А коли йняти віри сивим дідуганам, живій історії свого села, то з того часу — з часу ревізької сказки — і аж до приходу радянського Месії село не збільшувало своєї площі ні на один квадратний метр. Правда, за одвічним законом, родились і вмирали; та хоч приплід і був значно більший за смерть, все ж доводилося вміщуватися на старих гніздах, бо розселюватися не було змоги — надто близько підбігли панські кордони до дідівських ґрунтів! З того часу мешканців збільшилося вдвоє, а дворів лишилося старе число. Урізуючи садки та городи, виростали лише прибудівлі до батьківських хат; там і знаходив притулок новий приплід, нервово чекаючи на смерть старого покоління.
І лише по революції воно буйно розігналося на всі боки. Саме розігналося, бо передбачити майбутні кордони, що опережуть тоді вже нове село, — важко. Воно й тепер уже вийшло далеко у степ, далі ж — йому синіє обрій.
У першу чергу пішли на виділ зовсім безземельні, згодом за ними потяглися й інші, що рід їх уславився плодючістю, та всі непокірні, що нудилися батьківським гарчанням.
Громада — важлива влада у селі! — допомогла їм у цьому. Швидко панський сад за селом був розмічений на рівні ґрунти, а матеріалу для будівлі в тих самих панських лісах було — хоч бийся, хоч кийки стружи! Не було, нема перепон, і росте село.
Та не лише на землю і ліс збагатіли незаможники. Щось нове, визвольне і культурне народилося поміж ними. Так би й не знати цього, та подивишся в очі сільській цокотусі, і відразу вражає свідомість свого положення на цій планеті, сміливість (то чого ж їй боятись, хіба крім чоловіка, що не зовсім засвоїв іще правила родинного поводження), відсутність пригніченості й затурканості, що раніш характеризувала нашого селянина, і навіть відсутність придуркуватого здивування на той випадок, коли б у небі загудів аеро. О, вона вже знає, як то в сельбуді влаштовано гучномовця!
Вразили також Радивона і внутрішні, сказати б, інтимні зміни у житті села. Перебуваючи увесь останній час у місті, він уявляв його таким, як він його покинув, чи то таким, як знав його ще в дитинстві. Його пам’ять іще тримала згадку про дерев’яне рало діда Гаврила, про тини з гаткою, про купальські ночі, про безкінечно довгі весілля з циганщиною, з поїздом на тернині й неминучою бійкою поміж п’яними боярами. Дивовиж брав знати, що цього вже немає. Може, де й догниває ще тин із гаткою, та новий, молодий господар не збирається його підновляти, може, й виїхало б у поле дерев’яне рало, та помер уже дід Гаврило. Натомість виросли дротяні тини, загарчав трактор і засновигала жатка в полі, загрожуючи незабаром покінчити зовсім із примітивною дідівською косою.
Одружуються, звичайно, і тепер. Та немає вже романтичної тернини. Цей справді відповідальний і значний своїм змістом акт парування вичерпується нині, за винятком окремих випадків, що тяжать до старого, одним коротким словом "записалися". Слово таке кидає в піт старих батьків, та це не розхолоджує молоді, бо вона тому слову надає великої ваги, значно більшої, ніж розхристаній п’яній циганщині.
Поруч із фактами, що змінюють і вже змінили зміст окремих чинників сільського життя, де в чому Радивон помітив цілковитий занепад. Таке трапилося із церквою: вона втратила своє суспільне значення, і нема в неї ні еволюції, ні перспектив. Коло богомільних, що й тепер уже визначилося надто малим числом, з вимиранням сідих дідів поступово зменшується.
І, навпаки, ростуть, буяють сільські колективи — комуни. Вони щойно вийшли на арену і ще не мають сталих життєвих форм. Але їх кріпка, свіжа молодість віщує плідне майбутнє.
Шість чи сім здибав їх Радивон у цьому селі. Головаті незаможники порішили з Богом воювати, і з прислів’я "гуртом батька бити" прийшли до спільної праці. Треба зразу ж відкинути думку, що хтось красномовний загітував їх на ці нові форми спільної праці. Глухий закуток, віддалений від міста на тридцять кілометрів, не часто дістає собі досвідченого організатора. Іменно сам незаможник, оновлений, розкріпачений, і витиснув із себе ідею прадавнього, первісного комунізму. Правда, у тих комунах, як потім дізнався Радивон, нема ладу ще, нема доброго порядку, та — лихо невелике! Важно, що вони живуть, порядок… правда ж, буде?! Проте лишім причини цього історикові, він, а не ми, спокійно висвітлить і те й друге, потім, очевидно, "зв’яже", і лише потому подасть нашим нащадкам безсторонні висновки.
XXII
По приїзді Радивона в село його зразу ж обступили тамтешні товариші й почали скаржитись на важкі умови їхньої роботи. Загалом ці скарги зводились до такого: немає літератури, запізнюються провідні директиви, нема культурних керівників, не всі шари населення підтримують їх у тих чи інших культурних заходах, мало шкіл, немає грошей і — головне — поганий, кволий зв’язок із містом, де б у критичний момент можна було дістати путньої ради.
Один із тих товаришів сказав Радивонові:
— Ти, товаришу, прибув до нас лише на кілька днів, то розкажи нам за одним присідом про все, що знаєш… Сподіваюся, ти уважніше поставишся до наших скарг, ніж ставляться до них у місті. Там, у вас, усе вимірюється під світовим маштабом, і коли хто з нас звертається із скаргою чи по раду, ви відмахуєтесь і говорите, що ми уїдливі провінціали…
Тобто він скаржився ще й на бюрократизм.
