Що навіть своїми очима й оповістку ту німецької комендатури читав — із списком страчених.
Артем як сидів під стіною навпочіпки, так і закляк, приголомшений страшною звісткою. Мовчав і Серьога, чекав, що ось-ось Артем запитає — кого ж саме. Та Артемові зараз було не до того. З нього більш аніж досить було для пекучого жалю та важких дум і того, що він знав про них з цілковитою певністю: ніхто з них не винний. "От і виходить, що загинули вони замість нас!— немилосердно краяв серце собі Артем.— А значить, ми з Романом та Серьогою теж винуватці їхньої смерті. І те, що не хотіли цього, що навіть не передбачали самої можливості отакого лиха, нічого не змінює тут. Та й чи так ото справді не передбачали? Чи так вже й не відали, чого треба було чекати од цих нелюдів? А навіщо ж голова на плечах?! Та як правду казати, то й знали-таки. Не знали тільки того, на кому все те окошиться, на кого припаде їх чорна помста. А втім, яка різниця! Аби не нас! Чи не тому отак спритно і впорались з отим ділом — не попалися. Відбулись іншими. А самі, як щури, розлізлися по своїх норах!.."
— Ну й годі, Артеме,— не в силі вже був далі терпіти Серьога оце настояне на чорній тривозі мовчання.— Горюванням тут нічого вже не зарадимо. А це нам наука надалі... Ось годі-бо!— І ніби для того, щоб показати, що в нього особисто вже покінчено з цим, а відтак і Артема на це захопити, він якось підкреслено по-буденному, клопітно, навколішки підсунувсь до місячного — у вузеньке віконце — прямокутника на підлозі і став виймати з кишень та з-за пазухи й викладати, як на розстеленій скатерці, сякі-такі харчі: кусень коржа, пучки зеленої цибулі і навіть кілька сухих тарань. Але запрошувати Артема до вечері ще не наважився. То став поратись далі: узяв валізу і спустився з нею в склеп.
А коли за якусь чверть години виліз нагору сюди (поки вийняв начиння з валізи, поки разклав як годиться детонатори окремо, вибухівку в інше місце, та ще трохи й посидів на тапчані без усякого діла, просто щоб дати Артемові побути наодинці), Артем все ще сидів на тому ж місці і навіть у тій самій позі; але тепер він уже курив — блищав вогник цигарки і вся коса місячна смуга од віконця кипіла синім тютюновим димом. "Ну, слава богу, раз закурив, значить оклигує потроху". Щоб прискорити цей процес, Серьога сказав, намагаючись, щоб слова звучали якнайприродніше:
— Ну, докурюй, та й будемо вечеряти. Чим бог послав.
Артем нічого не відповів. Але за хвилину, докуривши цигарку, кинув недопалок і спитав раптом, явно відхиляючи спробу Серьоги звести розмову в побутовий план:
— Ну, то яку ж ми маємо науку з того?
— А ти що, сам не розумієш?— захоплений зненацька, відбувся запитанням Серьога, дарма що цілком міг би відповісти по суті.
Він іще тоді, вдень, у місті, стоячи перед отою страшною оповісткою комендатури, пойнятий тугою і розпачем, одразу ж збагнув гірку й, здавалося йому, незаперечну істину, що молодецький отой їхній вчинок насправді був лише дуже прикрою і непоправною помилкою, за яку дорого довелось розплатитись. Але тоді й потім — на людях, в розмовах, у клопоті — Серьога не міг іще як слід зосередитись над цим, глибше подумати, щоб дійти ширших узагальнень, зробити певні висновки. Та як сам не спромігся, прийшло це з сторони, під час одної гуртової розмови...
А взагалі чого тільки не наслухався він цього вечора! Звичайно ж, у переважній своїй більшості славгородці тяжко переживали цю подію і щиро тужили по загиблих. А відтак німців кляли найстрашнішою клятьбою... Проте жодного разу Серьога не чув, щоб хтось заодно вже хоч би дорікнув і їм, отим невідомим для них, котрі своєю відчайдушною зухвалістю минулої ночі якраз і викликали у німців отой бурхливий напад чорної помсти. І Серьога розумів причину. Принаймні щодо тих, котрі думали, що і їх, отих відчаяк, розстріляно в числі десятьох: смерть немовби заступила їх, в'язала людські язики. Але чому ж тоді й інші, хто припускав чи навіть вірив, що живі, що їм пощастило уникнути німецьких пазурів, поводилися так само? І була таких чи не більшість. Переважно серед чоловіків. Незбагненно було — на чому трималася в них ота віра, нічим реальним не підперта? Щоб упевнитись, Серьога якось у гуртовій розмові, коли зайшла мова про це, навмисне гостро був заперечив. Мовляв, дурниця! Як можна думати, що живі, коли ж у сто разів вірогідніше, що їх розстріляно в числі десятьох. "Ні,— непохитний у своїй вірі, сказав літній чоловік, зробив паузу і пояснив:— Бо такі атлети, затям собі, хлопче, чи, сказать би, шибайголови, живими в руки німцям не здаються! Розкумекав? Тому й кажу. Ні, не розстріляно їх. Ось понадивитесь: вони ще не раз дошкулять їм. Та ще й не так!" Отоді Серьога й почув слова, яких не вистачало йому зараз і для яких ще тоді була відкрита його збентежена душа: "Е, балакай!— сказав спроквола бородатий чолов'яга — чистий Ілля Муромець, тільки спішений та замість шолома у вивернутому лантусі вантажника на голові.— Ані до чого все це. Аби тільки людей своїх переводити! Пліттю обуха не переб'єш!"
