Не обов'язково навіть і ночі чекати, можна й завидна. Хоч би оце й зараз. Але, не побачившися з Танею, не дізнавшись, що вона йому принесе з Троїцької, Артем, звичайно, не міг піти з міста.
А тим часом трапилась робота — малося їм із Серьогою яму копати. Бо копачі не з'явились чомусь.
— Чи не пристали й вони до забастовщиків. На двадцять чотири години оголошено забастовку протесту по всіх підприємствах,— розповідав службовець із похоронної контори.— Ну так то ж одне діло! А як можна дошкулити німцям тим, що покійники в отаку спекоту лежатимуть без поховання?!
Оце того спеціально й прийшов, щоб тюладнати справу. Хлопці погодились і не таячись стали до роботи. А потім і копачі прийшли. І це було дуже до речі. Бо на дванадцяту Артемові конче треба бути в місті на побаченні з Танею.
Щоб не спізнитись, Артем вийшов раніше на якусь чверть години. Хоч махоркова фабрика теж бастувала (про це й копачі розповідали), Артем певен був, що Таня все одно чекатиме його, як умовились, біля прохідної рівно о дванадцятій.
І не помиливсь. Іще за добру сотню кроків побачив її серед перехожих на тротуарі,— в тій, що й минулого разу, голубій блузці й синій хустині. Помітивши Артема, Таня прискорила ходу і, як зійшлись, мерщій — тільки-но привіталися — сказала невесело:
— Нічого, Артеме, не вийшло у мене з Христиною тіткою.
— Не ходила, чи що?
— Ні, ходила. Вчора, щоправда, мама не пустили. Бо таке в місті коїлось! Пішла сьогодні раненько, просто з фабрики після мітингу. Разом з подругою, що жила в тій частині міста. Але прибула невчасно. Столовники вже поснідали, правда, але за столом під акаціями сиділи з газетою Христин дядько Іван (вернувся з рейсу) та Мегейлик. А саме йому й не хотіла потрапити на очі, щоб знову не причепився з своєю мораллю...
Отак розмовляючи, вони дійшли до невеличкого скверика з сіролистими від пилюги акаціями й сіли на садовій лаві. По невеличкій паузі Таня повела розмову далі.
З півгодини, мабуть, блукала на вулиці, аж поки розійшлись вони: заглянула в шпаринку паркана — нікого нема за столом. Тоді наважилась. Тітка була вдома, поралася на кухні. її появі здивувалась, хоч і силкувалась не показати цього. А коли сказала, од кого, невдоволено пересмикнула плечима: "Та він що, чи й досі в Славгороді? Що він собі думає, навіжений!"
— І все це з таким серцем, що далі я вже й не наважилась будь-що питати про того чоловіка. На, ховай свою запальничку. І взагалі...— у дівчини аж сльози забриніли в голосі.
— А ти не журись,— заспокоїв збентежену дівчину Артем.— Будемо вважати, що цього, власне, й треба було чекати: бо ж, далебі, не всяк, навіть мастак, з першої спроби ляльку зробе.
Проте своїм неоковирним жартом Артем хотів приховати од Тані своє велике невдоволення її результатами. Не може він, не має права, не дізнавшися нічого про того провокатора, поїхати з міста! Тому, попрощався з Танею, бо вже до від'їзду не побачаться, він мерщій і подався сам на Троїцьку вулицю до Петренків.
Великого риску в цьому, як гадав Артем, далебі, не було. Щодо прихильності Марії Дмитрівни до нього Артем не мав ніяких сумнівів. Хоча її невміння тримати язик за зубами і обурювало його. А втім, знаходив виправдання їй: виходить, була певна, що шкоди од цього не буде ніякої. І так же воно є. Бо коли б Мегейлик мав якийсь лихий намір щодо нього, то навіщо б же він сказав тоді Тані, що знає про перебування його в Славгороді? Не так просто спровадити людину на шибеницю! Якщо, звичайно, в людини є хоч крихта совісті. А Мегейлик, як видно з усього,— людина совісна. Але гірш було з дядьком Іваном. З ним Артемові ще ніколи не доводилось зустрічатись. Та давню його ворожнечу за те, що "зав'язав світ" його племінниці Христі отоді в Таврії, добре запам'ятав Артем. Так само, як і його негідну роль зловісного порадника Христиної матері, а своєї своячениці. Що й спричинило кінець кінцем оте непорозуміння у нього з Христею. Ну, та відтоді багато води спливло. Порозумнішав, десь певно, і дядько Йван.
