І ми почвалали, несучи зброю і своїх поранених, голодні й знесилені, але щасливі щастям живого вояка.
24 липня 1944.
Маршуємо на Ходорів, Миколаїв і десь далі. Аж тепер я опритомнів.
Стають переді мною ті страшні картини, наче живі. Коли засинаю, здригаюся від найменшого шереху. Мені здається, що це совєтські панцері. Наново ввижаються безпанські коні, що їм повідстрілювано дві, три, чотири або й більше ніг. Я маячу картинами вогню: горять хати, збіжжя, большевики й інші легко запальні речі.
Проходить військо. Ідуть без шапок, брудні, зарослі, ледве волочать ноги. Але зброю тримають. Зникають одні, надходять інші. Іде хор. Зарицький, чорний, як ніч, тільки блищать очі. Не годен уже кричати. На цілу дивізію поголений був тільки о. Левенець. Це якесь чудо. Коли й як він це робить? Але, власне, такий він є: 65 кілограмів доброго хлопа!
Записую, кого бачу. Олег Лисяк з умучення почервонів разом з лисиною. Витягнув шию, руки вложив у кишені довгого плаща й навіть не бачить мене. Але в такій ситуації має на це право.
Десь приплентався Степан Конрад. Він теж звітодавець. Йде, як люнатнк, як сонний. Спотикнувся об мої ноги. Ледве встиг його підхопити.
— Не знаю, де мої окуляри, — виправдується ніяково.
Він нахиляється до мого лиця, ніс до носа, і пізнає:
— Селепку! Ти вийшов? Дурні все мають щастя!
— А чому ви мучитесь без окулярів?
— Не знаю, де поділися. Завжди мав їх на носі, а тепер, певне, в якійсь кишені. Тепер нічого не бачу і не можу починати шукати, доки їх не знайду.
Ішли інші. Сотник Феркуняк ніс на рамені протипанцерний п'ястук, наче трембіту. Поручник Олекса Горбач їхав автом, і, виставивши тріюмфально ранену ногу, махав до нас протекційно рукою. Поручник Мурський підпирався рискалем, а Клюфас з Куликова, з саперів, тримався якоїсь лати, що стирчала з воза. Їхав шпиталь, а властиво його рештки, з рештками сестер, яких тоді побачив перший раз. Вони теж прорвалися з оточення.
Я радів усіма, як дитина. Це був мій найкращий день, бо мені було цілком ясно, що я живу, вони живуть. Дивізія живе. З досвіду знаю, що на війні можеш загинути, хоч би ти був і найдурніший. Так, брате! Хоч би ти був і найдурніший!
Ось, так, лежу в рові, дивлюся на похід і записую. Колись видрукую, може. Хто скаже "добре написав" — хай його вхоплять чорти! А хто скаже, що це писане серцем і кров'ю, хай по війні вибудує собі хату, хай має гарну жінку і багато дітей і внуків! (Не знаю, чи це мої ориґінальні слова, чи, може, вже їх десь чув).
Далі я вже не міг приглядатися походові. Я віддавався саме дуже важливій справі, коли нагло хтось з нашого відділу заверещав, що треба йти далі.
25 липня 1944.
Хоч поїзди не ходили, ми захопили якийсь самовар з кількома вагонами, що пхався на Самбір. Нас кількадесят зайняли два вагони. Ніхто нічого не говорить. Одні сплять, інші лежать з відкритими, нерухомими очима. Зброя в куті вагону. Тільки я маю її на собі. Для певности.
Пишу. Аж тепер пригадалося, що я, а певне й інші думали, що не вийдемо. Будемо лежати на полі з розкиненими руками, як багато, багато наших друзів.
Десь нема Юська. Певне, маршує з колоною.
Перед двома тисячами років писав Горацій: "Згинути в бою є почесно і солодко!" Може, він писав так тому, що перед двома тисячами років дійсно було приємно згинути. А, може, тому, що писав собі не так, як я, а в гарній віллі, з купелями і водограєм, з мальовилами на стінах і в свіжому повітрі сабінських гір. Вояк такого не напише ніколи!
