Шевченка. Л. Смульсон: у Літературній критиці статті українською, а чи почуєш від нього українське слово? Альтман: цей дістав дві тисячі нагороди за "найкращу біографію" Шевченка. Ці ж самі засіли в редакції Літературної газети: — Адельгейм (який і вміє українською, але не хоче), Мартич. Там же окопалися й Торін, Палєй (що взяв для камуфляжу княже ім'я Ізяслав, а звався — Іцек) Бейлін, Тельман, Новак, Н. Рибак, Тростянецький, Фельд-ман ще й навіть Ейльман, який хвалився, що він із безпритульних, спеціяліст крадіжі шкіряних тужурок.
А душею й ідеологом цієї зграї був Ілля Стебун із зухвалим хазяйським ситим виразом. Хоч був тоді й критик Леонід Но-виченко, але верховодою, ідеологом, законодавцем пролетарсько-соціологічного тону, видавачем оцінок був Стебун. На підтвердження цих моїх неповних спогадів ось ще й уривок із "Відкритого листа" В. Стуса (Сучасність, ч. 4, 1969, ст. 61), де пишеться так:
"В кінці сорокових років С. Скляренко публічно говорив про Стебуна: "Де тільки не нашкодив цей материй недруг нашого народу? Він і в Спілці письменників, він, цей неук, і в Інституті літератури Академії наук, і в видавництві Радянський письменник, і в "Дитвидаві", у в-ві Молодь, у Радіокомітеті, у кіностудіях, учбових закладах, всюди, усі місця посів, штатні й нештатні"".
Я ще додам з почутого тоді. Стебун при замовленні йому статті заявляв: "Менше, як 500 карбованців, я не беру".
У 1940-му році я теж чула його доповідь. Тоді в Академії наук влаштовано було наукову сесію, присвячену Лесі Українці. Програмову і чільну доповідь виголосив Стебун. Типова ком-сомольсько-робфаківська доповідь, без знання матеріялу, без вглиблення з феномен Лесі Українки, але виголошена з нахабним апльомбом. Другу доповідь мав ще Гозенпуд, вже трохи ліпшу.
І цей цинізм терпіли українські комуністи — Корнійчук, Ле, Бажан? Не було на ідеолога українця? Треба було поганяйла, що не поважає й свого, а тим більше чужого? Чому ж ця зграя не пішла будувати жидівську культуру своїми талантами? Дорвалися русифікаційну погромну дію провадити всередині української секції Спілки. (Так, так! В державі Україні, її література — лише секція!) І так наче ті, що послали на цю погромну акцію Іллю Стебуна, не знали, хто такий Стебун. Якби так якого поповича спіймали в українській літературі в той час — зосталося б від нього лише мокре місце. А ось синок остер-ського рабина Кацнельсона може безкарно толочити українську літературу.
Трималася ця камарилья загонисто-драпіжно, з нестерпною ненавистю до всього, не ухваленого Стебуновим кивом-мор-гом, ладна кожної хвилини накинутися і зжерти. Дорвалися!
А дорватися було до чого. То тільки я не знала, яке золоте дно українська література для умілого ділка, хоч як Гася мене просвіщала. Ось чому вони трималися тут, як вош кожуха. Не кажучи вже про літфондівські блага, що їх тихенько смоктав, хто вмів, відкрилися й нові види промислу. Переклади, ювілеї... Пушкін, Джамбул, Шота Руставелі... Турчинська, хоч яка дос-коцька, а діставала, хібащо, якісь огризки з цього шакалячого бенкету...
Але всі ті блага треба заробити, треба довести свою пильну чуйність. Та й попалась Стебуновій зграї така смачна кісточка, як Д. Гуменна. Бита вже, заплямлена, одіозна постать, з підмоченою біографією, куркульський трубадур. Як же то легко напасти й добити остаточно!
31
А наслідки? Не забарились.
Зайшла я до Інституту археології й почула, що приїхала Татьяна Пассек із Москви. От, добре! Я рада з нею поговорити, вона була така мила в Халепі. А тепер же я маю більше шансів: в нарисі "З історії сивої давнини" вона — чи не найголовніший персонаж. Написала б я і ще щось, якби... Хіба не варто так у белетристичній формі дати читачеві уявлення про археологічні розкопи? Можливо, вона мене включить у експедицію? Я ж не перестала носитися з думкою про трипільську повість і визбирую усі крихти, де можу...
Пассек зустріла мене якось перелякано, так що в мене замерзли на устах мої пропозиції. А потім, як я вийшла, вона схвильовано вигукнула: — Ето ужасно! Ужасно! Что єй от мєня нада?
Ці вигуки переказала мені Неоніла Леонівна. Що ж це так перелякало Татьяну Сєрґєєвну? Така милостиво-прихильна була... А ось що: їй показали вже число Молодого більшовика з моїм нарисом і вона перелякалася. А тут і я прийшла! Мабуть, читала статтю Фарбера в Правді... Ото, прокаженна доторкнулась до Татьяни Пассек. Ще може й її зачислять у неблаго-надійні? Треба якнайшвидше відмежуватися!
Десь в тому часі занесла я до журналу Радянська література свою повість, "Ману", вже цілком викінчену, мій маленький шедевр (так думала я). Редактор П. Панч дуже скоро повернув мені рукописа з такою резолюцією: "Сердцещіпатєльний романс. Таких людей в радянській дійсності нема. Не піде". Еге, це він хотів сказати, що ще один наклеп на радянську дійсність?
Цього рукописа із Панчевою резолюцією я взяла з собою, виїжджаючи з Києва 1943 р., і довезла до Ґрацу. Щоб облег-шити себе з паперів, я вислала його 1945 р. до Праги, до тодішнього директора Архіву-Музею В. Міяковського. Пропав, мабуть!
