Очевидно, Бово збагнув його тайну, хотяй не мав на се ніякого доказу та ніякої можливости мести. Спомин недавньої покори і облуди, з якими лукавив перед опатом, доводив його до скажености, але все-таки крадій не смів глянути в очі окраденому.
— Не балакай дурниць, яких не можеш доказати. У мене тепер довші руки, чим у твойого цісаря, а радше ти сам ближче до мене, ніж його. Тям се! Впрочім, після твоєї невдачі я сам бачу, що не по твойому боці є Божа ласка, а по мойому, над трираменним хрестом та грецьким євангелієм. Я навернувся…
— Котрий же то раз буде? Третій, правда?
— Бог один!
— Та не однакий! Хіба звірині байдуже се, з якої посуди їсть, коби було тільки що…
— Віра не їжа, без неї обійдешся й ти, не то я… Ти ж не святець, а звичайний собі облудник-скоробреха, ласий на почести, ну і… на гріш. Оба ми, бра', однакі. Ось що!
Бово поблід, мов віск. Здавалося, він ось-ось і скочить до горлянки злодія, та гамір прохожих, які стали вже звертати увагу на розмову, отямив його.
— Праліс, як море, не видає своєї тайни! — відповів. — Бачили її тільки сліпими очима ніч і… Бог. Ніч не видасть тайни, але не видасть і мести, яку уготує Бог…
— Чи се про торішнє жито говориш? — спитав насмішливо Томир. — Чи се, може, яка арістотелівська категорія?
— Ні, се правда!
— Горда та пишна людина з тебе, опате! — засміявся Томир. — Правда тобі, як слина з язика, тече, очі бачать її, як я тебе, руки дотикають її, як ручки меча. Дуже то підла річ, ся твоя правда, коли її стільки скрізь валяється. Та ось мені видиться, що цікавіше було б знати у дечому лож…
— Я її не бачу, Томире, на жаль, бо не можу зловити погляду твоїх очей!
У голосі старого звучав ніби жаль. Томир пригриз уста, відвернувся і скорою ходою пішов далі. Раз у раз оглядався за Бово і бачив, як монах уступив до золотаря з чималим клункоти, а вийшов із шкіряним мішечком та оберемком білок. Видко, продавав церковну утвар, щоби роздобути грошей.
Закляв під носом.
"Він справді осідає біля мене, — погадав, —а як так…" Пригриз губи й увійшов до склепу ароматарія грека. Купець сидів між своїм запашним товаром, переважуючи кульочки ладану на маленьких терезках. Чималий слій вербени та скляне збанятко з мошусом стояли біля нього враз із великим числом маленьких глиняних горщиків та деревляних коробок. Ароматарій наповняв їх запашним товаром, але за кождим разом доливав до вербени звичайної оливи, обмочував ладан у густу, топлену живицю, а піжмо розпускав у великій кількости води. Хитрий усміх товаришив сьому заняттю. Та усміх щез, як тільки появився на порозі Томир.
— Саме за сим добром приходжу! — сказав молодець. — Дайте скриночку ладану та дещо амбри!.. Е, ні! Не сього, зі столу, а просто з великої скрині. У мене самого у Вижні є сосни й смереки…
Чорні очі купця злісно глянули на молодця.
— Якщо в тебе, боярине, є ладан…
— Ні, ладану нема, тому його й купую, але ось того маю доволі й дома.
І вказав на миску розплавленої живиці, яка стояла на столі біля скрині з ладановими кульочками. Купець вволив волю Томира, але подав високу ціну. Томир усміхнувся.
— Дешево продаєш товар, ароматарію! Ти міг би удвоє стільки зажадати! Коли розкажу тивунові, як подешевів товар у Перемишлі, то він, певно, обнизить тобі торгове!
Купець налякався. У руських краях торгівлею опікувалися самі князі та болюче карали обман чи визиск.
