Тож чи вистачить мужності не благати ворогів зжалитися надійною, не вбивати? Чи зможу?..
— Ти чому не відповідаєш?
Я підводжу очі і бачу просто перед собою кінську морду з вологими вусиками довкола ніздрів. Мені хочеться поцілувати Мурзая у його добру, розумну морду.
— Підсади, — кажу батькові і, опинившись у сідлі кричу: — Жени коня!
— Гнати? — перепитав батько, наче боявся, що це йому причулося. Але я вже не встиг відповісти. Сам пришпорив коня, шарпонув за повід, і Мурзай полетів у степ. Я не знав, чи витримаю цей галоп, може, на одному з пагорбів я просто вилечу з сідла. Але навіть це чудово: вилетіти на повному скаку з сідла самого Мурзая!
Назустріч нам линула зграя птахів, і ми врізалися в неї, птахи злякано шугонули в небо. А теплий вітер бив і мене в обличчя, і вижов— кла трава лягала під ногами коня різнобарвним килимом. Ким я був у ці хвилини? Чий дух вселився в мене? Може, того скіфа, поховання якого розкопали неподалік озера у стародавньому кургані? Козака, який, шаленіючи від радості, повертається з походу за Дунай до рідної хати? Спартанця, який опинився на цій далекій землі у полоні, але захопив коня і вирвався на волю? Єдине, що я усвідомлював, женучи коня у степ, — що це чудово і що це назавжди: степ, кінь і шалений лет у невідь. І коли ми з конем знову опинилися біля пагорба, на якому стояв батько, — так і не зрозумів, як ми там опинилися, адже я майже не правив Мурзаєм, — я ледве зсунувся з коня, шаленіючи від щастя, обійняв Мурзая і притисся обличчям до його змиленої морди.
Ні, я не загинув тоді в катакомбах. Там поліг ворожий загін. А я розчинився у пітьмі підземелля, увійшов у кам'яну товщу землі, проріс із неї травою і повернувся сюди, у свій степ, добрим конем Мурзаєм. Мене вже не існує. Я — степовий кінь, який усю свою радість і весь страх вкладає у шалений галоп. Ось хто я насправді!
15
— Що, стара, припікає? Нічого. Нап'ємося водички, перечекаємо до заходу сонця й відпочинемо. Ночі тепер лагідні. У серпні вони лагідні навіть для старих. Бачиш, уже й молоденька вип'ялася при тобі. Щось минулого літа я не бачив її. Із зерняти, мабуть, вип'ялася. Ні, таки бачив, але гадав, що не перезимує. А тепер оно яка! Через чотири роки вродить.
— З ким це ви розмовляєте, діду? — Дід не помітив мене і тому, почувши голос, здивовано озирнувся.
— Та з ким же? З деревом, — відповів він, дивуючись, що я досі не збагнув цього. А як я міг збагнути, що він говорить з деревом? Слухаючи його, я весь час дивився на кущі винограду. Мені здавалося, що за ними стоїть баба Ольга. Ну, сама з собою людина ще може говорити. Але з деревом...
— І воно розуміє вас?
— А кінь Мурзай тебе розуміє?
— Так то ж кінь! Він живий.
— А дерево мертве? Ну, бувають і мертві. Ондо, за річкою, в саду у Юхима Вощака, набереться з десяток мертвих. Та хтозна, може, й вони чують людський голос. Бо то лиш гілки, стовбур — мертві, а коріння живе. Коріння наше, Руслане, завжди живе в цій землі. Лишається в землі й живе після нас.
Коли він сказав, що розмовляє з деревом, я посміхнувся, сприйнявши це за жарт. А тепер бачу, що не жартує. Він справді вірить, що дерево розуміє його слова.
— Але все-таки дерево є дерево. Воно не може розуміти наших слів.