Ми брудні, як свині. Це не впадає в око нікому. Врешті, герой є завжди героєм, без огляду на те, чи він умитий і одягнений. Хіба що є смішний у подертих штанах, у роззявлених черевиках, у завеликій або замалій чужій шапці. Ми іншими не були, а навіть якби й були, то історія про це ніколи не згадає.
Під Бродами я спокутував усі гріхи мого молодого життя — а це щось значить.
В дійсності, цього року я вирвався з двох оточень: від большевиків і від Маланки. На диво, друге було куди легше!
Приходить контроля. Записують прізвища, хворих.
— Ти що таке маєш на собі?
Я зірвався, став на струнко. Переді мною булавний Любко Боднар, з протипанцерників.
— Це — кажу, — вдаряючи по зброї рукою, — баґнет, машинова пістоля, ґранати! Я вродився зі зброєю! — додаю поетично, щоб зискати на національно-геройському вигляді.
— Скинь це все до кута. Вродився, кажеш? З баґнетом і ґранатами? Не хотів би я бути твоєю мамою!
Ніякого зрозуміння до поетичности і символіки не має. Записую думки, що їх навіває торохкотіння залізничних коліс.
Смерть — велика прикрість. Життя таке гарне, а такий марний кінець! Десь я читав, пригадалося, що життя і смерть це так, як би пили смачну чорну каву, а на споді чашки відкрили втоплену мyxy. Є чого дивуватися, що кава смакувала!
Хто це фронтовий підстаршина? Кажу тобі, молодий чоловіче: коли тобі, брате, вилазять очі від страху, і ти не знаєш взагалі, чи живеш, чи ні, він сидить у рові, біля тебе. Він витягає цигарку, дає тобі і спокійно закурює. Шолом відхилює від чола, і з насолодою втягає дим цигарки. В нього спокій і рівновага.
Бути фронтовим старшиною — не навчишся ні в школі, ні на курсах, ні в кантині. Не треба бути ні мудрим, ні дурним. Треба бути фронтовим старшиною. Вони батьки сотні. Вони відповідальні за все: за харч і зброю, за життя і смерть. Вони завжди з нами. В болоті і в голоді. Коли воєнне щастя відвернеться від сотні, вони за те відповідають. Їх кудись забирають. Коли все в порядку, інші дістають за них відзначення. Коли приходить черга, гинуть так само як ти, селепку, і ніхто його не згадає — як і тебе. Його, фронтового старшину, невідомого вояка великих воєн.
Раптом мною кинуло. Я забув про моє щастя, про мою дівчину з трибуни. Де вона тепер? У Львові гасають большевики! Ой! Я холону.
Хлопці тимчасом виспалися і з сусіднього вагону понеслася нова пісня:
Ой, коню мій, коню,
Не стій наді мною.
Я тимчасом полежу, забитий.
А згодом, по вечері, створили другу:
Напиши до батька, напиши до неньки
Напиши до любої дівчини, (Ох!)
Що гостра ку-гуля грудь мою пробила
О пів до другої години!
Це "Ох!" не стосується до пісні. Це мій інтимний, цілком особистий вигук, який вказує на мої душевні терпіння. Було б до кого писати, але куди?
Поїзд колише, колише. Очі злипаються. Час спати.
III. ЧАСТИНА
ДРУГА ДИВІЗІЯ. РЯТУЙТЕ! ЗГОЛОШУЮСЬ НА СЛОВАЧЧИНУ. ВОЮЄМО В БАНСЬКІЙ БИСТРИЦІ. МОЯ ДІВЧИНА З'ЯВИЛАСЯ. ПРИГОДА З АНІЧКОЮ. БУДНІ Й МАТРИМОНІЯЛЬНІ КЛОПОТИ ЮСЬКА. ОБЛАВА НА ПАРТИЗАН. КОМІТЕТСЬКІ ГОСТІ.
