Таке трапляється часто. І це може трапитися й тут, якщо ми вчасно не вживемо запобіжних заходів. Вам Голубей сказав, що Парфуша вигнала Нолика. Якщо ті слова, як ви кажете, достеменні – Майор замовк і приклав до вуха долоню човником. – Ви тільки прислухаєтесь.. Послухайте, про що співає цей баритон. Як він звертається до Парфенони Микитівни.
Сержант нашорошив вуха. До його слуху долинули такі слова:
О Парфеноно, яблука чудові,
Але у них малий недолік є...
Голос Парфенони Микитівни:
Недолік, кажеш? А який, коханий?
Тенор:
Що мало їх мені ти подаєш...
– Як в опері, – тихо прошепотів сержант.
– Саме так, сержанте. Вони співають на мотив моєї улюбленої арії з опери. – Майор ще раз прислухався. – Ви спіймали нитку, сержанте?
Квочка поморщився. Вуса його зробилися їжакуватими, наче дві мікроантени від мініатюрного радіопередавача.
– Не спіймали? Ну як же? Це відомий мотив, арія з опери "Альцеста" Люллі. Так, саме Жана-Батіста Люллі – італійця, який став французьким композитором. До речі, він у чотирнадцять років був скрипалем і танцюристом при дворі Людовіка XIV. Невже ви не знали цього, Квочко? Ай-я-яй! Соромно. Оперні театри треба відвідувати, сержанте. І муздраматичні. І не тільки тоді, коли ви там патрулюєте. Не обкрадайте себе, Квочко.
Майор ще раз прислухався.
– Доніцетті, – вирвалось у нього крізь тютюновий дим. – Ну, звичайно, Доніцетті. "Любовний напій". Ох і шахрай, ох і негідник! Так обкрадати, – майор затягнувся, – класику. Ви чуєте, Квочко, якого він пускає півня? А фальш? Скільки в ньому фальші... А він міг би стати чудовим оперним співаком, якби пройшов по конкурсу і не спився. Ох і пройдисвіт. Ще одного півня запустив...
При слові "півень" Квочка напружився і двічі беззмістовно крякнув.
– Ні, що не кажіть, Квочко, а жінки всі однакові. Я знаю, ви засуджуєте ці мої погляди, але повірте мені на слово... Там, де серце бере владу над розумом, воно завжди обдурює його. Саме тому я й досі не одружуюсь. – Ситорчук замовк. З горішнього поверху спускались двоє і щось тихо говорили про житлово-комунальну контору, при цьому на кожному кроці промовляли слово "ліфт". Коли вони пройшли, Ситорчук продовжував:
– Як казала Нінон Ланкло, де початок приязні, там кінець коханню, а вже кінець приязні там, де початок зради. Що ви на це, Квочко?
– Не задавайте мені таких важких питань, – ледь не заплакав сержант. – Я людина практична. Давайте швидше приступимо до діла...
– Це все так. Але саме ви, сержанте, своєю думкою про оперу підказали мені чудову ідею. Якщо я не помиляюся, то це і є та центральна ланка, якої мені так не вистачало у моєму ланцюгу. Тепер мені все зрозуміло. Точніше, майже все. – Майор потер пальцями скроні. Сержант подивився на нього і про себе сказав: "Боже, яка тільки голова! Кросворди розгадує, неначе горіхи лущить".
– Приготуйте, сержанте, нашатирний спирт і ватку, – тихо сказав майор. – А потім уже голову. – Ситорчук відійшов до дверей і натиснув на кнопку, що нагадувала йому таблетку аспірину.
"Знову цвітуть каштани", – програв електродзвоник, і опера в кімнаті припинилась. Стало тихо, як у діжці з вапном. Десь скрипнула мостина. Майор вловив ледь чутний шерхіт. Йому здалося, що хтось у синтетичному халаті крадькома просувається до дверей. Ситорчук спробував уявити собі вигляд незнайомця: молодий, кремезний, спритний. Може, це він підійшов до дверей і заглянув у вічко.