— Ах, вибач, достойний боярине, я проговорився! — сказав. — Саме обчисляв торгову ціну свіжого товару, то й сам не знав ще гаразд, що цінити.
— Нічого, я зможу заплатити навіть подвійно, а за грецький товар даю таки грецьке золото!
Кинув дві золоті монети на стіл. Купець попробував їх зубами, поклав на терезки, кивнув головою, вкінці поклав у мошонку.
— Як тобі видати решту? Білками, кунами чи сріблом?
— Ні, за решту дай мені насонного ліку!
— За цілу решту? Хто б випив стільки, сей заснув би навіки. Для кого ж се лік?
— Для недужого діда у мойому селі. Я ж не гадаю дати йому зразу все, а тільки одну ложку. Я про запас…
— А не маєте то в селі маковиння? — спитав ароматарій, який вмить знюхав добрий бариш…
Завівся, одначе, бо Томир спокійно відповів:
— Саме тому, що маковиння не помагає, приходжу до тебе. Старого мучить безсонниця уже два роки…
Купець налив бажаного у горня, яке туго зав'язав міхуром.
— Уважай, боярине! Одна ложка приспить і божевільного на всю ніч, але дві… уб'є навіть чорного носія з Александрії. Тям се і заховай лік добре!
— Не забуду!
Насупившись, пішов Томир по городу відшукувати купців, яким Богдар винен був гроші. Всі вони знали вже про копний суд та продажу, не мали, одначе, відваги прохати тивуна, щоби велів відшукати довжника, з яким водили хліб-сіль і він сам та всі знатніші мужі волости. Вони вельми радо згодилися на нижчі суми, щоби відібрати хоч би тільки справжню вартість товару, славили під небеса щедрість і чесність Вовчурів та прохали, щоби й надальше вільно їм було привозити нову куплю боярині. Ще раз чи два рази стрітив Томир Бово у переході базаром, а там узяв свою рогатину та коня зі заїзду і поїхав домів. Два парубки, які були з ним та везли куплю, остали далеко позаду, одначе молодець не дбав про се, тільки пер коня вперед, наче бажав його заїздити на смерть.
Западала ніч, коли копита коня вперше зарилися в піски Вижнянської волости. Звідсіля можна було їхати вже тільки нога за ногою, бо кінь стогнав, робив боками, а піт спливав по ньому струєю.
Томир здержався, нарвав листя, витер ним коня, погодував вівсом і поїхав повільною ходою далі.
Сим разом не їхав шляхом, а подався у ліс на бездоріжжя. На щастя, місяць світив ясно, тут то там пробивали його лучі склепіння пралісу та прояснювали дещо важку дорогу. Кожної хвилі міг молодець стрітити вовка або ведмедя, які саме у червні, коли ще не було ягід ні збіжжя, бували у виженських лісах найбільше небезпечні. Та, проте, Томир не боявся ні звірів, ні пітьми. Ведмідь, бач, нападає на людину тільки тоді, коли вона сама або коли його ранити, а на шляху свойого життя навчився молодець цінити й любити пітьму, бо ж вона справді покриває собою безліч всіляких вчинків. Ворогом людини не пітьма… се ось пересуди-забобони зраджують тайни ночі, а пересуди губляться серед залізної послідовности переживань…
"Еге ж, тільки живий пес кусає! — сказав про себе. — Вбитий вовк не стоїть й одного скоку живого зайця!"
Бліде світло місяця заливало сріблом усю поляну біля Грушової Керниці. Білявий опар укривав її, наче одну зі сих тайн літнього вечора, коли-то поза легесеньким серпанком цариці-ночі хиляться ід собі людські тіни. Та тут тільки в дуплі кричали сови, а темнаві привиди безшумно пролітаючих птиць перехрещували у всіх напрямках холодне повітря.