Потім, уже й по дорозі сюди, на кладовище (ішов тією ж стежкою яром, що й удосвіта сьогодні з Артемом), слова ці не раз вчувалися Серьозі, й були вони як супровід його невеселим думам — не давали їм розтікатись, спрямовували в одне річище. "Атож, що правда, то правда! І треба з цим ділом кінчати!"— вкотре вже часом навіть уголос повторював він собі. І чимдалі міцніше укріплювався в оцій своїй новій позиції. Не гребуючи для цього й таким засобом, як кепкування з себе: "Чого ж сопеш? Що вже не доведеться в героях походити!? Нічого, обійдешся. Досить з тебе й того, що вже походив у атлетах-шибайголовах!" Стомлений і лютий страшенно на себе, на кляту валізу, що від неї не чув уже плечей, на цілий світ, підходив він до свого пристановища з твердим наміром одразу ж одверто поговорити з Артемом про все. І нехай собі як знає, але на нього в таких ділах щоб не розраховував надалі...
А ось тепер, коли Артем сам допитується, мовчить, ухиливсь од розмови. Чому? Не одразу Серьога збагнув, що вся причина була в самому тоні, яким Артем запитав його і який не обіцяв нічого хорошого, а навпаки — нищив останню надію на те, що, може, таки пощастить і Артема переконати. Де там! Значить, кінець дружбі. А порвати з Артемом, та ще й напередодні розставання, Серьозі дуже не хотілось. Тому й зволікав. Та скільки ж можна?! "Ну гаразд, коли вже так не терпиться тобі!.." Але це поки що тільки в думці самій. Бо після такої затяжної паузи Серьозі здавалось просто неможливим озватися звичайними словами. Потрібні були слова особливі якісь, вагомі, що водночас і виправдовували б оцю тривалу мовчанку, і були б точною й вичерпною відповіддю Артемові на його запитання. Сказав нарешті:
— Так питаєш, яку науку маємо з того? А ось яку: "Пліттю обуха не переб'єш!"
— Ага!—і вперше за весь вечір Артем змінив позу — сів на підлозі вигідніш, охопивши руками коліна.— Ну, ну, валяй далі.
— І не з своєї голови взяв,— говорив далі Серьога,— а, можна сказати, із людських уст, своїми вухами чув. Чи, може, для тебе півмільйонна армія їхня, що топче нашу землю, не обух? Без малу півсотні дивізій.
— А скільки нас народу на Україні? Та самих тільки фронтовиків недавніх взяти!..
— А зброя!— не здавався Серьога.— Це ж тільки сказати кому, що на увесь Славгород з повітом, та навіть на всю зону оце ж і весь наш арсенал, що під помостом отут у склепі. Не дуже розмахнешся!.. Ні, Артеме, не знаю, як ти, але я цілий вечір думав про це і так собі надумав... Що поки несила каша геть зовсім одною навалою вигнати їх з України, то чи не вигідніше нам... Не дражнити їх тим часом. Поки сили не наберемось. Нехай їм чорт!
— Он як! Нехай, значить, грабують, ґвалтують?.. Нехай вішають нашого брата?! А ми — потурати їм! Та як у тебе язик повернувсь!..
— Не потурати...— пожалкував уже Серьога, що завів мову про це зараз, отак невчасно.— Але ж ти бачиш, до чого це призводить. За одного німчуру десятьох своїх віддати! Так ми швидко своїми людьми розкидаємось!
— Хоч не допікай! І так пекло на душі!— хитнув журно головою. І нескоро вже потім озвавсь — спитав, кого саме розстріляно.
Але Серьога не знав про всіх. Либонь, більше з околишніх сіл. Базарювати приїхали, а їх і загребли. Та й місцевих. Повен двір комендатури назгонили, кажуть. З них ото й одібрали. А решту вже потім — котрих випустили, декого в тюрму спровадили: якраз місця звільнились. Бо в число десятьох на розстріл якраз половину з тюрми взяли. І серед них двох слав-городських. Серьога навіть знав одного особисто — Моргуна з їхнього ж заводу.
— Четверо дітей, саму дрібноту, лишив по собі. А коли ще й те врахувати, що решта страчених теж не всі ж молодики...
— Атож, Серього,— сказав Артем по паузі.— Чого-чого, а крові та сліз гірких удовиних, сирітських ще буде та й буде на нашій землі. Поки витуримо оцю напасть. А думаєш, я од цього застрахований? Ні! І все ж прямо скажу: нехай краще сиротами житимуть на вільній, щасливій землі, аніж в ярмі ходитимуть, хоч би й при живому батькові.— Хвилин кілька посидів у глибокій задумі і враз кинувсь і почав кудись збиратися. Власне, і всі збори, що картуза надів. Серьога знепо-коєно:
— Куди це ти раптом?
— Та ні, сю ніч іще нікуди.— А вже од порога пояснив: — Бо є ще справи на завтра у місті. Просто приткнутися десь надворі до ранку, щоб не в оцій задусі.
Тоді Серьога зачинив ляду — була відкрита, щоб провітрилось у склепі, забрав з підлоги, розіпхав по кишенях харчі й вийшов услід за Артемом...
XIII
На другий день Артем з самого ранку став лаштуватися в дорогу. Гарненько впакував цілу сотню запалів до ручних гранат та трохи вибухівки. Власне, скільки влізло в звичайний солдатський речовий мішок, роздобутий Серьогою у тітки. Засмальцьований — що й прання не допомогло, латаний-пере-латаний. Та дарма. Бо все ж таки краще аніж вибійчаний напірник. Хоч нікому очей не мулятиме. Іде собі солдат, може, з полону німецького вертається, а може, з госпіталю, бо накульгує, бач. Вибиратися з міста надумав пішки, хоч до першої залізничої станції, просто межами поміж хлібів, що зразу ж за яром широко розлились повіддю аж ген до лісу, що синіє верст за десять від кладовища.