Радивон відповів:
— Ти помиляєшся, ми уважно ставимося до потреб села й до товаришів, що там працюють. Ми не відмахуємося, у нас справді чимало роботи, та обмаль часу. Через те ми надто конкретні, короткі з тими, хто звертається до нас, незалежно від того, якої ваги та справа і хто її порушив.
Товариш, видимо, удовольнився відповіддю, бо промовчав і більше не говорив на цю тему.
Та згодом, по тій розмові, почали скаржитись і на тамтешніх товаришів. Чутка про приїзд товариша з окружного центру швидко розбіглася по всій околиці і збила, ніби на сполох, спокійних до того селян. Того ж вечора, по приїзді, Радивона одвідали дядьки, молодиці, позапартійні і комольці, і кожен по-свойому, чи то оглядаючись, чи сміливо, з обуренням, розповідали про звички, характер і, як висновок із цього, про злочин — ах, ці обивателі! — керівної верхівки села.
Довідався він також про те, що голова сільради віддавав перевагу чорнобривим молодицям перед білявими, і що для задоволення цих інтимних потреб і смаку він використовував свій громадський стан; що в комнезамі головує колишній крамар; що найкращі шматки землі прибрали собі до рук родичі відповідальних товаришів; що під час сходу президія замість дзвоника вживає нагана; що землевпорядження й досі ще не проведено з вини місцевої влади; що ті особи, яким офіційно дозволено носити револьвера в кишені, використовують його вже надто різноманітно; що селян залякують місцеві товариші своїми пострілами і що нелегальний схід збирається подавати до міста велику скаргу на радянську владу.
І хоч прибув він сюди у спеціальній справі, на хлібозаготівлю, і не мав, крім цього, ніяких завдань та повноважень, він, проте, не міг мовчки оминути тих скарг, не міг оминути того — хоч би перевірити їх, бодай поверхово.
Одначе самому йому не під силу було переглянути всі ті заяви, і він почав шукати собі помічника. Вибір його впав на дядька Трохима, секретаря сільради; його ніби не гудили, навпаки — вихваляли.
XXIII
Зустрів його Радивон на шляху, за селом. По хуртечі ухвалили були прокидати від снігу виїзд на місто, і він разом із іншими пішов туди виконувати свій громадський обов’язок.
То був роботящий сухий дядько з веселими карими очима й дитячою рухливістю. Його обідраний смушевий капелюшок і куца, ніби жіноча, сірячинка імпонували його рухливості й справляли враження небораки-хлопця, що в горі увесь і горя не знає.
Він ніби зніяковів від того, що Радивон зустрів його тут, на шляху, а не в сільраді за столом.
Виправдовуючися, він сказав:
— Бачиш, товаришу, я це діло кумекаю так: не досить ухвали — треба самому й доглянути, і допомогти…
Потому він метким рухом загнав лопату в сніг і витяг із глибини свого одягу засмальцьованого кисета.
— Цим я і прислужуюсь громаді. Бо часто-густо, — він скоса подивився на Радивона, — після ухвали зразу ж ідуть спати… А воно вред від того! Бо диви, коли ти хочеш, щоб воно було по-твойому, як ти ухвалюєш, то треба, щоб ту ухвалу в першу чергу сам ти виконав. Не довіряй чужим рукам — вони не завжди розуміють твою думку, не завжди сповнюються твоїм хотінням.
Він затягся й хитро подивився на вогник своєї цигарки.
— Приміром, от ми ухвалили не курити, цебто об’явили п’ятий фронт. То не тільки сам покинь цю погань, а не спи, не їж і винищуй її, де тільки вздрієш!
Остання сентенція викликала дружний сміх усіх куріїв, що використали цю розмову для спочивку.
Але Трохим знову став урочистий і поважний:
— У таких випадках не треба покладатися лише на добровільні товариства чи на міліцію. Треба, щоб кожен був хазяїном своєї ухвали, щоб доглядав і виконував її не лише в офіційний час, а й тоді, коли моя муренька замука до води… Тобто — доглядати свого двору не за поденну плату, а гострим господарським оком!
З оцим товаришем, дядьком Трохимом, Радивон і взявся за перевірку поданих скарг.
На жаль, скарги ті здебільшого були справедливі. Не можна було сказати, що селяни без причини не люблять своїх керівників. Кожен із них ніби невмисне придумував свої особливі методи роботи і саме такі, що залякували, ображали чи кривдили його односельців.
Радивон двічі скликав схід. У першому ж своєму слові він гостро засудив поведінку й методи роботи сільських товаришів. Та, на його здивування, ніхто з селян не підтримував ні своїх скарг, ні його пропозицій про потребу рішучого контролю самого села над місцевою владою. Усі ніби поніміли, ніби ніхто нічого не знав про те, що допіру тут говорилося.
З цього приводу Трохим заспокоював Радивона:
— Вони обдумують, чи є рація остаточно сваритися з начальством… Я сподіваюся, вони ще знімуть голос.
І справді. Лише на другому сході заговорило село. То була хвиля критики, може, навіть одчай, що от-от обернуться в несамовитість. Говорили хлопці, дядьки, молодиці, говорили діди із своєю патріархальною психологією, і всі, кожен спираючись на свою кривду, йому заподіяну, робили висновок, що Кирило, голова сільради, — гірше стражника, що той катюга, той злодій, і інше.
І Радивон узяв на себе важку працю: відокремити вчинки тих товаришів від загальної політики і конкретних заходів уряду робітників і селян.
Бувши неабияким промовцем і добрим агітатором, він перетворював кожен окремий факт, що його висував схід, на зброю проти помилкових і інколи шкідливих тверджень.