— Але хлопець тямущий. Наш, залізнорейковий... Точно.
— Ти єст учілся на етот, машініст? — запитав уже в Сашка.
— Вчився, точно, — знову відповів за нього Романчук. — Оце вже мав би й документ одержати, якби не війна.
— Нічєго, теперь диплом будет давайт война, — в'їдливо посміхнувся офіцер, промацуючи постать Сашка прискіпливим поглядом. — Сегодня исполнілся твой мечта. Ті будешь маленькій машиніст.
— Підеш помічником машиніста, — розтлумачив його слова Романчук, уважно вивчаючи носки своїх черевиків. — Я все розумію. Але нічого не вдієш: людей, справді, не вистачає. — І повільно, з притиском, додав: — Погоджуйся, хлопче, погод-жуй-ся! Сам бачиш, що коїться.
— Мі будем платіль тебе окупаціонний марка за хорошій работа, — знову тикнув йому офіцер пальцем у плече. — Но за плохой работа тоже платіль. Как говорят у вас: "Пуля — в лоб, голова — в кусты". Ферштейн?
Мовив щось по-німецьки Романчуку, повернувся і пішов геть. Солдат поспішив слідом за ним.
"Невже Романчук знає німецьку? — вражено подумав Сашко. — То, може, він усі ці роки шпигував тут у нас? А ми навіть не підозрювали, що він якийсь не такий, як усі".
— Тобі все зрозуміло, хлопче? — увірвав його думки Романчук, сідаючи на ослін біля вікна і скручуючи цигарку.
— Зрозуміло. Вербуєте. Фашистів возити.
— Вербую? — здивовано скинув брови Романчук. — Ну, тоді ти ще зовсім нічого не зрозумів. Тому сідай, поговоримо. Тільки слухай уважно, бо часу у нас — хвилин п'ять, не більше. — А ти, Марківно, вийди, — попросив тітку, що й досі нажахано виглядала з кухні. — У двір вийди. У нас тут чоловіча розмова.
Тітка втерла заплакані очі (їй ще й досі не вірилося, що небезпека вже минула) і вони залишилися удвох.
— Як тобі тут живеться, у тітки?
— Ага, розумію: прийшли пожаліти мене? — наїжачився Сашко.
— Чом би й не пожаліти, не поспівчувати? — стенув плечима Романчук. — Час такий, що без жалю, без співчуття людина не виживе. Я ж бачив, як бомба поцілила у ваш будинок, коли станцію бомбардували. На моїх очах це було. І знаю, що без матері важко. Пробач, звичайно, що нагадую таке.
"Розжалобити хоче, шкура! — зціпив зуби Сашко. — Ось, мовляв, який я добрий, хоча й на окупантів працюю..."
— Добре, хоч батько живий зостався, бо думали, що й він загинув. — Романчук запалив цигарку і хитрувато зиркнув на Сашка, очікуючи, як той сприйме цю звістку.
— А ви звідки знаєте? — різко запитав Сашко. — Він що, до фашистів потрапив?
— Не так сердито, — остудив його Романчук. — Чому одразу до фашистів? У партизанах він. Ешелон, якого він вів, розбомбило. Батька контузило, але, на щастя, живий. Тепер у Гайдамацькому лісі. Партизанить. Я, правда, не бачився з ним. Та мені це й ні до чого. А ти, звичайно, хотів би побачитись, еге ж?
— Ну, хотів, і що?
— Ти скільки років знаєш мене, хлопче? — увірвався терпець Романчуку.
— Багато.
— Ось бачиш: багато. Якого ж дідька говориш зі мною, ніби з фашистом? — Романчук роздратовано похитав головою, помовчав. — Чи, думаєш, що коли ходжу з офіцером, то вже й душу продав? Слухай мене, хлопче, уважно. Ешелон, який ви поведете, буде не простий: два вагони з полоненими, три — з хлопцями й дівчатами з усього району зібраними, яких везуть до Німеччини. Ще в одному вагоні охорона. В усіх інших — різне награбоване барахло. Зрозумів?