Ніколи не мала я розмови з Козаченком, що був головним рушієм появи "Віруса" друком, то й не знаю, чи йому за це дісталося. Знаю тільки, що почали мене знов обминати, а в Дім літератури то й заходити було ніяк. Ось Грицько Косарик. Ще ж так недавно розказував мені з казенним ентузіязмом про свою зустріч із О. Кобилянською... Тепер, ще здалека побачивши, переходить на другий бік вулиці. Так уже й дивились на мене, як на вибракований матеріял. Просто викинули, вимели. Цей погляд твердо встановив Стебун із компанією. Бо вже й Корнійчук тоді сказав (десь на якомусь засіданні стояло питання про поновлення мене в Місцевкомі письменників): "Нам баляст непотрібен!" Своєї думки він не мав, а слідом за Сте-буном по-рабському повторював, старший наймит. Але я ще цього "ізреченія" не знала, до мене ще не дійшло. Щоб не лаяла сама себе, що я так безвольно спустилася на дно, я ще щось намагалася. Щоб не казали інші: вона сама не добивалася, не будем же ми її на мотузку тягнути.
І ще й Гася! Ця сама, що весь час турукає, щоб я не мовчала, лає мене за невміння себе обстояти, вона тепер теж якась не така стала, вже має свої таємниці. Спитала я її, де вона зустрічала Новий рік, а вона відповіла з нещирим сміхом: "На Марсі!" — Я далі не питала. Вона чомусь уявила собі, що я їй страшенно заздрю. Ой, Боже! Якби вона знала, скільки я наслухалася кпин на її адресу за її спиною!
Навіть ота наша небога, Надя Приймак з Ірпіня. Приходить раз до нас і хвалиться, що вона була на зустрічі Нового року в Домі літератури, її якийсь молодий письменник запросив. Ну, що ж, дівчина вона струнка, гарна, має 16 років, сірі очі, відтінені білою пухнастою хусткою, кінчає семилітку, — то чому б і не попасти на баль письменників? Але слідом за цим вона з глузливими сміхами каже, що бачила там і Агату Турчинську, якусь поетесу, була вона така смішна, таке виробляла, що всі з неї реготалися...
Аж Льона обурилася. — Що вона розуміє, ця Надя? Шмаркачка, ще й з когось насміхається! Вона й нігтя Турчинської не варта, якась школярка!..
Ага, то це й є той "Марс"? Агата сміливо могла мені сказати, що дістала запрошення, що була в списку, затвердженому рукою "самого" Корнійчука. І те слово "на Марсі!" вже видається мені образою, приниженням.
Скільки я тих принижень наїлась уже! Але я вважала, що мушу всі приниження витерпіти, щоб самій на себе не нарікати. Єдине моє місце в житті — робота над словом. Це моє природне право. І я за нього, як умію, змагаюсь. За це право ладна всі тортури прийняти. Чи я не громадянка своєї землі, що мені тут нема місця? Чи багато в нас літературних сил, що моєї не треба?
І я перелистую свою збірку оповідань, що тоді зібралися, і вирішую сердито зайти до видавництва Радянський письменник. Косяченко колись казав мені, що як хочеш чогось добитися, то треба перед тим дуже розсердитися.
32
От скріпила я себе і, хоч як ноги не несли, прийшла. В Домі літератури я не була вже давно і він мені видається крайнє незатишним. В залях-коридорах досить порожньо, жадної знайомої душі, тільки групками порозсідалися "укрйінскіє пісатєлі" в різноманітних позах: розвальцем у кріслах, з ногами догори, на столах, — і кидають на мене косі погляди з тими зневагою й презирством, що їх вчив Стебун. Між ними й критик "Віруса" Смульсон...
(Він оце позавчора так конкретно продемонстрував свою зневагу: я в Домі вчителя, в роздягалці здавала своє пальто, вже тримала в руках, а підійшов Смульсон, став поперед мене й висунув своє пальто раніш...)
Між ними й Натан Рибак, сидить на столі, бовтає ногами й дотепничає. Розважаються — вони ж тут господарі! Російською, звичайно, мовою, — що мені страшенно ріже вухо.
Містечкове міщанство, що перелізло в радянську дійсність і тут розпаношилося.
Але як я вже, "через не хочу", прийшла сюди, то підходжу до Рибака й кажу йому, що бажаю з ним говорити. Він недбало кинув:
— Почекайте!
І далі розважається та базікає. Я терпляче чекаю. Нарешті, він помічає мене і питає вже сухо-начальницько:
— В якій справі?
— Я прочитала в газеті, що поширюється видавничий плян видавництва Радянський письменник, то я пропоную свою збірку оповідань до видання...
Рибак каже:
— Зайдіть через два дні. Я зайнятий! І теревенить далі.
Через два дні повторюється та сама сценка із групками на столах, із теревенями. Щоб уникнути тих косих поглядів, розглядаю в коридорі вітринку із зразками виданих уже книжок. О, і тут Стебун! "Листування Коцюбинського з Аплаксіною". Нарешті, Рибак заходить в кабінет видавництва, я йду за ним, але він різко обертається й каже:
— Вийдіть!
А тут же заходить якась елегантна жінка (її не знаю) і через пів години Рибак люб'язно проводить її до дверей, вивів за двері і тоді кинув мені:
— Зайдіть через десять хвилин.
Як я зайшла, він уже сидів за великим кабінетним столом, заселеним канцелярськими аксесуарами, у кріслі з високою спинкою, увінчаною золотими левами. Ця королівська поза була б велична, коли б не була смішною, особливо оці закладені пальці за пройми жилета. Так старі жиди сидять. Ще бракувало яр-мулки. І тут помічаю, що він змиршавів, полисів за цей час.