І тільки я став пригадувати, коли і, головне, з ким міг іти цією дорогою, всередині мене заворушився злий чоловічок, який намагався завести мої думки на манівці. Він став щось торочити про втрачену для мене назавжди Софію, сам розуміючи, що це не так, бо все моє єство казало: ми побачимося з молодою жінкою за будь-яких обставин. Я відчував, що злий чоловічок усередині мене знайшов моє слабке місце і намагається відволікти мене від спогадів про дорогу, якою я йшов до міста. Я інтуїтивно відчував, що цьому слід активно пручатись, якщо я хочу остаточно знати, що зі мною коїться і в якому часовому вимірі та просторі я перебуваю. Я робив надзусилля над своєю пам'яттю. Ще мить – і я би згадав, здається, все.
Але з глибин мого єства, десь на атомному рівні клітин, став наростати біль. Я вже знав його підступну повільність, коли думаєш, що воно минеться саме по собі й тобі нічого особливо хвилюватися. Моя, та й не тільки, мабуть, моя помилка якраз у цьому й полягала, що болеві дозволялося все, що йому не давали відсічі вже на дальній відстані. А треба боротися за себе будь-якої миті, навіть коли для цього немає вагомих підстав, і саме тоді витрачати максимум зусиль. Коли біль розпрямить плечі – вже пізно.
Я не знаю, скільки секунд чи хвилин тривав цей процес, але для мене він видався вічністю. Біль пронизував усе моє тіло, роздираючи зсередини кожну клітинку. Звичайно, роздумування над тим, коли я міг іти цією дорогою, випарувались, як роса на сонці, і всі мої зусилля були спрямовані на те, щоб залишитися людиною, не збожеволіти від цього тваринного болю.
2
Я не знаю, яким чином удалося би мені подолати цей новий наступ болю, якби не одна обставина: вдалині загуркотіли вантажівки. Це зараз я так можу сказати, а тоді почув лише якийсь невиразний шум. Біль змушує людину ховатися від стороннього ока, і я зійшов з дороги, заглибившись у ліс, ніби сподівався, що так мені стане легше.
І справді, під охороною дерев мій організм усе активніше пручався болю, і я тепер міг виразно почути шум двигунів. Ще знаходячись під владою болю, хоча й не такою вже всеохоплюючою, я міг зосередити свою увагу на новій небезпеці, що насувалася на мене.
Дивно, але якщо в тому житті, до в'язниці, я не відчував явних небезпек, то зараз, нехай на інтуїтивному рівні, міг безпомилково відокремити головне й другорядне. Головним була небезпека для мого життя, а другорядним – усе решта.
Колона машин повільно й невпевнено просувалася до мене. Хор потужних двигунів виспівував дивну мелодію, і я зрозумів, що то їдуть по мою душу. Мозок гарячково працював, шукаючи виходу з ситуації, злий чоловічок усередині мене зіщулився, а природа, коли не знає, що має робити, змінює погодні умови: несподівано й нелогічно пішов дощ.
Мені здавалося, що все це я бачив давно, в тамтешньому своєму житті, у якомусь кінофільмі. Зараз вантажівки зупиняться, з них вискочать і посиплються по землі, мов миші, солдати-відчайдухи, яким дано один-єдиний наказ: упіймати чотириста тридцять першого, найбільшого ворога сучасного режиму. Якщо прийшла біда, ніколи не можна сидіти на місці. Мов підстрелений, я рвонув не вглиб лісу, а назустріч, паралельно до машин, але, звичайно, так, щоб мене ніхто не бачив. Це мене і врятувало. Машини і ті, хто був у них, проїхали повз мене і згодом зупинилися за моєю спиною. Тепер я міг святкувати чергову свою перемогу: солдати висипали на дорогу, заглибились у ліс, але дорога до міста для мене була відкритою.
Дощ так само несподівано закінчився, як і розпочався, але я був весь мокрий не лише од життєдайної вологи, а насамперед од поту. Все-таки далося взнаки добровільне перебування в сховку під ліжком. Великі фізичні навантаження були мені не під силу. Серце стукотіло, здавалося, в голові, повітря бракувало, але моє тіло вперто бігло до міста, подалі від вантажівок із солдатами, які несли мені смерть.
Злий чоловічок не відставав від мене, бо зустріч зі смертю теж не входила в його плани.
3
Я не пам'ятаю, скільки йшов; мабуть, з добру годину. Ноги переставали слухати мене. Серце бухкало в грудях, вириваючись назовні. Треба було відпочити, але лісова дорога, зробивши останній поворот, несподівано закінчилась, і я побачив перед собою розкидані хатки. Сумнівів бути не могло: я був у передмісті.
Мабуть, мені слід було відпочити, перевести дух, набратися сил. Але ноги вперто несли мене вперед, хоча мозок пручався: не вір, буцімто місто – це воля.
Я швидко, як на мене, оминув хатки у передмісті. Здається, мене ніхто не помітив, і я нікого не бачив. Нарешті заповілося на міську вулицю, обабіч якої вже були не лише приватні будинки, а й дво— і триповерхові приміщення. Це могли бути контори заводів чи фабрик. За ними я дійсно побачив довгі цехи якогось підприємства. З великої труби валив дим – життя продовжувалося.
Здалеку я побачив якогось чолов'ягу, який йшов назустріч мені. Я весь зіщулився, але – о, диво!— всередині мені стало легко і радісно. Душа раділа, що побачила людину. Це міг бути мій ворог, який зараз схопить мене і запроторить до цюпи, але я радів з'яві нової людини в своєму житті.
