Єрусалим на горах

Роман Федорів

Сторінка 118 з 134

Хай собі товариші в кадебе шукають, нипають, підозрюють, вигадують якусь американську журналістку — це їхня робота, за це їм держава гроші платить. Але їхнє кружляння навколо мене означає, що вони мене бояться, що я для них небезпечний. Вони замислили взяти мене на короткий повідок і запропонували збезчестити себе руйнуванням стрілецької могили. Ніякий це не жарт парторга, все було продумано. Я тоді був би чемний, боязливий, дисциплінований член партії... іншого ж Ключаря, свавільного і такого, який сумнівається, їм у партії не треба. І не потрібний я буду в школі. Вони вже постараються. "Так, є у мене Грушевський, — повторив я. — Щоправда, неповний. Вісім томів, купив при нагоді. Тільки хто вам сказав, що Грушевський заборонений?.. та і як можна заборонити Грушевського. З ним можна полемізувати, не сприймати навіть, але не забороняти. В Росії були буржуазні історики, як от Соловйов і Ключевський, вони висвітлювали історію Росії з свого буржуазно-монархічного боку, а вже наша справа, що ми, радянські вчителі, вчені, просто освічені люди, можемо у них почерпнути". Обидва кадебісти слухали мене уважно. Сергеев записував мої слова, як я зрозумів, до протоколу. Врешті він знову закліпав своїми поросячими білими віями. "Я щось не бачу тут ні Грушевського, ні взагалі вашої бібліотеки?" — спитав він і пустив свої окуляри по хаті. Він, певно, запідозрив, що я за ніч устиг свою бібліотеку переховати. "Я пізно вночі лише з валізкою перебрався сюди, до мами. Ви уже знаєте... ну, звичайно, знаєте, що товариш Чобіт і товаришка Чоботова вигнали мене з хати. Я узяв лише необхідне й папку з віршами. Бібліотека й усе інше залишилося покищо у них. Поїдьте туди. Потрусіть", — і я мимохіть розсміявся, уявляючи кисло-гнівну міну Хмурої Насті. Оце був би удар: кадебе ревізує помешкання безсмертного колгоспного голови. "Чого б то я радів, — утрутився в розмову Василенко. — Ми не маємо права турбувати цю сім'ю. Це було б протизаконне. Ви й без нас завдали Чоботам немало прикрощів". — "Зате "дуже законні" ваші дії супроти мене, — я не став приховувати гніву. — Вигадали якусь американську журналістку, якусь мою поетичну збірку, передану для закордонного видання. До речі, я хотів би побачити ту збірку... Я буду, знаєте, скаржитись", — я несміливо вирушив у наступ. "У нас все можна побачити, — навіть не нахмурився Василенко. — І у нас дозволено скаржитися, чому б ні. Лише не розумію, як можна хворій людині скаржитися на лікарів". "Це я хворий? Що ж, я чув, що існують спеціальні психіатричні заклади, куди й мене можна запроторити. Я здаю собі справу, що кадебе — всемогутня організація". — "Ви мене не зрозуміли... ніхто психушкою вам не погрожує, — поправився Василенко. — Я мав на увазі наші відвідини, які можна означити медичним терміном — профілактика. Ми хочемо вам допомогти. Звичайно... ситуація з парторгом не дуже приємна. Але, гадаю, якось уладнаємо. З вас ще буде заповзятий комуніст. І славний талановитий поет. Я ось читав ваші вірші, Ключар... ну, розуміється, я не знавець поезії, але вони промовляють до серця й розуму. Їх можна видати... ми допоможемо видати. А що?" Майор, здавалося, говорив захоплено й щиро, навіть спробував щось там із мого вірша процитувати. На якусь мить я втратив пильність... я на мить розгубився... я розгубився від щирості, від його зволоженого голосу, від солодких його слів. І може, я повірив би, наївний чоловік, у його доброзичливість, забувши, що він майор із кадебе, якби не запримітив, що Сергеев збоку стріляє в мене насмішкуватим поглядом і губи його кривляться в іронії, й увесь він схожий на мисливця, який призачаївся у засідці збоку й тому не потрібує грати іншу роль, ніж ту, яку йому визначено: він розуміє, що майор Василенко уподобнюється котові, що тримає під лапою мишу... тримає і, забавляючись, муркотить. "Так, ми їх видамо, принаймні будемо їх рекомендувати до друку, а наші рекомендації, як ви, молодий чоловіче, здогадуєтесь, щось та вартують у літературному світі, — провадив своє далі Василенко. — Ось тільки допишіть два-три віршики... щось там про партію, про Леоніда Ілліча, чи, скажімо, про Героїню Соціалістичної праці Параску Василівну Чмир. Зрештою, не мені підказувати вам теми. Але ж треба чимсь ідейним, радянським відкрити вашу збірочку. Так роблять всі... Й усе буде окей, містер Ключар". Василенко весело поклепав мене по плечу. "А як я не напишу... не тому не напишу, що маю щось проти Параски Чмир, — відповів я спроквола, обережно вибираючи слова, — а тому, що для того, щоб поезія на задану тему вилилась на папір, теж потрібне натхнення". Василенко підморгнув сивою бровою. "Хіба поетичне натхнення не подібне на сп'яніння від горілки... чи на любовний хміль? Я так розумію: натхнення не від Бога, його можна викликати, сказати б, штучним способом для політичної потреби". "Те про що ви говорите, називається не натхненням, а анонізмом", — відповів я надто хоробро. Пан або пропав. "Тепер я розумію, — спалахнув Василенко, — чому Пиндилик ухопився за револьвер".