Безперечно, немалий риск для Артема був у самій його появі в місті. Хоч і з цілком "справними" документами, але ж в отакий неспокійний день загальноміської забастовки. До того ж йому треба було перейти через все місто, щоб добутися до Троїцької вулиці, неподалеку від вокзалу.
А вулиці були просто "нашпиговані" німецькими й поліцейськими патрулями та кінними роз'їздами, котрі пильно стежили, щоб перехожі суворо дотримувались запровадженого порядку, і насамперед, щоб не збиралися докупи більше як по три чоловіки. Час од часу на вибір у найбільш підозрілих перевіряли документи. Одного разу довелося й Артемові показати свої. Але на цей раз йому, як Петрові Сиротюку, повезло куди більш, аніж позавчора, як Явтухові Синиці: поліцай хоч і довгенько м'яв у пучці його посвідчення та військовий білет, але так і не знайшов до чого прискіпатись.
"Мабуть, і Лиходієві сьогодні не до того, щоб розсідатися надовго після сніданку чи перед обідом,— думав Артем,— теж десь отак пантрує!" Тому здибатися з ним у дворі не сподівавсь. А все ж, перше ніж зайти в двір, за Таниним прикладом, і собі зазирнув у шпаринку паркана. Нікого в дворі. От і гаразд.
Зате у квартирі Петренків, тільки-но ступив із ґаночка у відчинені двері, одразу й наткнувся в коридорчику на господаря. Привітався до нього, назвавши на ім'я — Іване Лук'я-новичу, але додавши при тім: "Якщо не помиляюсь".
— Ні, не помиляєтесь,— відповів господар густим басом, який нарівні з Лиходієвим тенором становив колись, перед війною, славу й гордість церковного троїцького хору, керованого регентом Мегейликом. Потім поцікавивсь:— А ви ж хто такий будете?
— Та я... до Марії Дмитрівни, в одній справі,— щоб викроїти хоч кілька хвилин, відповів Артем, сам собі дивуючись: що й знав же від Тані, а чомусь думав, що спершу зустріне тітку, а не його. І саме в цей момент, почувши в коридорчику розмову, з кухні на поріг стала сама господиня. І впізнала Артема. На його привітання відповіла досить стримано. А окинувши поглядом, додала:
— Ну, слава богу, хоч лахи свої скинув!— А чоловікові пояснила коротко:— Христин. Батько Васильків.— І знову до Гармаша, але вже лагідніш:— Заходь, гостем будеш.— Вона відчинила двері до світлиці, але сама не зайшла. Бо на плиті, мовляв, смажиться якраз. То доручила чоловікові:— Займися, Лук'яновичу, з гостем.
Чоловіки зайшли до світлиці, просторої і таки справді світлої кімнати, розчинені двері з якої вели до другої кімнати, відпочивальні, як видно: навпроти самих дверей стояло широке ліжко з цілим набором подушок на барвистому тлі килима.
Артем дещо знав про подружжя Петренків із Христиних розповідей іще в Таврії.
