І хто б подумав, що Охрименко такий женолюб? Я щось ніяк не могла зв'язати того симпатичного Охрименка з троєженцем.
Під впливом таких реальних фактів, як Охрименко чи хоч би й оповіді Кіпніса про свої походеньки, скріплювалася моя "теорія", що груповий шлюб зовсім не відмер, а тільки пішов у підпілля...
ЗО
Я думала, що вже випливаю знов на літературні води. Два роки не ходжу до канцелярії, яку я щиро збридила. Потроху капають поїздки, як от від Інституту фолкльору та польської газети. Видрукувано кілька речей — журнали Молодий більшовик, Колгоспниця України, Радянська література... Намагаюсь опанувати спеціяльний жанр — доісторичну повість. Видрукувано кілька нарисів...
Кількома точками я опираюсь на дружбу. Можу зайти до Кіпнісів, можу поговорити з Неонілою Кордиш, можу зайти до Подольської чи зустрітися з Людмилою Ткаченко... З Гасею — щось не те, а що — ще не знаю. Все це, правда, було шкрябання по поверхні, а все ж...
Але все ж... Я була щира, жагучо хотіла цю щирість віддати, — і кожен раз наштовхувалась на замкнені ворота, собі на умі, камінь, замість хліба. Емоційність і вразливість, — найбільші частини моєї психічної структури, — приносили мені невимовні страждання. В наслідок — відхід від тих, що від них відчула образу нещирости, а за цим — жорстока самотність, голод за людиною. Цей голод переслідував мене все життя, але тоді — особливо. Ось я знайшла мій запис із 29.ІУ.40-го року. "Огидно почалось, плачем кінчається. Огидно — так чого ходити до цих хитрих брехолюбів? Нікого не можу прийняти. Оцей хрест — самоту — не можу прийняти. Ні, не можу, як не можу прийняти лжі, обману, хитрощів. Мені треба... Я тепер надто збентежена, щоб усе те вилити, що пригинає до землі душу..."
Причиною такої бурхливої реакції було відкриття, що Кіпніс щось від мене утаює. А цими переживаннями, голодом за щирістю, переповнені всі мої тодішні щоденники. Не маючи куди цю щирість вилити, я витворяла таке!.. Ото, їдучи в поїзді (в студентські часи) почала про себе все розповідати якомусь невідомому сусідові-подорожньому. Не знаю, що він подумав тоді про мене. І так усе життя було. Після моєї щирости я ще з більшим голодом залишалася.
А щирості мені треба було, щоб розв'язувати питання, які в мені все життя гніздяться. Хижак і жертва. Експлуатація людини людиною. Кляси — чи вони перевелися? Чому це селянство — жертва, а місто — хижак? А я — не хижак? Щоб жити, я мушу нищити інші істоти. В природі так влаштовано, що одне мусить їсти другого. Отже — природа неморальна?
В безконечних варіяціях варилися ці думки в голові (і досі варяться!). Але в тім то й заковика, що ці дорогі мені думки, інтимне моє, не були нікому цікаві. Ті мої дві-три точки опертя — поверховість...
Оце саме під час розвою цих думок і настроїв упав на мене черговий удар, перевернула й закрутила нова напасть.
* * *
Прийшла я до Дому літератури на одні збори, якісь загальні. Сиділа в куточку, як завжди, дивлючись на нове міщанство, що порозсідалось на передніх рядах, — оті дами-дружини письменників у срібних лисах, боа та Горжетках. Дуня Перво-майська, Голованівська, Мокрієва, Шереметиха, Даша Малишко... Вони між собою шушукаються, а Лота Варшавер, пардон, Корнійчук, відокремилася, сидить самотна й кисла, з невеселими очима. Ніхто до неї не заговорить, ні вона до когось. Кажуть, що вона — режисер чи літредактор у дитячому театрі, то чого такою казанською сиротою сидить?
Бідна Лота! Колись тоненька, гарненька у своїх тюрбанах студентка, вона виглядає тепер, як кислооке кошеня, що його ніхто не доглядає. Хоч сидить вона у своїх дорогих хутрах, хоч має окреме авто з шофером, вона не виглядає щасливою. Справді, кажуть (ну, звичайно, це почуте в хаті у Кіпніса), кажуть, що Олександер Євдокимович проживає багато часу в Москві, там у нього є друга сім'я, — жінка і двоє дітей. Чи не може собі дозволити це найбагатша людина в СССР?
Розказують дружини письменників (Кундзічева, Смілянська), як вона тримається на різних курортах. Все товариство зустрічається в їдальні за столами, а Лота не понижується до того, щоб зійти в їдальню, вона загадує обслузі принести їй обід до окремого апартаменту. Вона й на прогулянках і на пляжі ні з ким із цих кастово нижчих жінок не говорить. Яке сумне, яке мізерне життя мільйонерки!
Ці мої вболівання за долю Лоти снуються під акомпанья-мент Корнійчукової доповіді. Він, уміло підбираючи свою "ґем-бу" (про яку влучно висловився В. П. Петров), соловієм співає, який то повинен бути радянський письменник. Вірний і відданий помічник партії, він повинен писати правду і тільки правду! А в нас є такі письменники, що перекручують радянську дійсність, не пишуть правди... Еге, я й не здогадуюсь, до кого то п'ється!
Аж ось виступає критик-ідеолог Ілля Стебун, редактор журналу Літературна критика, у вишиваній українській сорочці, з розперезаними манерами, і кидає в переповнену залю те, що не договорив Корнійчук.
