Момент був справді дуже драматичний, для декого принаймні. І дуже цікавий — для решти: як вийде Артем з цього прикрого становища? А сам Тиміш уже й пожалкував: навіщо було вплутувати сюди Артема! Хотів уже, не чекаючи на його відповідь, внести іншу пропозицію — на вибір, але якраз в цю мить озвався Артем: "А ось що я скажу, товариство! Що сам премудрий цар Соломон і той не розсудив би мудріш!— а щоб не подумали, що жартує, додав:— А як же іначе? Хто ж має розплачуватись за недбальство до народного добра? Як не той, хто його припустився!"—"Тьху! Оце так брат називається!— обурено гукнув Остап.— Оце так підтримав!" І завирувало знов у натовпі. Тільки тепер до лайки прилучилися й іронічні поради, часом досить дотепні, і навіть сміх. Нарешті дійшли-таки згоди: чекатимуть, аж доки всі, хто є в списку, не одержать; яка пара волів залишиться — ото й буде їхня... Тиміш з Артемом одійшли за ріг воловні в затишок од вітру й закурили. "Е,— скрушно хитнув головою Тиміш,— і який біс мене за язика сіпнув! Отак негадано посварити тебе з Остапом!"— "Воно б і не що,— сказав на те Артем,— коли б було більше часу. Щоб помиритись. А то ж зараз оце маю їхати з дому". Ця звістка Тимоша просто приголомшила. "Та як можна — в отакий день!— Коли оговтався трохи.— Що в тебе, горить?" Артем сказав про оказію: Данило їде в Хорол на ярмарок, заїхав по нього — підвезе до Попівки. Перш аніж у Харків податись, повинен будь-що з синашком своїм побачитись. "Ще б пак!— погодивсь Тиміш.— Хоч на четвертому році, коли не спромігся раніш!" З Артемової розповіді, ще зразу по приїзді в село, Тиміш знав уже про любовну пригоду його на молотьбі в Таврії, п'ять літ тому, та про наслідки у вигляді прижитої з якоюсь там заробітчанкою дитини. Знав і про намір його забрати до себе малого свого від матері, якій таки справді, мабуть, дитина та була лише зайвий клопіт. Не дарма ж, щоб розв'язати собі руки (працює на махорковій фабриці в Славгороді), а може не лише руки, а й пелену, як брутально про неї казав Артем, не встигла вирядити чоловіка свого на війну, як уже й здихалась малого. Підкинула своїй матері — старій і нужденній, що навіть жила не в своїй хаті, а підсусідкою в куркуля, в тій же таки Попівці. Тому Тимоха цілком підтримував Артема в його намірі забрати хлопчину до своїх рідних у Вітрову Балку. Мовляв, а де ж йому й коріння пустити, як не на своїй предківщині! І ось зараз трапилася нагода. "Ну що ж, раз таке діло, треба їхати,— озвавсь Тиміш після тривалої мовчанки.— Далебі, шкода було б пропустити отаку щасливу нагоду. А головне — вчасну!" І пояснив, що треба ж наперед хлопця в подвірні списки вписати (а поза очі це ж не робиться), щоб без мороки потім, як будуть землю ділити, десь зразу після свят, і на його душу десятину ту прирізати до Остапової норми. "Та не забудь кожушину якусь взяти з дому. Закутаєш малого, та й нехай привезе Корж, вертаючися з ярмарку". Але Артем сказав, що цього разу не випадає забрати хлопця. Не велять мати без її дозволу. Яка не є, а таки ж рідна мати йому. І мають рацію. "Нехай вже, як з війни повернусь".—"Та воно так... Ну, а немов?.." Тиміш на півслові обірвав фразу, збагнувши, яку неприпустиму недоречність ляпнув. Але Артем, не надавши особливого значення, відповів просто: "А як немов... то тоді ти це зробиш за мене. З тим і прийшов, щоб просити тебе".— "І слухати не хочу!"