Для цього необхідною є ще одна обов'язкова передумова: гідна твору особистість читача. Комусь твір відкриється, а хтось, через власну нікчемність, витлумачить лишень себе – "великого", як зрадливий мистець на схилі років у гоголівському "Портреті". Це буде потвора, відбита у кривому дзеркалі зарозумілості – якщо нема особистості, немає й справжньої критики". Василь Іванишин, на відміну від багатьох інших авторів, які писали про Шевченка взагалі і про його "Катерину" (поему та картину) зокрема, висловив те, що Тарас Шевченко інтуїтивно відчував і натяками, в силу обставин, міг дещо прояснити, зокрема в своїх листах.
Той же Сергій Квіт наводить слова видатного скульптора Леоніда Молодожанина: "Шевченка неможливо зрозуміти поза поемою "Гайдамаки". Це метафора і ключ до всієї його творчості". Шевченка, а тим більше еволюцію його поглядів, неможливо, мабуть, зрозуміти і без поеми та картини "Катерина", і Василь Іванишин яскраво доводить це.
3
Власне, у праці "Непрочитаний Шевченко" мова йде про картину Кобзаря "Катерина", відому кожному з нас ще зі шкільних років. Інша справа, що ми можемо сказати про неї. Василь Іванишин прочитав її так, як ніхто до нього не спромігся цього зробити.
У листі до Григорія Тарновського 25 січня 1843 року Тарас Шевченко писав: "Ще ось що: намалював я се літо дві картини і сховав, – думав, що Ви приїдете; бо картини, бачте, наші, то я їх кацапам і не показував, але Скобелєв таки пронишпорив і одну вимантачив, а друга ще в мене, а щоб і ця не помандрувала за яким-небудь москалем (бо це, бачте, моя "Катерина"), то я думаю послать її до Вас. А що вона буде коштувати, то це вже Ваше діло, – хоч кусок сала, то й це добре на чужині. Я намалював Катерину в той час, як вона попрощалася з своїм москаликом і вертається в село; у царині під куренем дідусь сидить, ложечки собі струже і сумно дивиться на Катерину, а вона, сердешна, тілько не плаче та підіймає передню червону запащину, бо вже, знаєте, трошки теє... а москаль дере собі за своїми, тілько курява ляга; собачка ще поганенька доганя його та нібито гавкає. По однім боці могила, на могилі вітряк, а там уже степ тільки мріє. Отака моя картина".
На думку Василя Іванишина, "цей камуфлюючий опис вчені мужі сприйняли всерйоз і розцінили як авторський синтез".
Але:
"По-перше, треба бути обережним із Шевченковою самооцінкою та оцінкою власних творів: вона майже завжди занижена, часто просто самознищувальна ("скомпонував", "намалював", "уклав", "надрюкував", "на біса я пишу", "марно трачу папір і чорнило", "я ніколи не був справжнім малярем" тощо).
По-друге, слід враховувати, кому пише Шевченко. Так, поміщик Г.Тарновський цікавився живописом, мав власну картинну галерею. Але водночас це той самий Тарновський, якого в повісті "Музикант" Шевченко на засланні так нещадно змалював в образі поміщика Арновського. Це, а також згадка в листі про "кусок сала" не залишають сумніву, що Шевченко усвідомлював, до якого "цінителя" звертається і що саме про картину йому варто написати.
По-третє, якби Шевченко у цьому листі розкрив істинний задум і зміст своєї картини, то не виключено, що в казематі він опинився б на п'ять літ скоріше. Тому його опис більше скриває, ніж розкриває. Звідси й "дідусь"...
Але є й четверте – головне: авторські висловлювання про власний твір не можуть замінити потреби в його науковому дослідженні".
Василь Іванишин наводить два приклади, як була "прочитана живописна "Катерина", що саме побачили в ній шевченкознавці самі і що розповіли про неї своїм читачам "в Украйні і не в Украйні".
Перший приклад – із двотомника "Шевченківський словник", який був підготовлений Інститутом літератури ім. Т.Г.Шевченка Академії наук Української РСР та Головною редакцією Української радянської енциклопедії і виданий у Києві в 1978 році тиражем у 50 000 екземплярів. Автор статті К.Дорошенко ось що "побачив" у картині Тараса Шевченка "Катерина":
"Використавши сюжет поеми, Шевченко намалював видатний твір побутового жанру, вперше в українському образотворчому мистецтві наповнивши його соціально-викривальним змістом. Спираючись на досягнення в живопису брюлловської школи, зокрема перебуваючи ще під впливом романтичних захоплень свого вчителя, він і темою соціальної несправедливості, і утвердженням моральної краси й чистоти простої української дівчини-селянки, й елементами правдивої, предметно переконливої зображальної мови (особливо у трактуванні колоритної фігури діда-ложкаря біля куреня) закладав основи критичного реалізму в українському мистецтві. Картина сповнена глибокого ліризму, палких почуттів і любові до простої людини, співчуття до її страждань. З великою майстерністю в ній відтворено характерний український пейзаж, холоднувате тло якого в контрасті зі світлими і яскравими акцентами в одягу дівчини (білосніжна сорочка, барвиста плахта й червоні фартух і стрічки) посилюють емоційний лад твору. Картина стала одним з найпопулярніших творів українського живопису".
