Бо ви таки мене заговорите, що й ніч у дорозі застукає.— Далі зробив рукою "бувайте" Смирнову і, торкнувши віжками коні, рушив услід за Власом.
Смирнов відступив у холодок від будинку, сів на сходинці ґанку чорного ходу й жадібно закурив. Безсонна ніч і денна тривога давалися взнаки. Дуже хотілося спати, отак упасти б, хоч півгодини поспати. Та хіба ж до сну! Коли до всього ще й оце... Одне слово, чим далі в ліс...
За кілька хвилин підійшов Улас.
— Поїхав,— сказав, аби що сказати. Тоді й собі сів поблизу на спориші й теж закурив.
— Спасибі тобі, Потаповичу,— озвавсь раптом Смирнов.
— За що?
— Сам знаєш.
І знову мовчки сиділи, раз по раз кожен глибоко затягаю-чись цигаркою. Нарешті тривалу мовчанку порушив Улас
— От біда мені з Грунею, Максимовичу. Цілий день місця собі не знаходить.
— А що з нею?— занепокоївся Смирнов.
— Догадується вже. То я оце... і хочу спитати, і страшно. Про Тимоху Невкипілого — чи правда?
— Правда,— журно хитнув головою Смирнов.— Нема Тимохи живого.
— Ой горе!— Влас закрив долонею лице й низько схилився головою.
Не скоро вже Смирнов наважився вивести його з тяжкої задуми.
— Потаповичу! А як тобі здалося тоді, чи повірив він у твою розповідь? Чи, мабуть, віддав-таки перевагу своєму стукачеві-горбаню?
— Не знаю,— відповів Улас, але, помовчавши трохи, додав:— Не повинен би. Бо яка ж його перевага?! Він стукач — і я стукач. Так у мене ж іще тринадцять років бездоганної служби денщиком у генерала.— Далі, ледь посміхнувшись на здивований вираз Смирнова, Влас пояснив, що тоді, при управителі, не хотів говорити про це: що дав і себе завербувати сьогодні.
— Бо вже побачив, до чого йдеться,— сказав наоста-нок.— Не раз, напевно, доведеться нам ще й не в такі пере-пльоти попадати.
— Ну, а ти ж добре подумав, Потаповичу, перше як... Бо знаєш приказку?
Влас старанно розкурив пригаслу цигарку, а тоді сказав:
— Знаю. Мене цієї приказки добре навчив іще перший хазяїн мій, швець, до котрого потрапив був просто з приюту. Спершу, бувало, оперіщить чим попало, а вже тоді й словесно додасть: "Чи доки я тебе, байстрюче, вчитиму? Сім разів прикинь!" Та ти ж мене, Максимовичу, не від учора знаєш!
— Авжеж. Коли б не знав, чи ж я користався б твоєю гостинністю. Ось уже четвертий місяць, коли не приїздю до міста, просто сюди, на Дворянську, й прямую, як до себе додому. І то навіть незважаючи на те... Не думай, що я така наївна людина і не знав ото й досі, що ти про мене багато про що догадувався. Тільки знаку не подавав. Бо це мене якраз і влаштовувало. Чекав, поки сам заговориш. Раніш-пізніш, а це мало статися. І, як бачиш, не помиливсь, дочекався. Не могло бути інакше. Адже ти розумна людина і пролетарій, можна сказати, з дитячих літ. То з ким же тобі по дорозі, як не з нами, більшовиками?!
