не кров то була — сором і ганьба... і гнів; я ухопив Афоню за петельки, аж тріснула на грудях гімнастьорка. Я і сам не пам'ятаю, як це умить сталося... як умить вибухнув криком застиглий дотепер світ. А сонце розкололося на скалки.
Усякого... усякого можна було очікувати від біснуватого Пиндилика, але такого підленького... Чи є велика різниця у тому, що послати вбити людину, чи запропонувати: вбий людину в собі? Мені стрельнуло до голови, що всі вони — Афоня, Хмура Настя, Чобіт усі, оті підглядачі й підслуховувачі, котрі "сигналізували" до району, давно змовилися супроти мене, навмисне нанизували на волосінь кожне моє слово, щоб обкласти мене "гріхом", компроматом, як вовка обкладають червоним шматтям, їм, очевидно з самого початку не сподобалися мої уроки в школі й членством у партії замислили мене приручити. А я, дурний, ковтнув приманку разом із гачком...
Чи я один?
Я згадував, що на стрілецькому цвинтарі в Страдчій долині я бачив... Господи, я бачив три зруйновані могилки, три бетонні хрестики, потрощені, біліли, як кістки, в бур'яні. То отже, не мене першого Афоня посилав на злочин... і хтось таки повис, як вішальник, у парторговій петлі. Хто б то міг бути: котрийсь з учителів, агроном, зоотехнічка, завідуючий колгоспним гаражем? Хто з них убив самого себе? А чи... А чи убив? А чи той, що розкидав могилки, мав у собі самого себе?
— Слухайте ви, мерзотнику! — кричав я, захлинаючись гнівом і жалем за самого себе — до чого я докотився. — Як ви наважились подумати, що я здатний заради... — ні, я не крикнув "заради твоєї гімняної партії", я просто проковтнув кілька лютих слів... проковтнув розпечене каміння — і удавився ним. Боже, яка лавина збурених слів клекотала в мені, каміння тріскалось у мені, вибухало — не одного Пиндилика можна було ним окаменувати.
Афоня, позеленілий, ураз спотілий, ніби на його лису голову хтось вилив баняк окропу, відскочив від мене. В руці блимнув чорним оком револьвер.
— Не руш, падло! — тулився він до стіни, цілячись у мене з револьвера. — Бач, ручки до мене простяг, до фронтовика, до парторга. Не понравівся мій жарт. Да, це була шутка, падло, — шипів він, і я здогадався, що Пиндилик готував собі виправдання, коли б у районі чи в області хтось там про людське око поцікавився б дивним "партійним дорученням", яке він давав молодому комуністові. — Як же я тебе, сука, інакше міг вивести на чисту воду? Заболіло серденько за могилками бандитів, які продали Україну білополякам. Я зірвав з тебе маску...
Я, немов сліпий, рушив навмання до дверей; Коржеві, певно, здалося, що я невидющо рушив на нього, бо стрілив у стелю.
5
Увечері в котеджі Голови відбувалася друга дія трагікомедії, в якій головним персонажем знову був я, тільки на цей раз я відмовчувався; безнадійно було щось пояснювати Хмурій Насті й Чоботові; та вони, зрештою, мені й слова не давали, у них теж було припасене на мене досьє і свої претензії, я був скрізь винен — вдома, в школі, поміж людьми. На думку Хмурої Насті, я скомпроментував чесну родину сільських трударів своїми націоналістичними поглядами, підвів "під монастир" заслуженого комуніста — Ольжиного батька, який поклав життя на піднесення сільського господарства і торік використав у районі свій авторитет, щоб мене, непутящого, проштовхнуту до партії. Та й сама вона, Хмура Настя, почувалася ображеною: в її радянську родину проник, немов змій-полоз, залюбивши в себе бідну Ольгу, якій підступно зробив дитину, прихований бандерівець, один із тих, які колись замордували її тата. Бачите, люди добрі, він мало не задушив товариша Пиндилика, фронтовика, рахуйте, інваліда, секретаря парткому, який, жартуючи, щоб панича випробувати, запропонував йому зрівняти з землею могилку одного з тих, що були попередниками бандерівців. Що ж тут такого страшного, питаюся вас? Та ті могилки всі до однієї треба зрівняти, як це зробили у Львові — пустили бульдозер і фертик. На радянській землі навіть сліду ворожого не може бути. Ну, ще добре, що парторг мав при собі револьвер і стрілив угору, щоб бандита відстрашити. А якби не мав, питаюся вас, щоб то було? Ще й воно, Ключаришине насіння, в партію пхається! Та мітлою залізною не те що з партії, а й також зі школи треба вимести. Ми не можемо довірити виховувати радянську дітвору людині з ворожим світоглядом. Це стосується також виховання власної дитини, моєї внучки. Що виросте з Настки при такому батькові? Я не можу стояти осторонь, коли калічать дитячу душу. Досить, що вже знеславили дитину отим хрещенням. Тому, Ольго, ми з батьком вирішили: хай Ключар забирається з нашої хати до дітьчої мами. Негайно. Так буде краще для усіх нас.
Ось такий приблизно монолог виспівала моя теща — і це був вирок, який не підлягав оскарженню; у цій родині, як уже було сказано, жодне Настунине слово не підлягало сумніву, і я, зрозуміла річ, зібрав свої манатки. Мене тільки заболіло, що Ольга й не пробувала заперечити мамі, адже стара одним махом руйнувала її родину, віднімала від дитини батька, від Ольги — чоловіка. Я особисто не уявляв, як буду жити у своєї матері без Ольги й без малої Настусі.