— Правду кажеш: не може, — погоджується дід і, відкинувши всохлу гілку яблуні, переходить до виноградинка. Чомусь занадто швидко він погодився зі мною і цим остаточно збив мене з пантели— ку. — А хіба я кажу, що воно слова наші розуміє? Своїх слів ми й самі до пуття не розуміємо. А воно доброту нашу відчуває, ми до нього щирістю своєю промовляємо. От кажуть, що не з кожних рук саджанець приймається. Спитати людей учених, то ті тільки усміхаються: вигадки. Може, й вигадки, бо коли добре посадиш, дерево завжди прийметься. Але ж треба сказати, що лихі люди рідко саджають дерева. Вони більше нищать.
Дід бере лозу з великими, ще зеленими гронами і обережно закладає її за перетинку дерев'яного стояка, довкола якого вона в'ється. Я підходжу до другого куща і роблю те ж саме. Повертаю лозу так, щоб була гроном до сонця.
Так ми працюємо, поки не підставили сонцю всі грона. Потім випиваємо по склянці компоту, відпочиваємо на лавці під яблунею і беремося за сапи.
— Невже це правда, що з руки лихої людини дерево не росте? — Все ще не можу збагнути справжнього змісту дідових слів.
Дід Ромодан дивиться на мене. Він гадав, що я вже давно забув про них.
— Може, й проростає. А тільки кожна людина повинна прагнути добра, а не тягтися до ненависті. Запам'ятай це.
Ми вже досапували невеличку латку городу, коли раптом почули голос діда Мажика, нашого конюха, озирнулися і бачимо, що він намагається в'їхати на своїй конячині у садову хвіртку.
— Чого це ти, Ромодане, — це він до діда, — кращому чабанові радгоспу сапу дав?
— Та я ж не знав, що він кращий, — виправдується дід, і обидва сміються.
— Ти смійся-смійся, — каже дід Мажик, відвертаючи коня від хвіртки. Однак не пройде через неї. — А я для твого Руслана новину везу.
— Яку? — зраділо зиркаю на конюха.
— Оце зустрів мене директор та й питає: "Ти, Пилипе Каленико— вичу, дбаєшпро свою зміну? Є в тебе на оці парубійко, який стане після тебе конюхом?" — "Та я й сам ще років з двадцять покручуся", — відповідаю. "А Василь Тороч дбає, — каже він, — бачив, якого чабана виховав? Усе літо удвох з сином отару пасуть. Оце воно і є: трудове виховання молоді, про яке так багато говорять зараз, але про яке дехто з нас не дуже дбає". Це він мене має на увазі, — додає дід Мажик, закурюючи свою вигнуту, оббиту мідними бляшками люльку. "Ото, — каже, — Пилипе Калениковичу, підбери для Горочів ще одного доброго коня, щоб хлопчина до коня звикав. Як і належить чабанові".
Ми з дідом мовчки перезираємося. Дід Мажик говорить усе це так, що хтозна: вірити йому чи не вірити.
— Ти, Пилипе Калениковичу, правду хлопцеві кажеш? — нарешті не витримує дід. — Чи так, жарт?
— Який жарт? — розводить руками дід Мажик. — Щоб мені вуса почорніли, як брешу
Я кидаю сапку і з якимись дивовижними вигуками гасаю по городу. Діди показують на мене пальцями і регочуть. Навіть Мажикова конячина піднімає голову з лопухів й ірже. Теж від подиву.
— Так що приходь, вибирай, — кидає мені на прощання дід Мажик, рушаючи далі своєю дорогою.
— А я вже вибрав. Батько віддасть мені Мурзая.
— Знаєш, якого брати, — погоджується конюх. — Кращого коня в цьому степу не знайдеш. Справжній чабанський кінь.
16
Морський вітер-пустельник стих, і одразу ж небо затягло хмарами, і почалася злива. На щастя, батько передбачив, що це буде не звичайний літній дощик, а справжня злива. І вона застала нас уже біля зимових кошар. Після першого ж шквалу її вівці збилися докупи і, якби не мудрий ватаг Кизим (цього батько теж назвав Кизимом), який перший збагнув, що краще перечекати зливу в приміщенні, ніж мокнути й мерзнути за кілька метрів од кошар, та ще наш пес, то не знаю, чи вдалося б зрушити цю бекаючу купу з місця.