— Т-так... — кивнув Сашко, відчуваючи, що його проймає холодний дрож.
— Ну, нарешті! Машиністом піде Влас Іромань. Ти його знаєш. Помічником — ти. З вами солдати-фашисти. Один із них буде за кочегара, другий — за вартового. Але обидва наглядатимуть за вами. Пильно наглядатимуть. А все одно треба зробити так, щоб ешелон до Подільська, де вас має змінити німецька бригада, не дійшов. Біля Червоноярського роз'їзду є залізнична гілка, що веде до недобудованої цукроварні. Треба, щоб ешелон опинився на ній. Біля будки обхідника, майже біля цукроварні, вас зустрінуть партизани. Там з одного боку ліс, з другого — поле. Партизани засядуть тільки в лісі, щоб охорона могла втікати в поле. Бо якщо зав'яжеться бій, буде багато жертв. Ну, а як позбутися кочегара й охоронця — про це домовитеся із Громанем. Через годину він чекає тебе на станції. Стрілку наша людина переведе. Й останнє. Затям собі, хлопче, коли щось не вдасться — розмови між нами не було.
— Затямлю, — враз просвітлів з лиця Сашко. — Я жне знав, що ви...
— І тепер не знаєш, — твердо мовив Романчук. — Нічого не знаєш. І не повинен знати...
* * *
Громань — кремезний сивоголовий чоловік, обличчя якого, від маківки чола й аж до підборіддя, перетинав багряний рубець, що залишився на згадку про давню залізничну катастрофу, в якій він тільки дивом уцілів. Когось іншого той шрам, можливо, й спотворював би, а вічно усміхнений Іромань навіть із ним здавався добрим і лагідним. Зараз він теж зустрів Сашка з усмішкою, і це дуже здивувало хлопчину, бо самого його аж пересіпнуло від хвилювання.
— Сам цю махинерію провести зможеш? — запитав Громань, стоячи біля східців, що вели до кабіни.
— Зможу. З батьком багато разів ходив. Та й в училищі дечому навчили. А хіба доведеться самому?
— Та все може бути, хлопче. Але ти дивися на рейки весело, — поплескав по плечу. — Дорога веселих любить.
"І як він може отак спокійно говорити і безтурботно посміхатися? — позаздрив йому Сашко. — Адже знає, що це буде за рейс".
— Ну що, машинерію я вже оглянув. Вона не підведе. Тому давай одразу про діло. Піднімайся в кабіну.
Вони обидва піднялися східцями. Про всяк випадок Громань нагадав Сашкові, як треба рушати, збавляти хід і зупиняти паровоз. А вже потім виклав свій план. У ящику для інструментів, під ключами, лежав загорнутий в ганчірку пістолет. Машиніст видобув його і показав Сашкові, як треба користуватися.
— Краще було б, звичайно, обійтися без пострілів, — пояснив він, ховаючи зброю за пояс штанів. — Але якщо дійде до справи...
— А не обшукуватимуть нас?
— Не повинні. Досі фашисти довіряли мені. Хоча все може бути. Взагалі-то вести машинерію мала фашистська бригада. Проте машиніста і помічника вчора вбито. Кочегар теж у госпіталі. Хто б міг подумати, що станеться таке нещастя! — знову всміхнувся він. — Я думав, що кочегаром фашисти призначать когось із наших, з депо. Але з усього видно, що замах на бригаду насторожив їх. — Громань дістав із ящика розвідний ключ, виважив його в руці і поклав на поличку біля вікна.
— Це моя зброя? — запитав Сашко. Спокій машиніста вже почав передаватися і йому.
— Або моя. Побачимо, як складуться обставини. Тільки-но звернемо на заводську колію, я накажу тобі підкрутити якусь гайку біля того місця, де стоятиме вартовий. Хлопець ти дужий. Головне не розгубитися. Чи, може, страшно?
— Та, здається, вже ні...