Томир спинився на краю поляни й обережно розглянувся. Хата Бово темніла під лісом, наче висока скала з печерою, у якій поселився ведмідь. Довкола було все спокійно, тільки самим краєм прогалини кралася ід воді якась тінь. Молодець напружив зір та слух, щоби збагнути, що се, а й кінь нагло нащурив уха. Одначе легесенький подув від води не приніс до ніздрів коня острої воні грабіжника, і звіря спокійно почало пастися на свіжій, сочній траві поляни.
"Видко, рогач або олень", — погадав Томир і, прив'язавши коня до дерева, став обходити поляну другим боком, доки хата Бово не заслонила перед ним лиця місяця.
Хвильку наслухував ще, чи нема біля пустині якої сторожі, але не почув нічого. Тільки цвіркун засів десь у щілині хати та оглашав самоту своєю одноманітною співанкою. Відчинив двері. Сопух невітреної, брудної хати обдав його, змішаний з гризьким димом тліючого на огнищі під попелом вогкого палива. Але Томир не роздував ватри. Жваво викресав огню і засвітив дві свічки, які стояли на престолі перед чорним настінним хрестом. Оглянувся. На брудному, з бур'яну та моху зладженому барлозі не було сього, що бажав найти. Глек, у якому варив Бово молоко, був порожній, у купі гниючого хабазу та відпадів ярини і риб не було більше нічого. Бистрі очі молодця відкрили, одначе, на стіні за престолом висячий кубок.
— Води тут хіба кубком не п'ють! — проворчав, зняв кубок зі стіни й понюхав.
— Еге ж, — сказав, — вино! Я так і знав.
Оглянувся ще раз і нагло побіг до застеленого засаленим обрусом престолу. Обрус спадав довкола деревляної скрині аж на землю, та збоку під обрусом виднів отвір. Устромив туди руку і з легким окликом витягнув на світло бокату кам'янку з вузькою шийкою. За першою послідували друга, третя, четверта. Томир знав сі фляшки, уіяких продавали греки своє густе, темне, солодке, а так зрадливе вино. Не гаючися, видобув затичку одної і потягнув глоток, другий, аж очі засвітилися, а любе тепло розлилося по всім членам. Тоді швидко видобув із-за пазухи насонний "лік" і влив до решти вина весь зміст свойого збанятка.
"Густе вино прийме ще й не тільки", — погадав, заткав затичку і знов поховав фляшки під престіл.
— Смерть прийде неждано, ненадійно, справді, як Божий допуст, — засміявся злобно. — А хіба нема обави, щоби ти з ким ділився…
XI. Томир у Єлени
Злочин та втеча Богдара викликали поміж службою чимало толків, міркувань, здогадів. Рост, Акма та прочі пильно стежили за Єленою й Томиром, щоби збагнути, чи саме між ними не лежить жерело всього нещастя; бач, зносини між обома оправдували б усе, а то й дали б, може, основу здогадуватись злочину не в самому тільки боярині. Одначе не вистежили нічого. Томир господарював справно й доцільно, докупив навіть ще другу волость у сусідстві, Городище, і пересиджував здебільшого у ній. Будував клуні, склади, переставляв дворище, привозив із Перемишля усяку куплю, яку міняв на шкіри та віск, видко, ладився торгувати на власну руку. Ще перед жнивом над'їхали купці із Перемишля, та сим разом не з товаром, а з готовим грошем за товар, і тоді вижняни рішили: "Се вельми тямучий і гарний хазяїн. Сей приспорить майна родині, не те що Богдар".
— Ба, але кому оставить його? — питали околичні бояри, у яких були дочки.
Але хотяй сусіднє боярство й заїздило у Вижню, Томир не спішився до них, і приймала їх сама тільки Єлена. Відвідини сі томили її. Злобні замітки та вислови небажаного спочування дратували покинену жінку до того, що вона стала вкінці відправляти гостей у Городище.
— Я тут не хазяйка! — відповідала прибуваючим.