27 липня 1944.
Село Спас. Тут я поголився, скупався. Спати, спати! Здається, тиждень спав би без перерви. По дорозі нас обстрілювали літаки, але це не робило враження. Коли чув, що летять, автоматично стрибав у будь-який рів. Опісля так само вилазив з нього, і далі автоматично маршував.
У Самборі говорив генерал П'ятниця, що ми зрадники, а найгірші ті, що пішли до УПА. На мене це не мало впливу. Він своє, а я своє, і кожний з нас своє знає.
В Спасі зустрів Юська. А я думав, що він загинув. Бачив нині сотника Бриґідера й поручника Малецького, як вони шушукали з якимись цивілями. Було ясно, що це упівці. Бачив теж, як Луцький-звітодавець залицявся до якоїсь дівчини, а Лисяк йому перешкоджав.
30 липня 1944.
Між тими цивілями, що крутилися серед нас, я зустрів Міська. Їхня група перейшла в Карпати й там залишається. З нашими договорилися. Дістали зброю і стріливо.
Вночі снився мені поганий сон.
— Ну? — спитав Юсько.
— Снилося, що я мадяр.
— Та що? Це ще не таке страшне.
— Так, але я не вмію по-мадярськи.
Сни щось таки мають у собі. Йдемо на Карпатську Україну, до Ужгороду, а опісля на Мадярщину, до Будапешту.
Мадяри це ті, що напали на нас за княжих часів з Джінґіс-Ханом. Коли він вертався назад, вони загубилися на пуштах і там залишились донині. Різниця між мадярами й їхніми предками лежить у незнанні мови.
Я не їду на південь. Дістав наказ: негайно їхати до Нойгаммеру.
10 серпня 1944.
Їхав сам у вагоні. Шиба була розбита і вночі віяло иа мене. Я міг би з кимсь замінятися місцем, але нікого не було. Віяло, отже, до самого Нойгаммера.
16 серпня 1944.
Приїхав. Не цікаво. Замешкав у тому самому баракові, де був раніше. Є наші, що поприходили різними шляхами. Злазяться потроха.
У зв'язку з тим, шо наговорив генерал, нам дають погані харчі. Вони називаються "катеґорія три". Селепки розповідають, що нас пошлють на каторжні роботи.
17 серпня 1944.
З причини густої атмосфери і поганої кухні всі сваряться. Головно ті, що не були в боях, і нові рекрути, що ще заражені цивільною політикою. Нема сотень, полків і дивізійників, а є східняки, поляки, москалі, большевики, свині, якісь сини і холери. Їх найбільше в запасному полку.
20 серпня 1944.
Чимраз більше нових рекрутів. Приходять з Відня, з Праги та з інших паскарських центрів. Мають переважно черевики на грубих ґумових золях, вузькі штани і довгі, по коліна, блюзки. За тиждень це все зімнялося. Вчора дали їм однострої. В нашій сотні старих усього вісімнадцять, решта нові. Ними ганяють по полі, тобто переводять рекрутський вишкіл, а нами теж! Це страшне!
Ми назвали себе Друга Дивізія.
21 серпня 1944.
Є старі й нові інструктори. Ті, перші — фронтові, вчать так, як треба. Знаємо добре, що з тією наукою можна буде колись врятувати собі життя. Другі без досвіду. Вони тримаються приписів і говорять дурниці. Це нас мучить.
Людей без досвіду треба винищити зараз же по народженні. Ми живемо тепер в інших бараках, де колись були совєтські полонені. Ця околиця називається Гайзав. Зав — це свиня по-німецьки, а гай — не знаю.
25 серпня 1944.
Приїхали з Військової Управи полковник Бізанець і інженер Пиндус. Посварилися за нас у штабі. Генерал не дав їм навіть селепка, щоб заніс їхні валізки на станцію. Помста лилика!
28 серпня 1944.
Нема що їсти. Зупа з брукви, на друге — бруква. Весь час думаємо про минуле.