Ні, так може ходити тільки жінка, яка вже не помічає ледь чутного шерхоту синтетичного халата чи капронових панчіх. "Цей звук доступний тільки чоловікам", – подумав майор і ще раз натиснув на кнопку. Цього разу електродзвінок видав цілу строфу "Київського вальсу".
– Не квартира, а музикальна шкатулка, – озирнувся майор.
Квочка стояв блідий і переляканий. Почулись чиїсь кроки. Десь за стіною чотири рази ударив старовинний годинник. У сержанта пішов мороз поза шкірою. Прискорено забилося серце. Останнім зусиллям волі він примусив себе дихати так, як майор, – повільно й тихо. Двері прочинилися, і раптом до ніг Квочки упала золота смужка електросвітла.
– О, майор Ситорчук, – люб'язно посміхнулася Парфенона Микитівна, ставши на порозі. – Ви таки приїхали... Але, я бачу, не самі... Щось сталося?
– Нічого особливого. Я хотів би бачити Арнольда Івановича, – він пильно глянув їй в очі. Вона витримала цей погляд і, не кліпнувши, відповіла:
– Пробачте, але він тут більше не живе.
– Як? – цього разу довелося дивуватися майорові.
– Ми з ним розлучаємось. – Парфенона Микитівна посміхнулася, як реєстраторша в Палаці щастя. – Щоправда, не офіційно. Але він запевнив мене, що додому не повернеться...
– Але я бачу деякі його речі...
– Нолик… Пробачте, це я по-домашньому… Сила звички… Арнольд Іванович, – Парфенона Микитівна хвилювалася, силкуючись вичавити невимушену усмішку, – сказав, що збирається купити особняк або кооперативну квартиру... Це я порадила йому. У нас, знаєте, – посмішка з й уст щезла, – не складається спільне сімейне життя. Він ніяк не може зрозуміти, чого я хочу... У нас, виявляється, немає спільних інтересів. Я б вас запросила до господи, але... Я така розпатлана... Знаєте, вихідний... Одне слово, санітарний день, як на дверях крамниць пишуть...
"Артистка, – подумав про неї сержант Квочка, – оперна. Щойно співала, а тепер... "
Майор озирнувся й сердито зиркнув на Квочку, немов кажучи: "Давайте без цих образливих слів, сержанте".
– Тоді ми на секунду до вас, Парфеноно Микитівно. Нам би хотілося показати вам одну річ, але не тут, у коридорі...
– О, будь ласка, – знову посміхнулась вона. Квочка вдруге подумав про неї те саме, що й першого разу.
– Ви повинні взяти себе в руки і, дуже прошу вас, не втрачайте свідомості, – продовжував Ситорчук. – У нас багато справ. Нам ніколи.
– Я спробую, – мовила вона. Сержант розв'язав мішок і увімкнув у коридорі світло. На колишній голові доберман-пінчера, у його скляних очах, спалахнули два злих вогники.
– Проня, – сплеснула руками Парфенона Микитівна і закотила очі. Сержант підніс їй до носа ватку з нашатирним спиртом.
– Я більше не буду, – заспокоїла їх Парфенона Микитівна.
– Хто така Проня? – перепитав майор.
– Рідна сестра Цуцика. Вони були з Цуциком близнюки. Проня трохи старша. На декілька хвилин буквально...
– А мішок? Мішок не Арнольда Івановича?
– Ні, Арнольд Іванович тоді пішов з портфелем. Я саме мішок випрала...
Ситорчук робив вигляд, що він уважно слухає Парфенону Микитівну, а сам тим часом розглядав кімнату. Раптом його ніби паралізувало. Майор відчув, як у нього всередині щось охололо. Крізь мундир він відчув на собі чийсь гострий погляд. Він рвучко обернувся, але за спиною нікого не було. Та він не міг побороти свого збентеження. І тут його погляд упав на поліровану стінку серванта, що стояв у вітальні. Наче у тьмяному відображенні дзеркала, на стінці серванта чітко відбивалася тінь людини, яка сиділа у кріслі і не спускала з майора очей. Погляди їхні схрестилися. Майор відчув, що в нього, як і в Квочки, по спині пробігли мурашки.