Втім, мозок спрацював на самозбереження мого тіла, якщо не душі, — і я перейшов на інший бік хідника. До мого першого перехожого у новому житті було ще далеко, так що мій перехід через дорогу не мав би викликати якоїсь підозри, але інтуїтивно я відчув, що це не так. Ми сходились, і я намагався не дивитися на нього, щоб він не бачив мого обличчя, і все ж мені було цікаво глянути, що це за тип о цій ранній порі міряє кроками вулицю на околиці міста. Здається, наша цікавість була обопільною, бо я швидше відчув, ніж побачив, що незнайомець теж намагається розгледіти мене, хоча вдає, буцімто я йому нецікавий.
Серце моє пішло у п'ятки, коли я побачив, що він теж переходить дорогу і йде навпрошки до мене. Я заледве опанував себе. Колишнього страху, як ще вчора чи декілька днів тому, не було, але його залишки випаровувалися поволі. Страх, як важка хвороба, не хотів здавати свої позиції, опирався, як міг, але нічого вже не міг протиставити організму, що одужував.
З висоти прожитого я тепер можу сказати, що позбувався поволі страху в собі. Я не був героєм, не робив різких порухів: нині я — раб, а завтра – вільний. Мабуть, такий розвиток подій є згубним для будь-якої особистості. І народи, котрі звільняються від рабства, не повинні різко ставати вільними. На все свій час, і еволюція є набагато ефективнішою й продуктивнішою, ніж революція.
А незнайомець наближався до мене. Він чітко карбував крок, як колишній військовий чи міліціонер. Я вже бачив його гладко поголене обличчя, акуратно підстрижені вуса. Я ще не добрався поглядом до виразу його очей, але вже відчував, що нічого доброго мені ця зустріч не віщує. Коли ми зустрілися поглядами, його очі випромінювали тепло і ласку. Це були холодні тепло і ласка. Я вже вмів розрізняти щиру посмішку від удаваної, зацікавленість людини в тобі від необхідності просто балакати з тобою. Мені нав'язували дружбу, і я мав би її прийняти, проте пручався штучності людських взаємин.
Здається, за якусь долю секунди незнайомець зрозумів, що коїться у мене всередині. Його крок видався мені вже не таким пружним, погляд з доброзичливого став ворожим, а потім байдужим – і ми розминулися, не привітавшись і навіть не подивившись зблизька один одному в очі. Лише його запах видався мені знайомим, адже кожна людина має свій неповторний запах. Розклавши його на складові частини, можна було би прочитати будь-яку особистість, скласти не лише її фізичну чи хімічну формулу, а й побачити дещо більше.
Я йшов, застерігаючи себе не оглядатись, але не втерпів – і побачив його погляд, розчарований, винуватий, ніби людина не виконала завдання, покладеного на неї. Мені було все одно, я твердо йшов до мети. Я обрав волю, а не рабство.
4
Ноги несли мене вперед, до центру міста. Це зараз я так кажу – до центру міста, — а тоді я не знав, куди йду, адже міг ходити колами по передмістю, блукаючи провулками. Але якась невідома сила підказувала мені йти власне тією дорогою, а не іншою, звертати саме в той провулок. Я на генному рівні відчував, що це моє рідне невеличке компактне містечко, в якому я прожив усе своє життя. Внутрішня впевненість була вагомішою за оті мої нещодавні страхи. Та чому нещодавні! Страх ще міцно сидів у мені, не збирався вивітрюватись, але я вже зрозумів, що його можна подолати. Розуміння цієї простої істини – подолати страх – і робить, мабуть, людину людиною, відмінною від усіх інших живих істот.
Я не знав, що це за будинки, хто в них живе, і чи живе взагалі. Дика думка пронизала мій мозок і все тіло. Мовляв, усе це придумано якимось божевільним режисером, який загнав мене у це пекло. І будинки ці бутафорні, і фігурки людей у них зліплені з якоюсь невідомою для мене метою. Немає цього нічого, лише я, як сновида, тиняюся вулицями неіснуючого міста, котре живе лише в моїй уяві.
Коли десь далеко загавкав пес, блимнуло віконечко і знов загасло (людина встала, ввімкнула світло, подивилась, що ще рано вставати і пішла додивлятися солодкі сни), повіяв вітерець, я радше відчув, ніж зрозумів, що став у калюжу й намочив ноги, — все ж почуття реальності повернулося до мене. Що я за цяця така, щоб заради мене, єдиного, влаштовувати таке феєричне шоу. Ні, це життя, і його треба сприймати таким, яким воно є, а мені слід подолати важкий шлях, аби зрозуміти, що зі мною трапилося, хто наважився на такий нелюдський експеримент наді мною.
Я докумекав, що у попередньому житті теж повсякчас здійснював експерименти над людьми. Ні, я спеціально нікого не експлуатував, не принижував, але від моїх дій чи навіть бездіяльності, пасивності залежали інші люди, їхні долі викручувалися змійкою в той чи інший бік в залежності від моїх захцянок. Я не усвідомлював цього, але виходило саме так. І коли інколи мені хотілося щось змінити у стосунках із тими чи іншими людьми, це не вдавалося зробити. Ми всі були запрограмовані, як роботи, клято виконували вкладене у нас і не могли вийти з цієї оболонки, в яку нас так пестливо опустили.
Якщо ж я чи хтось несвідомо витворяв такі соціальні експерименти над іншими людьми, то, звичайно, міг знайтись і такий, хто підходив до всього з наукової точки зору.