На цьому наша мирна бесіда скінчилася, почалося нудне випитування, коли, як, за яких обставин я таки передав Дарці Галинській свій рукопис; сукався довгий курмей про те, хто мене з нею познайомив, скільки доларів Галинська дала завдатку. І ще чим вона цікавилася, про що розпитувала. На всі майорові питання я зводив плечима. Сергеев мовчки вів протокол. Це була гра, нікому той протокол не був потрібний, вигадана історія з передачею якійсь Галинській мого рукопису була маскувальною сіткою, під якою сховали звичайну компрометацію. Їм, кадебе, було вигідно, щоб на вчителя історії Павла Ключаря впала тінь підозри; хай того вчителя всі сахаються; хай у районо подумають, чи йому, тому підозрілому типові, взагалі місце у школі; хай у редакціях дізнаються, що Ключарем і його віршами цікавиться кадебе; хай сам Ключар, викинутий на обочину, подумає, що таки... ну, якщо й не руйнувати стрілецьку могилку, то бодай варто написати патріотичний віршик про свинарку Парасю; хай не буде дуже мудрий, ми й мудрих скручуємо у вужевку.

"Ну, то підпишіть протокол... підпишіть і розійдемося по-доброму", — сказав напослідок майор Василенко й подав мені шкільний зошит, списаний Сергеєвим. У протоколі майже точно була зафіксована наша з Василенком розмова і я наготовився вже було його підписати... наготовився і відклав ручку. Наприкінці Сергеев каліграфічне вивів пересторогу, що наша розмова з майором Василенком, а також учорашня моя бесіда з секретарем парткому колгоспу Пиндиликом Афанасієм Тимофійовичем не буде ніде розголошуватися і дебатуватися. "Слухайте, а причім тут Пиндилик? — спитав я кадебістів. — Те, що відбулося між мною і парторгом — моя особиста справа і я добровільно не збираюся вішати на губу колодку". "Ні, Ключар, то партійна справа. Йдеться про авторитет партії, — відповів сухо Василенко. — Ми, кадебе, солдати партії, і це ви, Ключар, сподіваюся, розумієте?" "Але лихо ваше і моє, як кандидата в члени партії, якщо авторитет партії таким способом обома руками підтримує Пиндилик", — відповів я майже глузливо. Я зовсім не думав, що станеться зі мною завтра чи й через годину, цілком можливо, що я уже не переступлю поріг школи, вони, всі оці василенки, сергеєви могли що хоч мені приписати, могли б навіть довести, що це я стріляв у Пиндилика, одначе запанувала в мені затята впертість... більше було впертості, ніж сміливості: годі вити з мене курмей. "То не підпишете? — востаннє спитав мене Василенко. Уже не посміхався. — Ми ще здибаємося, Ключар. І глядіть, щоб не пожаліли. Я тут з вами по-батьківському..."

Коли чорна "Волга" пофуркотіла від воріт і я проводив її поглядом, до мене підійшла мама. "Ти смієшся? — спитали здивовано. В мене, мабуть, застигла на лиці маска саркастичного сміху. — Як я розумію, люди, які сюди приїжджали, не з веселої кумпанії. Чого тут тішитися?" Мама були не на жарт стурбовані; я знав, що вони вміли тримати себе в руках, і вміли мене підбадьорити, але поки кадебісти мене допитували, поки вони, мама мої, нипали по садку, не можучи знайти собі місця, тривога за сина краяла серце, і мама стояли тепер переді мною похилені, зів'ялі й дуже старі; були вони неначе аж потойбічні, зіткані з білої прозорості, лише руки, що мене обіймали, були зчорнілі від праці й від землі. "Я тішуся від того, мамо, що виявляється, Афоня — мій рідний тато, майор Василенко з кадебе доводиться мені нанашком. Про любу тещу й говорити нічого. Всі дуже мене люблять, всі мене стережуть... Як тут не засмієшся на кутні", — відповів я сердито.

Накрапав дощ, і мої гарячі слова, здавалося, пирскали під дощем і парували, як вийняті з горнила кавалки заліза.

Сірий день закрадався в село, як голодний звір.

8

Пізно ввечері прийшла до мене Ольга.

Вечір був дощовий, холодний — на дворі минався жовтень. З Ольжиного плаща стікали дощові краплі й на підлозі довкола неї чорніло мокре коло. Простоволоса, із зарошеним, посинілим від студені обличчям, в гумаках, вона топталася біля порога... топталася й не мала сміливості підняти на мене вид. Мама зняли з неї, мов із сонної, плащ, визули з гумаків і на канапі обтулили, як дитину, кожухом; мама хукали їй у долоні, розтирали їх і приговорювали: "Ти що, дівко, застудитися хочеш? У тебе ж дитя". А щоб "середину розігріти", як вони казали, дали Ользі напитися настояної на горілці калини. І хоч Ольга розчервонілася, хоч минуло, може, з півгодини після того, коли вона цоркнула несміливо клямкою, до цього часу не вимовила й слова; лише пасла мене своїми очиськами благальне й сумно, й час від часу зітхала. Аж поки я, перестрашений, що сталося щось з малою Насткою, не вхопив за плечі. "Ну, кажи, — тормосив її. — Щось з малою..?"

Вона крутила головою й ворушила беззвучно губами, аж поки зважилася сказати, що її прислала мама. "Прислала мене мама й просила, щоб ти був мудрим і упокорився... щоб покаявся і все зостанеться по-старому й по-доброму". Кожне її слово падало на мене, вдаряло з лету, як гострий камінь. Ольга каменувала мене; Ольга зусібіч обмуровувала мене камінням і я задихався; вона бачила мою муку, одначе це її чомусь не обходило; вона бачила, що я був готовий затулити їй рот долонею або і вдарити її...