Потрібно було щось робити. І Миронович це відчував, як вовк, як вожак зграї, та й інтуїція його ніколи, на відміну від жінок, не зраджувала. Вона постійно йому нашіптувала і підказувала: "Щось роби! Бо краху не минути".
Фугою Баха настирливо заграв стільниковий телефон. Вітольд не хотів навіть брати у руки апарат — це маленьке диво XX століття — і дивитися, яким іменем світиться його екран. Виснаженому і задоволеному, хотілося трохи спати і... добряче попоїсти. Але зморені ноги лежали поверх шовкових покривал і їхній піт делікатно, впівоберта розганяв вентилятор, водночас зі свіжістю дарував пахощі прерій і тихої музики моря. Вітольд засинав.
Мобілка, як щось живе і непокірне, знову застрибала на тумбочці і не давала йому можливості закрити повіки, що наливалися найважчим металом з таблиці Менделєєва. Вітольд простягнув руку, глянув на дисплей. Телефонував Шор. Він не міг не відгукнутися на дзвінок Еда. Адже той не так часто його турбував. Тільки в рідкісних і вкрай необхідних випадках. Як було домовлено.
"Щось важливе трапилося. Цей пронирливий Шор, який володів усіма інформаціями світу, знову-таки щось пронюхав. Не міг не про нюхати. В іншому б випадку не піднімав би його з ліжка".
— Ти розважався з новою пасією? — зареготав прямо у вухо Шор.
— Я спав. А ти мене розбудив, — незадоволено відповів Миронович.
— Не бреши хоч мені. Твоя телезірка щойно виповзла з гаража на голубій мрії — дамському "мерсі" і повідомила мені, що вона поспішає. У неї — аудієнція. До речі, вона мала щасливий, усміхнений вигляд і шепнула мені на вухо, що ніколи не думала, що так легко може знайти собі нового чоловіка.
— Так і сказала? — Вітольд аж зіскочив з "домашнього аеродрому".
— Ну, не зовсім так. Додала — такого гарного, такого поважного і такого високого... В смислі — не за зростом.
— Ти мені телефонуєш, щоб тільки це сказати?
— Я тобі телефоную, щоб сказати, Тольде, є важливіші справи, ніж спання з черговою красунею. Справи юридичні, на яких неоново-рекламним роликом висвітлюються цифри у двадцять відсотків із суми у сто вісімдесят мільйонів, а ти цю справу можеш проспати...
— Яка, яка сума? — Миронович сперся на лікоть.
— Сто вісімдесят мільйонів.
— І ти із-за такої суми мене будиш серед білого дня? Після такої небаченої втоми. Я вже як вичавлений лимон. Ти хоч розумієш це? З мене щойно ледь не зробили м'ясний фреш.
— Ти хотів сказати — фарш.
— Я хотів сказати — фреш, Еде. Чи не ти мене вчив імпортним назвам в українських ресторанних меню?
— Пардон, Тольде... Зараз йдеться не про які-небудь два твоїх мільйони...
— Ти натякаєш на пресу? На мою податкову декларацію? Я чесно заплатив два мільйони...
— Гривень, — нагадав Ед. — А я тобі, за твоєю допомогою, обіцяю тридцять шість мільйонів долярів, як гуцули кажуть.
— Мені? — перепитав Миронович. — Мені не почулося?
— Нам, Тольде... Ти що, ще досі спиш? Ти мене не розумієш? Це не ми винні, а нам будуть винні, якщо операція "Шор і Миронович" вигорить!.. Виповзай.
— Виповзаю, — Миронович уже натягував на себе штани. — А може, ти зайдеш, поп'ємо кави і все спокійно обміркуємо?
— Ні, Тольде. У тебе там не тільки відеокамери, а й, мабуть, апаратура імені майора Мельниченка. Ні і ні, Тольде. Вивалюйся з ліжка і — прямо сюди. Я — в тебе під ворітьми...
Миронович нашвидкуруч все-таки випив гарячої кави-кавусіньки, як завжди муркотіла йому Роксана. Цього разу без традиційних і улюблених Мироновичем вершків — для бадьорості духу. Він заочно подвійно подякував Роксані — за насолоду і за догадливість, і побіг сходами униз.