Лише на десять років старша за неї і на стільки ж молодша за Христину матір, а свою сестру, Марія змолоду жила у Славгороді, працювала служницею "за одну", себто і покоївкою, і кухаркою разом, у місцевих панків середнього достатку, і тільки вже перезрілою дівкою, не раз до того ж "опікшись" на непевних своїх "женихах", вийшла нарешті заміж за немолодого вже бездітного удівця, кондуктора пасажирської служби Івана Петренка. Саме з цього й походило оте її шанобливе величання чоловіка по батькові, але ж це було причиною і чоловікової покори їй, як жінці, перед якою завинив неабияк, не справдивши її сподівань на щасливе родинне життя: бездітними так і живуть ось вже більше десятка років. І дуже потерпали од того обоє. Був час, коли навіть намірялись удочерити племінницю Христю. Та дівчина й слухати тоді не хотіла про це. Бо мала б розлучитися, може й назавжди, з своїми рідними — батьками та двома сестричками. Саме тоді батько збиравсь "уперевод" на Зелений Клин. Проте, повернувшись за рік із Сибіру, після смерті батька, а згодом і з заробітків у Таврії, Христя, влаштувавшись працювати на махорковій фабриці, жила в них, аж до свого заміжжя. Та й потому, бо мешкали в одному дворі, як одна сім'я жили, харчувалися навіть разом. І тільки спати розходились по різних будинках. Обвиклись, зріднились. І тому розрив її з чоловіком Петренки сприйняли як свою особисту драму, і Артем, звичайно, розумів це. І настроєний був цілком відповідно, про давнє лихо, заподіяне дядьком Іваном, вирішив навіть не згадувати. Так і було б, напевно. Коли б Іван Лук'янович не був навпаки — настроєний отак войовничо.
— То це ти і є отой самий баламут,— давши хвилинку гостеві освоїтися в обстановці, озвався господар,— що в законних чоловіків жінок одбиваєш!
Артем іще стримано:
— Е, погано ви свою племінницю знаєте. Христя не з тих жінок, котру можна у когось там одбити. Сама, на свій розсуд отак вирішила.
— А ти, виходить, ні при чім? Несовісний ти чоловік! Мало того, що тоді, у Таврії, з розуму звів та й покинув. Добре, що в дівчини було хоч куди голову прихилити. Але й то... Коли б не той же Мегейлик... А тепер знову... Що, тобі дівчат та вдовиць мало? Налагодилось життя у молодиці, вернувся чоловік із полону... Так ні, треба тобі знов упоперек дороги ставати!
Артем спохмурнів.
— Ну, це не та тема, щоб дискусію з вами розводити. А крім того, не про саму Христю мова. Є ще й Василько — синашко. Про нього як батько повинен я подбати чи на чужого дядю покластись?
— Буває, чужий дядя краще за рідного тата. Ото і Василька — виростили б і виховали б. Не бійсь, босяком не пустили б у світ. А так — хто зна, що з нього буде. Може, й він піде по батьковій стежці.
— А чим же погана моя стежка?— Артем розумів, звичайно, на що той натякає, але не хотів зараз вдаватися до політики, тому перевів розмову в іншу площину.— Слюсар на такому заводі, як Х^пезе, це зовсім непогано.
— Та який же ти слюсар! Був колись! А зараз, розказує жінка, вугіллям самоварним промишляєш. З мішком по дворах собак дражниш!
— Це — випадкова робота. А втім, чим вона гірша хоч би й за вашу?..— на язиці в нього аж вертілось додати: "Зайців по вагонах виловлювати!"— але вчасно згадав, що не на посиденьки прийшов, коли б міг в першу-ліпшу мить звестися та й піти собі геть, а в дуже важливій справі, і тому стримався. А господар, як видно, з природи був людиною не вельми балакучою. Отак і обірвалась їхня розмова. І коли господиня за яких десять хвилин зайшла до світлиці, обидва сиділи мовчазні — кожен зайнятий своїм: господар кінець столу набивав машинкою гільзи запашним турецьким тютюном, явно з чорного ринку (котрась винесла в пазусі через прохідну), а Артем знічев'я гортав засмальцьовані сторінки "Сонника"160, що видимо, був настільною книгою в оцьому домі.
— Дала б пообідати, так іще обід не готовий,— ставлячи тарілку зі стравою на стіл, сказала господиня.— Сідай.