— У нас трапляються непрощенні провали на ідеологічному фронті, зразком чого може служити журнал Радянська література ч. З, 1940 рік. Там знаходимо повість відомої куркульської письменниці, Докії Гуменної, повну наклепів на радянську дійсність. Ми повинні чуйно пильнувати чистоту пролетарської ідеології в нашій радянській літературі і давати рішучу та негайну відсіч усяким вилазкам клясового ворога, якими б невинними формами вони до нас не показувалися. Я читав цю, з дозволу сказати, повість і не бачу, чим керувалися редактори, що пустили до друку це графоманське твориво. Ми повинні оточити презирством і зневагою таких авторів, що не хочуть чи нездібні влитися в потужне русло радянської, справді партійної, літератури...
Отаке вигукував Стебун, а всі очі звернулись на мене. Я сиділа, мов закам'яніла. Я тямила, що це вже другий раз напасть суне на мене й чорним крилом розпросторюється над моєю літературною майбутністю. "Невдаха! — читала я в співчутливих очах деяких, — що не напише, то не влад". "Графоманка!" — читала в очах у інших, що дивилися саме так, як вимагав Стебун: із зневагою й презирством. Що ж — мала я вставати й казати, що "Вірус" списаний з живої радянської дійсности і я навіть можу за вигаданими іменами показати справжні? Чи може мала сказати, що такий самий стиль бюрократизму, як бачила я в Наркомздорові, оселився і в Спілці письменників?
Я мовчала. З почуттям своєї абсолютної невинности в обвинуваченні ("наклеп на радянську дійсність"), я все таки мовчала, бо взагалі ж не вмію прилюдно зв'язати слово, а тепер, приголомшена, то й поготів. А по-друге, мені й так не дали б слова. Навіть і редактори, й Козаченко, що надрукували повість, не виступили в свою чи мою оборону. Так само, як не виправдувалась за "Листи із степової України", — не пробувала я ніде виступати з поясненням про "Вірус".
* * *
Але цей перший шок був лише нечутним уколом в порівнянні з тим почуттям депресії й самозневіри, що розгасали в мені. Це ж так завжди: спочатку наче вдряпне, наче не вражає, а потім роз'ятрується, в'їдається все глибше. Це — в моїй свідомості. В стані ж напасників промова Стебуна була лише закликом: "Гуйджа!" Посипались статті. Перша стаття була Л. Смульсона в журналі Літературна критика (ч. 7, 1940), дуже подібна до Стебунового нападу з наголосом на моє графоман-ство. В донбасівській газеті Сталинское племя з'явилася стаття Н. Яковлева "На задворках жизни" (16 окт., 1940). Цю статтю я прочитала в Домі вчених і ніяк не наважилася її вирізати без дозволу бібліотекарки. Вона обіцяла дати її мені, та так і не дала. А остаточно припечатала мою репутацію "наклепниці" стаття А. Фарбера "Лживая повесть" у московській Правді (23 октября, 1940).
Що ж привернуло увагу цих гицлів із Стебунової зграї до "Віруса"? Видрукувані ж кілька інших речей, — не було ні слова критики, ніхто не хвалив, не гудив. Аж нарешті оце діждалася!
Річ у тому, що я не добачила одної дрібнички. В повісті "Вірус" один з персонажів зветься "Скульський". А я й з думки випустила, що один із цих "пісатєлєй" має таке саме прізвище. Може це й примусило їх прочитати? А тоді почався погром. Чому? Бо впізнали самих себе.
Підсумок-засуд зробив той самий Стебун у статті "За радянську літературну клясику" (Літературна критика, ч. 8-9, 1940). Це означало, що мене вже остаточно й безповоротно роздушено, двері в літературу мені навіки замкнено.
Колись, 1929-го року, на мій захист виступив С. Пилипенко. Тепер не виступив ніхто. Досі я була "куркульська письменниця", а тепер ще й "наклепниця". Все, що написано у "Вірусі",
— "наклеп на радянську дійсність". А тому, що не було чим іншим мене лупити, то віднині я в офіційній радянській критиці
— "графоманка".
І все ж таки розгром цей — краще, ніж снидіти десь у канцелярії та записувати снотворно-позіхальні казенні постанови.
* * *
А тепер подивимось, — що таке Стебун.
Ілля Стебун ходив нахабним розгойданим кроком. Літом у вишиваній блакитно-жовтими нитками українській сорочці, а зимою — у важкій єнотовій шубі. Ніхто, мабуть, не здогадувався, що це — фамільна шуба з його батька, старого рабина із Остра, Кацнельсона. Я сама про це довідалась лише в перші дні війни від одної Льониної товаришки на роботі, Наді Шенк-ман. Надя дуже добре знала старого рабина, бо сама була з Остра. Ілля Стебун (яке "українське прізвище"!) настільки вже емансипувався від своєї нації, що гидливо в інтернаціональному дусі казав: "От ніх чесноком пахнєт!"
Оце ж його за Корнійчукового царствування й поставлено було правити українською літературою. Десь, звідкілясь набралося багато молодих людей, що заповнили порожнечу, яка утворилася була з виарештуванням українських письменників. Такі ж самі молоді люди цієї ж раси в жидівській секції (от, Зісман, Забара, Копштейн) були скромні, а ці поводилися надзвичайно нахабно. Вже саме оце цинічне вживання лише російської мови в стінах Дому літератури і ніколи — української, хоч вони вважалися українськими письменниками та друкували свої статті, оповідання й вірші дубово-суконною українською.
Отак взяти перших скраю. Абрам Кацнельсон, рідний брат Стебуна* пише поезії українською, а говорить російською. Брат
Стебун зробив його ще й науковим співробітником Науково-дослідного інституту літератури ім.