Іще ніколи за всі місяці вони не розмовляли отак щиро та одверто, як цього разу. І домовились врешті, що найліпший спосіб прилучитися Власові як співчуваючому більшовикам до їхнього підпілля — перетворити свою домівку (власне, садибу Галагана) хоч на цей час, поки господар її літує в своєму маєтку, на явочну квартиру. На першокласну! Бо справді, кому спаде на думку запідозрити у зв'язках з підпільниками недавнього генеральського денщика, а тепер Галаганового двірника, людину, очевидно, добре перевірену і на яку поміщик Галаган, як видно з усього, цілковито звірявся! А горбун? Еге ж, двірник з першого номера непокоїв і Смирнова. Проте, поміркувавши, вони нарешті знайшли на нього спосіб — коли не знешкодити зовсім, то хоч якомога ускладнити для нього оту підступну роботу поліцейського стукача. А тим самим, можливо, навіть і зовсім з часом одбити в нього охоту до цієї дуже клопітної роботи. І якраз Власові самому й сяйнула ця щаслива думка: чи не заходитись йому з чоботарюванням? Тільки по-справжньому, не так, як досі — нишком, для себе та для знайомих, а з розмахом, з вивіскою. Щоб хвіртка цілий день безперестану рипіла од замовців. Нехай стежить тоді, підла душа! Смирнову ця думка здалась цілком слушною. Щоб не відкладати в довгий ящик, він сам зохотився намалювати таку вивіску. Хоч для початку. З тим, що згодом можна буде замовити кращу — "художню"— справжньому малярові. То Влас розшукав десь підхожий шматок жерсті, зеленої фарби (від ремонту дахів залишилась), чорної не знайшов, на жаль. А втім, це навіть було на руку Смирнову. Бо вже самий колір (зелений), невластивий загалом для взуття, потребував од нього і відповідної умовної манери зображення чобота — самим контуром, на що в нього, власне, тільки й було малярського хисту. І того ж дня, тільки-но фарба просохла, Влас уже прибивав ту вивіску на паркані з вулиці біля ручки дзвінка.
Навмисне влучив мить, коли на вулиці не було людей, щоб не привертати уваги — горбаневої, в першу чергу, звичайно,— до самого факту появи вивіски саме сьогодні, в отакий день! Останній цвях лишилося вбити. І нагло з-за спини через вулицю залунав голос:
— Агей, сусіде!
Влас озирнувсь: авжеж, він, горбун, а хвилину тому не було, як з-під землі виступив! Стоїть у підворітті, попихкує цигаркою, щирить зуби в посмішці.
— Надумав, значить, розбагатіти! Мало того, що мітлою, хочеш іще й шилом гроші загрібати!
"А будь ти неладний!"— лайнувся Влас, а відповів у тон йому:
— Які там гроші! Набрид сахарин к чаю, то, може, хоч шилом вхоплю патоки.— І вже взявся був за каблучку хвіртки, щоб іти в двір, але горбун похопивсь-таки, ще гукнув йому:
— А новину чув? Свіженьку!
Від недоброго передчуття у Власа раптом боляче стислося серце. Не витримав паузи, спитав:
— А що за новина?
— Та половили ж усіх! Уже їм і польовий суд був. Уже й вирок виконано: розстріляли всіх десятьох. Он і ахвишка,— показав рукою через вулицю на Ґалаґанів паркан.
Влас глянув — справді, за кілька кроків од хвіртки рудів на паркані наліплений папірець.
Першим пориванням його було мерщій підійти до тої об'яви, пересвідчитись на власні очі. Але стримався. Знав, що самою ходою своєю виявить горбаневі своє надзвичайне збентеження. То зібрав усю свою витримку і сказав удавано байдуже:
— Чи й не дивина! Як було, так і є...
— Як "так"?— цікавий виступив з підворіття горбун аж на край тротуару.
"Бач, підла душа! Жде, чи не ляпну язиком чогось про власть". І сказав:
— А отак, як прислів'я народне каже: "Пани скубуться, а в мужиків чуби тріщать".
І лиш тепер, та й то спроквола, мовби заради самої цікавості, підійшов до об'яви на паркані. Пропустивши увесь зайвий текст, бо знав уже його зміст від горбаня, жадібно вп'явся поглядом у самий стовпчик імен. Ні, Гармаша не було серед них. І взагалі не було жодного знайомого прізвища.