— сердитий ще на себе, сказав на те йому Тиміш. Але почувалось, що довіра, виявлена йому товаришем, вельми зворушила його. Артем, мовби не чув його слів, вів далі: "Бо на Остапа плоха надія: великий він тюхтій на таке серйозне діло. Бо, може, і не віддаватиме вона, хоч би заради самої капості. А ти хлопець кремінь. Коли візьмешся, то знаю, що доможешся".— "І не подумаю. Сам забереш. Не з такої війни вискочив цілий... А ми тебе ще оженимо перед тим. Щоб уже й мачуха була йому готова!" Відтак, коли вже зайшла мова про женитьбу, хоч і в жарт, нічого дивного не було, коли Тиміш раптом заговорив про Орисине весілля. Спитав, чи не боїться він, що своїм від'їздом образить сестру. "Десь, певно, незабаром і в вашій хаті весільні музики заграють?" Артем здвигнув плечем. "Чи ти не знаєш! Що про незабаром і мови не може бути. Коли ж од вітру хилиться "молода" після хвороби.— Він повагався часинку й додав:— Та й взагалі... Про те весілля вилами по воді писано!" Тиміш напружено чекав, що він далі скаже. Але Артем не став розповідати про несподівані ускладнення у взаєминах Орисі та Грицька Саранчука в зв'язку з ївгою Мокроус. А Тимоха не став допитуватись. Не наважувавсь, а чи, може, сам уже догадався, в чім причина. Дуже можливо. Бо не чого б же він враз отак нахмуривсь — аж потемнів на виду. По довгій мовчанці раптом сказав, насилу стримуючи себе: "Ну, якщо "вилами по воді", то можеш їхати спокійно. В разі чого...— і не стримавсь, вибухнув страшною люттю:— Та я з нього душу витрясу!"— "Тю на тебе!— знепокоєний запалом Тимохи, похопивсь Артем.— Хіба ж можна, дурню ти божий, в такому ділі людину силувати. Та й потім, чому ти думаєш, що коли вже піде на те, то тільки тому, що Грицько передумає, а не Орися? — Не дочекавшись відповіді, казав далі:— Одним словом, не встрявай в це діло. Самі розберуться й вирішать — так чи інак. А ти краще про себе подумав би.— Йому згадалась одна незакінчена розмова з Тимохою — ще зразу по приїзді — про його кохану дівчину, яка виходить заміж за іншого.— Ох же кремінь! Хоч зараз скажи, нарешті, хто вона? Бо так і поїду..." Тиміш явно вагався. Потім вийняв з кишені кисет, дарма що тільки-но кинув недопалок, і чисто як тоді, отої пам'ятної ночі, в подібній ситуації, сказав: "Але спершу давай закуримо". Артем без всякої мороки на цей раз (бо рука вже загоїлась) скрутив дві цигарки — Тимосі й собі. Та закурити вже так їм і не вдалось. Перший побачив небожа Артем і сказав: "Отак не щастить нам, Тимоше, з тобою! Біжить он Кирилко по мою душу. Значить, пора. Будемо прощатися. І давай почоломкаємось, на всякий випадок".— "Ти знов своєї!— невдоволено сказав Тиміш і додав майже з серцем:— Так от знай же, що ти мене переживеш! Отак мені серце підказує. І синашку свого сам привезеш сюди на твою і його предківщину. Гай-гай, Артеме. Коли б ти тільки знав, як я заздрю тобі за те, що маєш сина! І коли б це на мене, я б не тільки простив би їй все, я б поклони їй бив за одне те, що породила на світ од мене дитину. Обдарувала найдорожчим, що є в світі і чого нема ні на якому небі, навіть на сьомому. Повір мені! О, через те й кажу тобі: переживеш мене. Ну й годі!" І в ту ж мить, тільки-но змовк його голос, Артем згадав раптом — уві сні ще, але десь, певно, на самому порозі пробудження, що сталося з Тимошем три дні тому в Славгороді, що його ж повісили німці. Аж серце спинилось в розпуці на якусь мить. І закляк увесь. Нараз стріп-нувсь-таки, простяг руки обняти востаннє Тимоху — живого ще хоч уві сні, і не встиг — прокинувся.
