом міни.
Наступний день Жорік відлежувався, відпивався волонтерським чаєм, слухаючи компліменти, особливо коли вони були по рації, і вже вкотре переповідав:
– Чесно кажучи, боявся. Хто ж його знав, у якому стані гармата? Прочистити я її не зміг. А як рвоне? Бач, там одна гільза була трохи прим'ята, чорт її зна, як вона себе поведе.
– Повела! – невідомо про що підказували колеги і просили чомусь повторити про мінне поле.
Минуло трохи днів, і Жорік, обвішений обладунками, взяв у руки свого щупа, взяв рамки, взяв із собою, звісно, чуйку і знову вирушив до засідки.
– Ох, не ходив би ти туди, – радили друзі. – Бог його зна, чи педерали вже переказилися?
– Федерасти! Як же не ходити? Треба ж назад розставити таблички.
– Які ще таблички? Надгробні?
Жорік почухав потилицю:
– Можна й так сказати, таблички, які я був повисмикував, ну, з написами, що заміновано.
16
– Ти, Чупа, – лейтенант струснув рацію, бо батарейки сідали, – правильно мислиш, но ні фіга не вийде.
У нього не повертався язик назвати її повне ім'я Чупакабра, занадто вродливою вона йому здавалася навіть крізь радіозв'язок.
– Та вони переп'ються там всі, – наполягала вона, вдаючись до лагідних інтонацій, чудово знаючи, як вони діють на лейтенанта на прізвисько Мічурін. – Його по ефіру вже кілька разів поздоровили з ювілеєм.
Лейтенант зазирнув у записничка:
– Фаддєй, – прочитав він поганяло єсаула.
– Точно, – похвалила рація.
– Воно, звісно, поздоровляти наперед – погана прикмета, а надто по ефіру... но шо ми можемо? Атакувать? Ти здуріла, девочка, ти б спершу батальйон підмоги прислала, ми оно вже півроку без ротації, де сил узять? Да там точно всі казачки переп'ються в дупель, – погоджувався він, – но нам туди не добраться, ти б понтони спершу навела, – стримав він, як вихований, матюки про річку Луганку, що відділяла їх від позицій супротивника.
Усі, хто чув ці перемовини, мимоволі зиркнули туди, де вона вигиналася з цього берега – скеляста, а з того, нижчого, оповита очеретом.
– От і думайте. Доки вертушки їхні не прилетять чи "гради", еге, думайте, – кинула Чупакабра й відімкнулася.
– Ще бракувало, шоб баби нами командували, – заховав у підсумок рацію лейтенант, – задовбала, – додав він ніжно, аби не думати про надокучливі вертольоти чи ще кращі "гради".
Тут він повернув голову туди, куди втупилися всі – в Звіробоя, бо той повільно піднімав угору вказівного пальця:
– Я знаю, – скромно вичавив він, – я знаю, як.
Вони б обматюкали його, якби знали, що саме через таку ідею їх піднімуть поночі усіх, хто міг називатися снайперами, тобто в кого були тепловізори, й поженуть приховано обкопуватися на скелястому березі, тобто маскуватися каменем‑пісковиком, будь він проклятий не лише вночі, а й за іншого часу.
– Якого чорта? – матюкали вони річку. – Качок стріляти, чи що?
Береги, оповиті тихою млосною водою, ще солоденько кімарили, а ніч потроху вже не відбивалася у плині зорями, ховаючи їх у кволому просвітку.
– От на спор, – шепотів Звіробій до Мічуріна, – от на спор, шо під ранок ударять?
Мічурін не хотів відповідати, бо й так через цього дурня віддав безглуздий наказ, що міг похитнути авторитет командира, а лише тоскно озирнув рюкзаки, якими обвішався розумник.
Не встиг він на нього лайнутись, як з того боку затупотіли міномети – спершу пройшлися навколо далеких бліндажів, а потім, як і передбачив Звіробій, ляснули кілька разів і по річці, саме там, де вона зручно вигиналася до очеретів.
– О‑о, – радісно видихнув той. – Осьо‑сьо...
Наші так звані снайпери вже давно одкалібрували тепловізори на очерет,
там з'явилися зігнуті постаті з сачками;
наші ж радісно подивувалися, що Звіробій виявився не мудак –
на протилежному березі нечутно постали обв'язані маскуванням казачки й обережненько сунули снасть у вранішню воду, і, щоб не схлюпнути, тихцем тягали підсаками глушену рибу.
Еге, її виявилося чимало в цій непоказній річечці, а вже жаб, вужів... Раків!
Вони пливли, прибиті мінами, низом води, та, власне, не вони цікавили радісних казачків.
Коропи, судаки... соми, мамо рідна!
Хто б це міг подумати, який донський казак, що тут такі чудеса водяться? Таке побачити, о Господи!
Коли вони непомалу захопилися, зі скелястого протилежного берега разом вдарили автомати, збиваючи очеретяний пух і необачних рибалок, котрі самі вловилися, втрапили на гачок, лише не на рибальський, а на спусковий, бо очерет добре маскує, але не од тепловізорів, які прозирають крізь нього, як сом крізь воду.