– Вибачте, – звертаючись до Парфенони Микитівни, сказав майор Ситорчук. – Якщо повернеться Арнольд Іванович і матиме час, хай навідається до мене. Я для нього приберіг досить рідкісну книгу. На все добре!
Вони швидко вийшли. Повз них угору повільно поповз ліфт. У ньому їхав у спецівці і з перекинутими через плече мотками дроту електрик.
– Ви його бачили? – звернувся майор до сержанта Квочки аж на вулиці.
– Достеменно так! – відчеканив сержант. – Я зустрів його на серванті.
– Ви знову неточно висловлюєтесь, Квочко. З завтрашнього дня раджу вам взятись за український правопис. Загляньте і в словник наголосів. У вас, до речі, з цим теж негаразд. Ви кажете: сЕрвант, а треба – сервАнт.
Несподіваний запис
До директора онкологічного науково-дослідного інституту заслуженого хірурга республіки Григорія Петровича Полосуна майор Ситорчук вирішив навідатися сам. Думка ця спала йому в останню хвилину. Григорія Петровича, на превеликий жаль і здивування Ситорчука, вдома не було.
– Він на дачі, – відповіла дружина, яку спочатку майор Ситорчук прийняв за доньку. "Багато сучасних шлюбів і мене збивають з пантелику", – подумав майор і вирушив на дачу.
Професора Полосуна він застав з цеглиною і якимось незрозумілим предметом в руках, якого тупим аж ніяк не можна було назвати навіть після заключення медекспертизи.
– Кельма. Звичайна мулярська кельма, – пояснив професор. – Правильно слід називати "кельня". Слово німецького походження. Вперше зустрічається в рукописах на землях Північної Рейн-Вестфалії. Звідси, очевидячки, до нас перейшло.
– Чесно признатися, – посміхнувся майор, – саме цього я й не знав.
– Чого саме? – перепитав професор. – Кельні як предмета і для чого вона застосовується, чи її, так би мовити топонімічного походження?
– І того, й другого, – майор вийняв люльку з рота, щоб ще раз подарувати професорові свою чарівну посмішку.
– Свого часу письменник Достоєвський (ви, безперечно, про це знаєте) був і доктором наук.
Майор кивнув ствердно головою.
– На жаль, його докторська праця не збереглася. Детально про це я вам розповім під час полудня. А зараз хочу сказати таке. Доктор Достоєвський говорив: "Якщо хочеш пізнати, яка перед тобою людина, – придивись, як вона сміється. Ніщо її так не видає, як сміх".
Майор відчув, що він, як і лейтенант Фостиков, починає пекти раків.
– О, вам нема чого червоніти. Ви смієтесь так, що про вас у будь-кого складеться тільки гарна думка. У мене, бачите, на дачі так, як в Уїнстона Черчілля – відомого англійського політика й дивака. Він усі свої дачі будував сам. Я роблю те ж саме. Він примушував брати, як ми вже домовилися з вами говорити, кельню в руки і класти цеглу. Але це стосується тільки гостей і знайомих. Тільки... А вас, наскільки мені відомо, я бачу вперше. Втім, я можу помилятися. Якщо ви захочете роздягнутися й посмажитися на сонці, я безпомилково визначу, були ви в мене чи ні. Як не парадоксально, але більшість своїх пацієнтів я впізнаю не по обличчю, а по швах. Так, так, молодий чоловіче, ви не посміхайтесь, бо саме про цю посмішку нічого доброго не міг би сказати сам Достоєвський. Шов, який я накладаю на рану, особливий, так званий орнаментальний.