Лежав тепер на землі горілиць з одкритими очима в блідо-голубе, злиняле од спеки небо і поволі приходив до пам'яті. Нестерпним щемом заходилось серце, і почуття якоїсь тяжкої, не зовсім ще усвідомленої своєї провини перед Тимохою було йому як сіль на свіжу рану. Авжеж, хоч би й тоді... Чи так вже конче треба було їхати того дня з дому? А чого не лишитись було ще хоч би на кілька днів! Одсвяткував би різдво вдома. А то ж за два тижні, що прожив на селі, за повсякденним нікольством, за буденним клопотом і не мав часу досхочу наговоритися хоч би й з тим же Тимошем, з давнім щирим другом своїм. А, напевно, за ці роки, що не бачилися, і в нього було про що розповісти. І була потреба душу свою відкрити. Так де ж пак, навіть коли й траплялась нагода,— картав себе Артем,— і тоді про себе думав, квапився мерщій свою душу вивернути, поплакатися Тимосі в жилетку. Як і тої пам'ятної ночі, коли верталися з маєтку після наймитських зборів. Саме тоді й розповів був Тимосі про своє перше кохання на заробітках у Таврії.
Тепер Артемові гірко й сором було навіть згадувати, як він негарно повівся тоді з товаришем.
Були вже коло воріт — на розповідь йому так і не вистачило часу, поки йшли вулицею, дарма що не раз і спинялись — пристоювали посеред вулиці — на найбільш драматичних місцях розповіді,— закінчивши тепер нарешті, Артем спитав, як у нього справи парубоцькі. Спитав, аж ніяк не сподіваючись на Тимошеву сповідь оце зараз. Бо й час пізній, і задубів уже на морозі, та й Тимоха, напевно, не менш. Тиміш так і подумав, тому відповів стримано: "Аж ніяк. Чи як сказати докладніше: кепсько! Гірше вже нікуди!" Тепер Артем зацікавився більш, став допитуватись. І таки витяг із нього пояснення. Виявилось, виходить заміж за іншого та дівчина, котру він багато років безнадійно кохає. "Ні, брешу,— поправився,— якась жаринка надії, як видно, весь час жевріла в серці; і аж оце тепер погасла..." На розпити Артема, хто вона така, Тиміш повагався, а врешті вийняв з кишені кисета і мовив: "Але спершу давай закуримо!— і навіть силувано пожартував:— Може, хоч "у супрязі" пощастить скрутити одну цигарку на двох". Проте як не морочились, а так і не змогли зліпити цигарку задубілими пальцями обох цілих рук — Тимошевої та його. А в хаті ще світилось. Хоч і була вже глупа ніч. Отож і спала йому на думку ота прикра і непростима дурниця: "А знаєш, Тимошко, ходімо в хату. Остап по цигарці зліпить. Та й обігріємось".— "А ти що, змерз? Ну то біжи мерщій в хату. Бо не штука й простудитись!"—"Та отож. Ти хоч об-стебнений, а я, бач, наопашки. Через оцю кляту руку.— Та перш як розійтись, хоч на це вистачило розуму, спитав іще Тимоху:— То скажи хоч, хто вона?"—"Нехай іншим разом,— відказав Тиміш, явно ображений.— Не горить!"
Проте іншого разу вже так і не було потім. На другий день під час зустрічі Артем нагадав був Тимосі про незакінчену вчорашню розмову, але він тільки знизав роздратовано плечима: "Чи тобі не однаково! Все одно не знаєш. Не з нашого села". Дурив, звичайно, щоб не в'язнув. В Артема щодо цього не було ніяких сумнівів. Більше того, часом йому навіть здавалось, що він догадується — кого саме з вітробалчанських дівчат він мав на увазі: Орисю їхню. Певності, звичайно, не було.