Тоді він, п'яненький, звісно, з рожевими плямами на вилицях, навіть підспівував молодицям, хрумаючи між іншим огірок чи пелюстку (Маркіян любив попоїсти), а коли хтось зривався на гопак чи там бариню, притупував під столом чобітьми, чепурив долонею вуса і хвацько вигукував рипучим, хрипким од незвички співати голосом:
А бариня шита, брита, Любив бариню Микита! Бариня, бариня...—
і знов шукав очима, що б його з'їсти..."
Кожна опублікована новела Григора ставала в літературі подією. І майже по кожній збиралися громи й блискавиці в найвищих партійних інстанціях, і нещасні редактори, які насмілювались друкувати Тютюнника, щоразу викликались "на килим" з усіма можливими наслідками. А спілчанське начальство, оті всі козаченки й левади, не втомлювалися повчати Григора, як треба писати. Тобто — догоджати начальству. А він, невдячний, не слухав, ще й кепкував з їхніх повчань, імітуючи то одного, то другого. Не встиг Козаченко проголосити на черговій нараді, що головним героєм нашої літератури є Давид Мотузка з роману Головка "Бур'ян", як Григір одразу ж підхопив безсмертну ту фразу. Ставав у позу Козаченка і його ж хрипким, якимось аж жаб'ячим голосом прорікав:
— Головні герої української радянської літератури Давид і Мотузка...
Ми хилились од сміху, а підлабузники й донесли одразу тому ж Козаченкові, і невдовзі пролунав козаченківський вирок:
— Це гівно — не письменник!
Навіть теща повчала нещасного Григора:
— Ти б писав, як Собко. Оце письменник!
Йому викручували руки, йому плювали в душу, на нього тупотіли керівними взувачками за його новели, що сяяли золотом найвищої проби, платили ті ж триста карбованців, що плодовитим напівграфоманам, які ґвалтували видавництва своїми неосяжними бамбелами ("Хоч і сіреньке, лиш би партійне") — Гриць часто ходив без копійки в кишені і, дивлячись на "Волги" та "Жигулі", що під'їжджали до Спілки, по-дитин-ному мріяв, як колись розбагатіє, та придбає "Запорожця", та покатає на ньому своїх "зайчиків",— так він називав двох малолітніх синів... Гриць все частіше прикладався до чарки, і тоді в ньому закипала ота бунтівнича смола, що переповнювала душу,— всі "батьки", всі гайдамаки, що не боялися ні Бога, ні чорта, ні шаблі, ні палі, враз просипалися в ньому. 1 коли партком новообраний, весь синкліт у повному складі, на чолі з Козаченком та Чалим, спустився в "Еней" — святкувати успішно проведені збори, їм назустріч звівся Григір, кресонувши очима, з ненавистю вимовив:
— Радієте?.. Я б вас усіх з автомата!..— Та й повів уявним автоматом зліва направо: — Жоден не вцілів би!
А відомому поетові, у якому великий талант переплітався з якоюсь прямо-таки диявольською нещирістю, гукнув через увесь зал:
— У тебе очі, як дві повії з Хрещатика!
А як він за вухо підняв з керівного крісла Леваду! Той, звичайно ж, поніс своє добре-таки насмикане вухо в цека, що через дорогу...
До мене ж завжди приходив якийсь аж просвітлений, якийсь аж доброю росичкою умитий, і не так до мене, як до моєї мамусі, яку називав матусею.
— Ой Грицю, Грицю, що ви собі думаєте! — журилася не раз мамуся, до якої докочувалися чутки про Грицеві вибрики.— Все брати до серця — собі віку вкорочувати.
— Нічого, матусю, ще повоюємо!
Якось він чисто по-дитячому поскаржився мамусі на дружину, що вимагала справити модну сукню.
— А за що я сукню ту справлю? За мої копійки?