От по ній і попливли порожні підсаки, цеберка, порожні казачки, і сіявся вгору потривожений очеретяний дух.
Ще не вляглася стрілянина й розпачливі зойки, а вже Звіробій, підхопивши рюкзаки, кинувся вниз по течії.
– Стій, мудак, – гаркнув лейтенант, однак хутко схаменувся, що Звіробоєві вже ніхто не загрожує.
Навіть ті з казачків, хто встиг вискочити на сухе, всі повкладалися там, ще б пак – хто це посуне зранку у воду в бронежилетах?
А дарма.
Тільки снасті по них лишилися, пливучи поміж побитої риби, та кілька геть непотрібних відер.
"Ну да, був би я мудак, щоб наша риба даром пропала", – дріботів Звіробій думками й ногами, біжучи, розстібаючи рюкзаки.
Бліндажі наповнилися незвичним духом – в казані зомлівало рибне рагу, а в емальованому відрі парували голови й хвости – найкраща юшка вариться саме з них, шкода, звісно, що вона не діждеться стати холодцем, жадібні носи насилу стримували нетерплячку.
Центром уваги, звісно, був Звіробій, він зі смаком оповідав, як виникла ідея:
– Як? – нетерпеливився Вітько, сказано: волиняк.
– Бо ти погано кацапів знаєш – за піввідра риби пів Донбасу виглушать. Що переп'ються, це й коню ясно, але щоб казачки не влаштували сабантуй своєму осавулові? Не з гумконвойних консервів же його готувати, як‑не‑як солідному дядькові п'ятдесятка стукнула.
– Да, буде шо тепер гумконвою назад везти, – вставив Сивий.
– Не ганять же порожняк, – пхикнув Вітько.
– ...але тут я згадав, – уривав їх Звіробій і піднімав промовисто пальця, – що вже пару разів вони довбали чомусь по річці, і я тоді подумав: якого чорта тратити міни по воді? Аж доки до мене дійшло.
– Да, сказано: браконьєр, – схвально видихнув лейтенант.
– Звіробій, – виправив той і опустив свого урочистого пальця.
17
– Хвоста у вас не було?
Тося на це запитання довго витріщала очі, доки охоронець увімкнув міні‑рацію, там щось прошаруділо у відповідь, певно знадвору, бо навіть крізь мікрофон долинули далекі снарядні удари.
– Хвоста у вас не було, – заспокоїв він її, вимикаючи рацію, і лише тоді вона доп'яла, що йдеться, певно, про хвіст стеження.
Коли її пропустили в кабінет, туди саме занесли круглого лакованого столика, й начальник милостиво одпустив прислужника, той шанобливо поставив зверху тацю й, задкуючи, вклонявся до самого порога.
Те саме зробили й охоронці, затуливши за собою важезні двері.
Тося зловила себе на думці, що неймовірно хочеться теж відкланятися і злиняти з приміщення, досконалого, куди не проникали сторонні звуки, навіть такі, як канонада.
– То чого ми стоїмо? – широко й приязно усміхнувся бос, у нього була така ж досконала посмішка, як і в тих східних статуеток на вівтарі.
Все інше було таке ж витончене, вона такого зроду не бачила, бо дуже коштовне, от, наприклад, цей овальний столик під чай, де риби чи дракони викладено з лискучих камінчиків, Тося навіть мимохіть торкнулася пальчиком.
Він, перш ніж почати розмову, почав розкладати міні‑циновочки й інше загадкове приладдя.
Тося вже десь чула про китайську чайну церемонію (чи японську?), яка триває кілька годин, і з острахом чекала початку – господар бо розставляв чашечки й тузлучки – фаянсові, порцелянові, глиняні, дерев'яні та бамбукові, кожний причандал перед тим, як взяти, він огортав серветкою, побий Бог, як не з натурального шовку.
Голос в нього так само ніжний:
– Власне, про що йдеться.
Він витягнув з кишеньки такого ж лакованого нотатника, видобув з нього полисковану авторучку й намалював цифру, де кількість нулів перевершувала Тосину уяву.
– Ах, пробачте, – і він домалював туди доларовий знак.
Тосі стало зле, наче вона випила увесь оцей окріп.
– Власне, робота невелика, тобто геть не марудна.
Він навмисне робив довжезну паузу, щоби така особа усвідомила: сам бос особисто розставляє для неї церемонію, мало того, він особисто балакає до неї її рідною мовою, та вже навіть те, як він своїми руками підставляв під неї стільчика, варте було, аби провалитися крізь землю.
– Проблема лише в конфіденційності, – тут же промовисто скерував свої очі на пенал, де було зображено чи то квітку, чи то ящірку, ніжно розтулив його й видобув звідти пакетика.
Але зволікав розгорнути.
– Бачте, – лагідно лився його голос, – є такі засоби, які не лишають ніякого сліду.