Проте він знов і знов — в котрий уже раз!— перечитував отой жалобний список невідомих йому людей. Аж поки літери не злились в суцільну сіру пляму. І все ніяк не міг, хоч і знав, що треба, бо горбун зорить за ним, не міг зрушити з місця. Наче це він стояв не перед об'явою німецької комендатури на паркані, а біля свіжої, щойно засипаної землею братської могили.
XII
Артем довідався про страту десятьох вже тільки вночі, коли Серьога повернувся з розвідки з міста. Пішов був іще завидна, зразу ж після останнього в цей день похорону, разом із копачами; обіцяв не баритись. Та ось уже й ніч знадвору закрила густо-синіми запонами всі віконечка дзвінички, а його все не було. Артем уже став непокоїтись, бо в такий день не штука і в халепу вскочити. Тим-то, почувши нарешті шерхіт ніг біля дверей, а згодом обережний скрегіт іржавого засува знадвору, кинувся мерщій до порога. Не давши Серьозі навіть сісти з дороги, почав допитуватись, що там у місті. Але Серьога не поспішав з розповіддю. В руках тримав невеличку валізу — обережно поставив її під стіною. З неї ото й почав, радий нагоді хоч трохи відтягти свій сумний звіт Артемові. Мовляв, чисто як той дурень із ступою: учора до міста перся з нею, а сьогодні назад сюди мав оце тягти.
* Погано (нім.).— Ред.
Артем спитав, що за валіза, без особливої, щоправда, цікавості, просто щоб швидше покінчити з цією темою. Але прорахувавсь: Серьозі од нього тільки й треба було — найменшої, хоч би навіть удаваної цікавості. Для початку. Далі вже Артем змушений буде слухати його до кінця, не перепиняючи. Бо йдеться ж про речі, що стосуються безпосередньо його самого. Неквапом — саме ліпив цигарку — і занадто вже докладно почав розповідати історію цієї валізи. Що це ж не для кого іншого, саме для них, у Князівку, і була вона приготовлена. Трохи вибухівки, півсотні детонаторів. На цукровому заводі, либонь, хлопці примудрилися з обрізків водопровідних труб корпуси ручних гранат робити. Але з начинкою діло в них швах*. Отож Смирнов чи не кожного разу, коли не приїде до міста, і смикне зі склепу. Отак було й цього разу. Учора Серьога заніс на ту саму квартиру на Полтавській вулиці передачу з тим, що сьогодні, проїжджаючи повз двір, Смирнов забере в бричку. Аж воно не вийшло, як гадалося. Все сплутали німці своєю колотнечею. Оказія з бричкою відпала чомусь. Нічним поїздом Смирнов має виїхати з міста сьогодні. І валізу не схотів брати з собою. Правильно, звичайно. Але ж і полишати на квартирі не можна було. І так бідолаха хазяїн той аж ізмарнів за сьогодні. Кілька разів прибігав до Серьожиних батьків, усе допитувавсь про нього — де він та коли буде? А врешті не витримали нерви у чоловіка. Добре, що саме нагодився Серьога додому, дізнався од батьків, то мерщій і подавсь на Полтавську. А той вже й валізу всю випотрошив і тільки вечора ждав, щоб частинами у яр викинути. То зібрав Серьога все докупи в ту ж таки валізу та оце й припер назад у склеп. Нехай лежить до кращих часів, до нової оказії.
— Чи, може, ти прихопиш із собою?— і, не давши відповісти, міркував уголос:— В такій упаковці незручно, звичайно, це коли б речовий солдатський мішок. Але нема, на жаль. Ну та щось можна буде вигадати, якусь торбину тітка дасть чи, на гірший випадок, хоч напірник. А поворозки можна буде...
— Ну, це не к спіху!— перепинив його Артем, уже догадуючись про справжній смисл товаришевого багатослів'я.— Прийде той день, тоді й придумаємо, що та як. Ти краще розказуй, що там у місті коїться.
Зволікати далі Серьозі вже ніяк було, мусив сказати.