— Моя дитино,— всміхнулась мамуся.— Ось я стара, та й то приємно, як мені куплять якусь обнову. А у вас же жіночка молодесенька, то як їй хочеться одягнути нове!
Гриць подумав, подумав та й поцілував мамусі руку:
— Спасибі вам, матусю!
А за кілька днів прийшов — увесь сяє:
— А я таки Люді сукню купив! Якось моя дружина гукнула:
— Глянь, хто до нас іде!
Вискочив на веранду: внизу — бачу Григора. У вишитій сорочці з по-парубоцьки розвихреним — "знай наших" чубом. Несе на руках свого "зайчика", притискаючи його до широких грудей, і мені здається, що весь Київ з добрим усміхом дивиться на щасливого тата.
Дружина кидається за чашкою, цукром і срібною ложечкою — зустрічати малого, а я махаю Грицеві рукою:
— Грицю, заходьте!
І на душі в мене — свято.
Він завжди заносив мені щойно видану книжку (а це траплялося так рідко!) із зворушливими присвятами. Он вони всі стоять на полиці, і я не можу не навести хоч один дарчий напис, хоча б усі критики звинуватили мене у нескромності:
"Любому і милому, нашому, Тютюнниківському, Толі Андрійовичу — з доземним поклоном і справжньою закоханістю. Григір Тютюнник". (Деревій. Повісті та оповідання. 1969 рік).
Готуючись до цих спогадів, я дістав посмертний двотомник, любовно упорядкований незрадливим другом Григора Анатолієм Шевченком. Розгорнув і вже в котрий раз розчинився в дивовижному письмі Тютюнника. Від першої новели аж до "Коріння" — спогадів про старшого брата Григорія, автора "Виру", що став класичним взірцем нашої літератури. І не можу — хоч убийте, не можу! — не навести ще один уривочок з цього твору, що завершує двотомник:
"Або поскладає на тин величезні руки, по-собачому покладе на них підборіддя і довго мовчки, пихкаючи цигаркою, водить очима за Григорієм, що вештається по двору. Тоді скаже, як волами повз двір проїде:
— Ня-а-а... Дай мені, синку... газети на цигарки...
Штавлові ж належить і пісня, яку Григорій під веселу руку співав по-штавлівськи і називав "шилівським варіантом модернізму". Цю дивацьку пісню проспівав Штавло лише одного разу, коли йшов од Гузійчиного шинку — монопольки, і зосталася в пам'яті вдячних шилівців:
Й-ех, чорнобрьпва Гузіііка-а...
Далі Павло Йосипович, як завжди, довго мовчав, ловлячи ногами стежку і шукаючи другого рядка з підходящою римою. Але не знайшов і закінчив так:
І чорнобрьпві... няж-а-а... пеньки!"
Коли він покінчив з собою (Григоре, Григоре, як ти посмів кинути недописаним "Житіє Артема Безвіконного"?!)... Коли він розпрощався із світом, рано-вранці подзвонив Загребельний:
— Толю, Григір повісився! І світ обвалився на мене.
Не можу нині уявити його в домовині, не пригадую мертвого. Та й чи треба пригадувати? Для мене він лишається живіший живого: на фото, в книжках, у своїх дивовижних новелах. Де кожне слово — картина, кожна фраза — портрет, де живуть люди, яких він так ніжно любив.
У мене за шклом книжкової шафи — велике фото, подароване одним з найближчих друзів Григора Дмитром Білоусом: до нього в Лубни тікав частенько Григір — загоювати свої численні вавки. На фото — тихе сільське кладовище, де і живому тепло та затишно, і люди, що зійшлися пом'янути своїх близьких. Коли Григір побачив це фото, то став перед ним на коліна:
— Та мої ж ви хороші!
"Та мої ж ви хороші!" — говорить кожною сторінкою своїх творів безсмертних Григір Тютюнник. Шістдесятники.