— Якщо мене проганяють... та я і так пішов би звідси геть... але й ти теж збирайся з дитиною. Жити маємо де. Не можемо ми одне без одного, — тільки й сказав я того вечора Ользі. Вона сиділа на стільці під стіною як чужа, закаменіла, поклавши в поділ руки; її немовби не стосувалося судилище, яке вчинили її родичі наді мною; її мовби не цікавила власна доля. У короткому квітчастому халатику, з-під якого виглядали коліна, боса, у біленькій простій хустинці, якою перев'язала волосся, Ольга була схожа на беззахисну дівчинку, яку хотілося приголубити й пожаліти; кожного вечора, повернувшись із стоматологічного кабінету, вона переодягалася в простеньку одежину і ставала, як я казав, "пастушкою". Теща, бувало, дорікала, що Ольга вдома одягається по-простацькому, адже, слава Богу, не треба прибіднюватися. Але Ольга знала, що я люблю її якраз у такій одежині, й з маминих дорікань злегка посміхалася. Того вечора вона теж одяглася "для мене", я це помітив, як лише-но переступив поріг, але вечір наступав на мене вороже.
Ольга автоматичо підвелася зі стільця, мовби й справді наготувалася рушити зі мною на край світу, але теща підскочила до неї, обома руками штовхнула назад на стілець.
— Сиди, дівко, й не рипайся! — крикнула й побуряковіла. — А якщо підеш... то підеш без дитини. Ти мене знаєш.
Ольга схлипнула...
Я обіруч поніс її схлип до своєї мами... лише її схлип і більше нічого. Чи мав її за це осуджувати? Вона в усіх ситуаціях залишалася великою білою рибою, котра пливла собі у звичній для себе ріці, і було їй у цій ріці добре, ні води, ні сонця, ні поживи їй не бракувало, то ж нащо рибі журитися журою, що десь там скиглить на берегах?
6
Ольго...
Я її чекаю кожного вечора.
Не кожного вечора вона викрадається з дому, пантрована Хмурою Настею, але таки викрадається, в темряві знаходить знайому стежку поза городами, поза вербами, що біжить до мого обійстя над Золотою Липою. Вліті я сплю в оборозі на сіні, драбина завжди тут прислонена; біла верета, пахуче сіно, жеботіння ріки, шелест дощу й жагуче біле тіло Ольги, що світиться під оборогом, як місяць.
Солодка й гірка наша любов... недозволена з політичних міркувань любов.
Я чекаю на тебе, Ольго, сьогодні, завтра й завжди. Колись бо ти таки випливеш із своєї ріки, вихлюпнешся на берег поміж журу... поділиш зі мною мою журу, бо якось, пам'ятаєш, під час випадкової зустрічі наша мала Настуся спитала:
— Тату, а чому баба Настя казала, що ти поганий, і я через те мушу викинути тебе з голови? А ти сидиш у моїй голові... і в маминій голові теж. Правда, матусю?
7
Аж настала остання дія…
Остання дія моєї драми почалася наступного ранку, відразу після передвечірньої розмови з товаришем Пиндиликом та вечірнього мого вигнання з родинного раю Чоботів. Я саме збирався на уроки до школи, коли перед ворітьми зупинилася чорна "Волга" і, хряснувши лунко дверцятами, з неї вийшло двоє осіб; високого в капелюсі я впізнав відразу — був це районний начальник кадебе майор Василенко, якого я уже кілька разів бачив на різних районних зібраннях; побіч нього дріботів малий на зріст, вертлявий, як горобець, чоловічок в окулярах та з папкою під пахвою — якийсь Сергеев, людина теж з органів. Мама, побачивши двох незнайомих на подвір'ї і, певно, зметикувавши, звідки вони приїхали, зблідли, як полотно, і вхопилися, щоб не впасти, за одвірок. "Може приїхали й арештувати, все може бути, — сказали вони хрипло. — Але ти, Павле, тримайся... і будь чоловіком. Нічого вони тобі не зроблять". Я був вдячний мамі за підтримку в скрутну хвилину, бо, по правді кажучи, коли побачив на воротях Василенка, то душа зойкнула й впала в п'яти, хоч інтуїтивно я очікував саме такого продовження учорашніх подій. Постріл у кабінеті у парткомі мусив за ніч докотитися до райцентру й там відповідно відлупитися. Але одна річ до неприємностей готуватися, передбачувати їх, а друга — вочевидь бачити, як зло підступило до тебе впритул, стискує зашморгом горло, давить і кавалкує серце.
Мама, узявши себе в руки, вийшли непрошеним гостям назустріч, відчинивши широко двері. Василенко спершу цікаво озирнувся по хаті, на портрети Шевченка й Франка під рушниками, на два десятки білих тарелей, розписаних то квіттям, то церквами, то сюжетними сценками, що висіли рядком на стіні над ліжком і походили з маминих молодицьких літ, потім скинув капелюх і плащ. Усміхнувся. Мав випещене інтелігентне обличчя, сиве волосся обрамляло крутий лоб. Зовсім не був схожий на енкаведистів — горластих, п'яних і лютих, яких я запам'ятав із свого дитинства. "Що не чекали, Ключар?" — спитав мене Василенко. Цупкі, каштанового вогню очі бігали по мені прискіпливо з ніг до голови; він начебто відфотографовував у собі кожен мій ґудзик, мій страх і розгубленість. Очевидно, я не мав геройського вигляду чи бодай напускної байдужості. Душа моя, начувана лихою славою кадебе, далі сиділа затерпло в пятах; це вже згодом я призвичаївся і до викликів у районне кадебе, і до розмов із Сергеєвим удома — з того дня вони недремно мали мене на оці, начебто я справді робив підкоп під фундаментом держави.