Біля чорних ажурних воріт з майстерні "Художня ковка", не поспішаючи, прогулювався довготелесий Ед. Він спочатку заліз у кабіну свого нового "Лексуса", завів і двічі об'їхав навколо Мироновича. Вітольд відчув, що в Шора щось-таки добряче вигоряє, якщо в нього такий піднесено-святковий настрій. Затримка за дрібницею — необхідне втручання держсекретаря в цю справу. Можливо, один лише дзвіночок генеральному прокурору. Можливо, комусь з міністрів або фіскальних органів. За цим питань не буде. Чого не зробиш заради тридцяти шести свіжих лимонів. Він юридично-фіскальні війни вів не з одним партнером, а одразу з кількома, як гросмейстер у грі в шахи — один проти кількох, і вигравав. Обеззброєні, якщо не сказати оголені до трусиків адвокати супротивника тільки за голови хапалися і вдавалися після цього не до кримінальних чи цивільних кодексів, а до моралі й совісті, запитували — чи вона колись ночувала, хоча б випадково, у компанії "Шор і Миронович"?
Спочатку з кабіни темно-зеленого "Лексуса" витяглася у трьох місцях побита лисинами маленька Шорова голова, тоді — та сама довга шия, яка посилала ту голову у постійну розвідку за актуальною інформацією, а вже потім — і сам Шор.
— Я тебе вітаю з новим "Лексусом"! — нахилив трохи набік голову Миронович, ніби вивчаючи протектори чи молдінги авто. — Ти, бачу, їх міняєш, як моя Роксана французькі наклейки на нігтиках.
— Твоя Роксана? — ще довше витягнув з кабіни голову Шор.
— Уяви собі!
— З якого це дня?
— З сьогоднішнього.
— Гаразд. Мене зараз цікавить інша проблема, — Шор прямо з кабіни потис руку Мироновичу. — Привіт!
— Що за тривога? Що за поспішність? Що за мільйони? — замість відповіді на "привіт" запитав Миронович.
— У Папи день народження!!! — доповів Шор.
— Це ж через місяць?! — випустив Вітольд Шорову руку, яка уже спітніла і ставала бридкою.
— Так, але нам ще треба злітати за "Принцесою" в Італію, в Мілан.
— У Мілан? Хіба що на Шевченка подивитися?
— Ти ж не болільник?
— Разом з Папою? Так я й так з ним неодмінно їжджу. Відповідно протоколу. Але до чого тут день його народження?
— Я тебе не впізнаю. Такий завжди передбачливий. Такий стриманий. Умієш усіх і вся вислуховувати. А з приятелем — запитання попереду відповідей. Невже телезірка своїми софітами запаморочила розум?
— Кінчай. Говори конкретно.
— Я й кажу. Ти тільки слухай. "Газотрейдер" Валяй подав ідею...
Шор глянув на Вітольда.
— Ну!
—... Купити Папі "Принцесу" на день народження.
— Живу? — розсміявся Миронович.
— Яхту. Класу "Принцес".
— Але яхта, пристойна яхта, коштує не два мільйони.
— Люблю здогадливих людей, — іронізував Шор. — Ми вскладчину. П'ять чоловік. З чоловічого носа — по лимону. З нас двох — два...
— А де ж наш прибуток? Де ж в цьому наші відсотки? — розчаровано мовив Вітольд.
— А політичні дивіденди? Вони часто важать більше, ніж тверда валюта. Чи мені це тобі говорити?!
— Гаразд. Згоден. А хто ці "ми"?
— Валяй, Базаров, Вовко, Супкіс, Миронович і твій покірний слуга, — відрапортував Шор.
— А при чому тут ти?
— Проблема є?
— У нас тепер весь час проблеми будуть, — відповів Миронович. — А про себе подумав: "Ось прийде цей, що кричить перед електоратом "Бандитам і злодіям — тюрми" і всім нам джунглі Ямайки не допоможуть. Інтерпол і на Сейшельських островах знайде.