Господи, до чого ж я ненавиджу отакі наче сокирою порубані слова! Народжені в кабінетах мовників, вони ламають язик, ріжуть слух канцелярськими новоутвореннями. Наш співучий народ цурається таких слів, як нечистої сили, він ніколи не вимовить "шістдесятники", а обов'язково скаже "шестидесятники", інтуїтивно оберігаючи милозвучність української мови.
Або нещодавно введене у вжиток слово "поетка". "Поет-ка" — "прольотка". Мені вити хочеться од цього словесного покруча! В ньому стільки ж нещирості й фальшу, скільки в наштукатуреній дівулі, яка пнеться за будь-яку ціну вивершитись над іншими. Виділитись. Бо вона, бачте, вже не поетеса — поетка!
Тож — шестидесятники. Шестидесятники, шестидесятники і ще раз шестидесятники! Василь Стус, Василь Симонен-ко, Іван Драч, Ліна Костенко, Ірина Жиленко, Микола Він-грановський (починаю цей перелік з поетів, в поезію я закоханий змалку, Шевченків "Кобзар" був моєю колискою), Володимир Дрозд, Євген Гуцало, Роман Іваничук, Володимир Яворівський, Валерій Шевчук, Євген Концевич і, звичайно ж, Григір Тютюнник, хоч його чомусь серед шестидесятників часто забувають згадати.
Незбагненне покоління, що прийшло в світ із зрілим розумом людини, яка побувала в бувальцях. Наче все, що перенесли їхні діди і батьки, що випало на їхню гірку долю в двадцятих, тридцятих, сорокових роках, відкладалося в душах шестидесятників уже в материнському лоні.
"Білий кінь Шептало" Володимира Дрозда вразив мене не менше, ніж перші новели Григора Тютюнника. Хто він? Звідки? Де живе і працює? Мені хотілося конче з ним познайомитись.
Довідався: живе в Києві, працює у відділі прози, у видавництві "Радянський письменник". Звідки я нещодавно пішов, кинувши гордо секретареві Спілки Собкові заяву про звільнення. Цей діяч потім про мою заяву промовчав і доповів на пленумі, що Дімарова зняла з роботи президія Спілки. За що, напишу трохи пізніше.
Отже, Володя працює в тому ж будинкові, в якому я живу.
Спустився, зайшов до відділу прози. За одним із столів сидів сіренький непомітний хлопчина, майже підліток. Щось незаймано чисте було в його по-дитячому округлому обличчі, в світленькому чубчикові, що стирчав задерикувато, в ясних, опушених м'якими віями очах.
"І оця дитина написала "Білого коня Шептала"? — подумав я недовірливо.
Я тоді ще не знав, що ця "дитина" за крамольні оповідання встигла побувати в психіатричній лікарні. Але й там, у тих жахливих умовах, вмудрилася написати ще кілька шкіців, підхоплених самвидавом. Од яких закрутило в носі блюстителям єдиної та неділимої. "А-а, не розкаявся!.. В солдати його, у солдати!.." І напівживого Володю, місце якому було хіба що в реанімації, висмикнули з психушки та й погнали етапом в Сибір: "Дальше едешь, тише будешь!" Два роки солдатчини, два роки фізичних і моральних знущань, що перетворюють людину на автомата.
Мимоволі згадуєш Шевченка в солдатчині, читаючи ось такий "бойовий" епізод в спогадах Дрозда:
"Іспит приймала комісія з військового округу, на чолі з генералом. Край плацу поставили стола, застеленого червоною скатертиною. За ним і сиділа комісія. Офіцери роти стояли збоку, трохи віддалік. І ось — назвали моє прізвище. Бачив, як зблідло обличчя мого капітана. Ішлося ж про авторитет показово-зразкового взводу, про його особистий авторитет... Я мусив пройти стройовим кроком із ГВИНТІВКОЮ повз стіл комісії, віддати на ходу честь генералу... Я так гупав чобітьми, що відлунювало в сопках. Я з усіх сил робив кам'яне солдатське обличчя.