— Ну от бачиш, я ж казав, що після кожного пустельника приходить злива. Іноді вона може періщити по дві-три доби. І так завжди, щороку, — каже батько, коли ми нарешті зачинили двері кошари і забігли до невеличкої прибудови, у якій звичайно грівся нічний сторож.
— А що буває після цих злив? — запитав я, скидаючи штормовку. І свою, і мою штормовки батько завжди носив у маленькому речовику, в якому також був наш обід і два термоси: один з компотом, другий з водою.
— Спека. Найсильніша за все літо. Тижнів зо два підряд. Але кажуть старі люди, що вона дуже потрібна. Саме достигає виноград. Раніше я гадав, що за такої спеки все мусить в'янути, а виявляється, що після холодних злив винограду потрібна така спека. Але ти в цей час будеш уже в піонерському таборі.
— Правда! — вражено проказав я, виявляючи, що втратив лік дням і забув, що ми з Вікою маємо їхати до райцентру в наш піонертабір. Шкода тільки, що разом з нами не їде Стась. Але він і не хоче їхати, каже, що йому краще на озері. І це правда. Після того, як біля села з'явився водолазний бот, Стась взагалі ні про що інше й не говорить, тільки про море.
— А може, не їхати?
— Чому це? — здивовано звів брови батько. — Ти що, не хочеш побувати у таборі?
— Хіба тут вибираєш: хочеш чи не хочеш? — скрушно відповідаю я. — Час такий. По-перше, треба дочекатися ще одного листа від того вчителя з Холодної Балки, а раптом щось цікаве про Гонтаря. Та й незручно: коня дали, а я кидаю все і іду собі.
— Про те, що напише вчитель, тобі повідомить Стась. Або я напишу листа. А коня нам дадуть і наступного літа.
— А коней у табір не приймають? — питаю в батька.
— Якщо дуже попросиш виховательку... — усміхається він у відповідь.
Я сиджу на стільці біля вікна, дивлюсь крізь заплакану шибку на струмки під вікном і чомусь із сумом думаю про те, що все-таки невчасно мати взяла путівку до табору. Так цікаво було цього літа, так мені щастило, і раптом усе обірветься. Ну що цікавого в таборі? Ходитимемо під барабан, ну, вогнище... Правда, познайомишся з багатьма, але ж зараз тут однак цікавіше буде.
Відмовитися од табору, звісно, не відмовишся... Тоді що ж його робити? Хоча б уже лист надійшов за ці дні. Або прийняли б нас до табору удвох з Мурзаєм.
Цього разу злива тривала години дві, й одразу ж визирнуло сонце. Але бліде й холодне. Батько ще залишився біля овець, щоб накидати їм корму, а мене відправив додому, бо побоювався, що застуджуся. Наче я вперше попадаю під дощ.
Ледве я встиг переодягнутися вдома, як несподівано в двері постукали і, коли я сказав: "Увійдіть", на порозі постав наш учитель історії Володимир Петрович.
— Добре, що ти вдома. Надійшов лист з Холодної Балки. Написали школярі, які вже кілька років розшукують рідних Романа Гонтаря та людей, котрі воювали разом з ним у партизанському загоні. Але найцікавіше не це. На ось, читай.
Поки мати пригощала вчителя чаєм з вишневим варенням, я засів у своїй кімнатці й заходився читати листа. Що вчитель вважав найцікавішим, я зрозумів одразу. Слідопити розповідали, що їм пощастило дізнатись, як саме відбувався арешт Гонтаря. Виявляється, вже під час арешту він повівся як герой, бо врятував від смерті свого товариша. Роман помітив, що на тому краю села, де починалися катакомби, з'явився загін німців, і вирішив дочекатися темряви на квартирі у свого однолітка, Степана Кримчака.