"А краще сказати, — скаламбурив подумки Вітольд, — на архіпелагах знайде і в архіпелаг "Гулаг" запроторить. Прощай "Майбах", пеньюар "Хамелеон", накладні нігтики від "кутюр" і балдахін над ліжком у стилі Людовіка XV".
— Чого мовчиш? — пробудив Вітольда від роздумів Шор.
— Роздумую. А чи варто? Термін закінчується, деякі щури вже біжать з корабля...
— А тут нічого роздумувати. Треба їхати і оформляти яхту.
— Але в чому проблема? Ти щось не договорюєш?!
— Проблема в тому, що яхта продана. Вона робилась під замовлення якомусь мільярдеру з Канади. А наступна зійде зі стапелів тільки після дня народження Папи. Нам потрібно купити за будь-яку ціну саме цю. І місія покладена на мене, Тольде. Але я з проблемою сам не впораюся. Я хочу поїхати з тобою. Ти — як посланець президента.
— Коли?
— На вчора.
— А де ж ти раніше був?
— Ти краще запитай, де раніше були вони — Валяй і Вовко?! Тільки сьогодні вийшли на мене. А в тебе — кохання з першого погляду. Не міг же я тобі перебивати насолоди, поки з гаража не виїде блакитноокий "мерс" з кароокою красунею за кермом, — виліз з автомобіля Шор.
— Роксана захоче поїхати з нами, — мовив Миронович після деякої паузи.
— Ще чого?
— У неї програма. "Аудієнція". Вона вже давно планувала поїздку до Венеції і Генуї. Знайти останнього дожа і взяти в нього інтерв'ю...
— А інтерв'ю в останнього предка Боттічеллі вона не хоче там узяти? У нас часу обмаль, Тольде. На носі — передвиборна кампанія. Розумні люди забезпечують собі тили. На архіпелазі Бікіні будують хатинки.
— У мільйони доларів, Ед.
— Не будемо прибіднюватися, Тольде. Нам ці вибори — кров з носа — теж потрібно виграти. Ти ж не полетиш зі своєю красунею у Норільськ? І боюсь, вона ніколи не стане тобі подругою Волконською декабриста Муравйова-Апостола, чи кого там не стратили?!
— Гаразд. Не будемо збиватися з курсу. Я лимон даю. Ти знаєш, де його взяти. Але в Мілан не поїду. Під яким приводом?
— Зустрітися з Шевченком.
— Для чого? — не зрозумів Вітольд.
— Для Папи. Скажеш Папі, що нам у передвиборну команду потрібно набирати найпопулярніших людей країни. Його майбутній суперник — кандидат у президенти — вже це розпочав. Притяг до себе братів Кличків...
— Є резон, — погодився Миронович. — Може, не стовбичитимемо тут? Давай кудись поїдемо, перекусимо.
— Ноу проблем, Тольде. Шор до твоїх послуг.
Ед належав до гурманів і знав усі до єдиного ресторани Києва і навіть — їхні меню назубок. Коли він смакував назвами ресторанних страв, у стороннього, який вперше слухав Шора, складалося враження, що перед ним — ресторанний дилер. — "Діас", "Маріо", "Клеопатра", "Грандотель", "Робін Гуд", "Рашель", "Маркіз", "Атлант", "Болеро", "Липський особняк", "Арізона", "Гостинний двір", "Царське село", "Дежавю"...
— Досить, Еде. Я після важкої праці їсти хочу. Давай, що по ближче і де краща кухня.
— "Підкова", "Сюрпрайс"? Ну, по-нашому "Сюрприз".
— Давай у "Сюрприз"...
XI
У ресторані "Сюрприз" Шора також сприймали за свою людину. Метрдотель вибіг йому назустріч з такою посмішкою, ніби він збирався освятити костюм гостя, що переливався на світлі веселковими барвами.
Пана Шора і вельмишановного гостя адміністрація ресторану "Сюрприз" сердечно вітає в наших стінах! — затарабанив метрдотель.
— Говори по-англійськи...