Солдатів привів той самий офіцер, що приходив до Сашка. Він піднявся в кабіну, оглянув її, а тоді спустився і пояснив солдатам, що вони повинні робити і як поводитись. Солдати стояли, виструнчившись, але обличчя їхні були злі і похмурі. Маринуватися в такий паркий літній день біля топки паровоза їм не хотілося. Потім офіцер ще раз піднявся в кабіну й прискіпливим поглядом окинув спочатку Сашка, потім Іроманя.
"Обшукає!" — жахнувся Сашко, і рука мимоволі потяглася до ключа.
— Ві єст гуг машініст. Помощник нє будет, будет кочегар. Он, — показав пальцем на Сашка. — Два зольдатен будет охранять вас от паргізанен.
— Ага, вірно, нехай охороняють. А цей бовдур нехай розімнеться, пане офіцер, — схвально кивнув Громань, мазнувши Сашка ганчіркою по обличчю. — Сам упораюсь.
Через кілька хвилин вони вже підігнали паровоз до ешелону. Сашко спустився на землю і зчепив "машинерію" з переднім вагоном. Людей у ньому не було, вагон був зачинений і запломбований. "Мабуть, у ньому награбоване, — вирішив Сашко. — Нічого, далеко воно не заїде". Зате з другого й третього вагону долинали чоловічі голоси, і біля них походжав вартовий. "Там полонені", — зрозумів Сашко. А далі юрмилися жінки, плакали діти, солдати зачиняли двері вагонів, в яких плакали і кричали дівчата, знаючи, що попереду тяжкий шлях у неволю.
Виїхали за станцію. Сашко кидав у топку вугілля, а солдати стояли біля дверей і курили.
— Рус, карашо! — час від часу вигукував приземкуватий, рудий єфрейтор, що був серед них за старшого. — Давай-давай!
Сашко й справді старався, але не звертав на фашистів уваги. Громань теж цілком незворушно робив свою справу та раз по раз поглядав на колію — без помічника йому було важко.
Ось і світлофор. А за ним — заводська колія, що сталевою річкою стікає з узвишшя у ліс. Сашко припинив кидати вугілля і підступив до єфрейтора, який стояв до нього спиною. Помітивши це, Громань схвально кивнув, а сам досить безцеремонно відштовхнув єфрейтора і взяв ключ.
На стрілці паровоз різко кинуло вправо, потім уліво. Сашко чекав цього і встиг ухопитися за ручку біля топки. А для фашистів цей поворот виявився цілковитою несподіванкою. їх відкинуло до щитка приборів і вони сплелися в якихось неймовірних, комічних обіймах. У цей час Громань і вдарив єфрейтора ключем по голові. Замахнувся ще раз, але другий німець, дужий чолов'яга, встиг перехопити старого машиніста за руку. Тієї ж миті Сашко кинувся на фашиста з боку, відштовхнув його до дверцят і притис до стінки кабіни.
Постріл пролунав уже по тому, як Громань ударив ключем і цього фашиста. Сашко відпустив солдата й озирнувся. Єфрейтор знепритомнів. Як сталося, що він натиснув на курок, цього вже не збагне ніхто, але натне...
— Пістолет, — простогнав Громань, неприродно якось вигинаючись й осідаючи поруч із солдатом. — Пістолет... Тормози...
І раптом усміхнувся. Невже справді всміхнувся? Чи це Сашкові тільки здалося, тільки примарилася та усмішка, з якою Громань зустрів його сьогодні в депо?
— Що з вами? Вас убили? — кинувся він до машиніста.
— Тормози... — вже ледь чутно прохрипів Громань. — Партизани...
Тим часом єфрейтор ворухнувся. Він лежав, припершись головою до відра, що висіло біля топки, і Сашко бачив, як він покрутив головою і розплющив очі. Тільки тепер страх у Сашка остаточно зник. Він вихопив з-за пояса Громаня пістолет і встиг вистрілити на хвильку раніше, ніж єфрейтор схопився за автомат, який лежав у нього на колінах. Від другої кулі знайшов свій кінець і рядовий.
"Атепер тормоз...