Мабуть, на той час більшого сказати не можна було, та й не могли побачити того "більшого" тодішні шевченкознавці. Але це "більше" просто зобов'язані були побачити автори фундаментальної праці "Тарас Шевченко. Твори. У 14-ти томах. Повне видання творів Тараса Шевченка. – Чікаго, 1961-1963", адже над ними не тяжів совєтський менталітет, не загрожувало безпощадне перо цензора. Не побачили... Тут уміщена велика праця Дм.Антоновича "Шевченко-маляр". На думку автора, "найбільшим і, так би мовити, найцентральнішим образом, на підставі якого мусимо формулювати погляд на Шевченка, як на жанриста, автора олійних жанрових образів, зостається великий образ "Катерини". Дм.Антонович зауважує, що цей образ "не є ілюстрацією тексту, а швидше доповненням до нього", бо "сцени розлуки в поемі зовсім немає". "Отже, – продовжує далі автор, – доводиться констатувати, що після написання й після видрукування своєї поеми "Катерина" Шевченко все не міг з цим образом розлучитися, далі носив його у душі. Це – явище, що його в мистецькій творчості поетів зустрічаємо нерідко: поет так зживається з образом, що його створив, що, опрацювавши й опублікувавши свій твір, все до нього вертається, накреслює додатки, які, власне кажучи, до викінчення твору непотрібні, а артистично-літературна вартість їх здебільшого невелика або ніяка, і значення їх обмежується хіба до ролі матеріялу для зрозуміння творчости самого поета". Звичайно, важко погодитися з такою думкою "маститого професора", і Василь Іванишин ущент розбиває його "аргументи".
Дм.Антонович пише: "Але, хоч ми повинні трактувати поему й картину Шевченка, як два самостійні твори, мусимо проте признати, що аналогія між ними повна, засоби творчости, вияв індивідуальности й відношення автора до твору – ті самі. Як у поемі Катерина – центральна постать, її доля, її горе творять цілий зміст поеми, а все інше – тільки епізодичні, потрібні для опрацювання сюжету додатки, так і на картині центральна постать Катерини домінує над цілим полотном образу, а всі інші персонажі – лише другорядне оточення. Коли головний чар поеми полягає, помимо всіх літературних і мистецьких прикмет поеми, мабуть, у гарячій любові, у світлості почуття автора до головної постаті своєї поеми, і це почуття зогріває і опромінює цілу поему, то те саме почуття свіжо й безпосередньо овіває центральну постать також і на картині". Далі автор описує, "з якою ж справді любов'ю вирисована на полотні постать Катерини".
На думку Дм. Антоновича, "додатковими постатями й аксесуарами композицію безперечно переобтяжено. Надто близько до центральної постаті збоку сидить на землі царинний дід, що стругає дерев'яні ложки; з погляду композиційного не зрівноважує цієї постаті непропорційно малий собачка, хоч його силюета мальовничо робить дуже гарну пляму; в глибині скаче москаль у позі підкреслено-романтичного "злочинця". Стиснутий пейзаж збільшує вражіння переобтяжености композиції: з одного боку – могила з вітряком на ній, з другого – солом'яний курінь царинного діда, мальований стовп, і тяжкою темною кулісою звисають дерева. Але ця переобтяженість не випадкова, не обдумана, а навпаки, вона потрібна, щоб, стиснувши з усіх боків центральну постать Катерини, зробити її при всій її елегантності, монументальною, – такою, щоб вона справді домінувала над цілою композицією".
Насамкінець автор поблажливо і навіть зверхньо докоряє Шевченкові: "Задумано світляні ефекти надзвичайно вдало, але тільки задумано: на перешкоді виконанню знову стали Шевченкові олійні фарби з їх олеографічним пригаслим кольоритом, і вражіння справжнього сонця на картині не почувається".
Не дивлячись на відмінність у підходах "Шевченківського словника" і чиказького видання, все ж є щось спільне у трактуванні картини "Катерина", і Василь Іванишин пише про це:
"1. Обидві праці (особливо друга) – це результат опису вигляду полотна, але не аналізу картини: наче перед ними не сповнений драматизму художній твір, а якийсь декоративний орнамент.
2. В обох випадках висновки щодо художньої суті і вартості твору чисто суб'єктивні, не аргументовані, не випливають із самої фактури твору.
3. Обидва автори повністю ігнорують системність твору і функціональність (особливо змістову, когерентну) його елементів.
4. Обидва вони описують явно не те, що бачать: зокрема, селянина на картині одностайно називають "дідом" ("дід-ложкар", "царинний дід")".
4
А як прочитав Шевченкову "Катерину" сам Василь Іванишин?
Мабуть, почнемо з того самого "дідуся", якого, вважає автор, Шевченко виділяє "в ролі головного персонажа нової, живописної "Катерини". "Важко повірити, – пише Василь Іванишин, – що два вчених мужі (К.Дорошенко та Дм.Антонович – А.В.) не можуть відрізнити чоловіка середніх літ від старого діда. Ну хай уже Д.Антонович: той взагалі зміст поеми забув, мотиву і сцен розлуки в ній не помітив, сплутав різець у правій руці селянина з ложкою, і вийшло, що чоловік на картині чи то так приготувався до інтенсивного харчування, чи збирається щось зіграти ложками. Але щоб зір однаково підвів обидвох?.. А справа в тому, що вони й не приглядалися до цього образу – як і до всього іншого. Люди книжні, вони більше повірили чужим текстам, ніж власним очам.