У його пальцях хруснула цигарка й він запалив другу. — Дуже легко тобі, понімаєш... статут... бабам на фермі газетку читаєш. Партія розпростерла тобі навстречу руки... по блату, завдяки тестю, розпростерла: вступай, мол, у мої ряди, товаришу Ключар. Чи не так? — Афоня був спокійним, принаймні стримував себе.
— Ну, допустимо, що так, — відповів я безпечно. — Я до партії не просився. Ви запропонували торік, я, подумавши і все зваживши, подав заяву. Хіба я недостойний цієї честі?
— Легка тобі доріжка в партію простелилася, понімаєш. Надто легка, да. — Стояв навпроти стола, попасав мене очима, а пальцями вибивав якийсь марш. — Я у партію на фронті вступив напровесні сорок четвертого года, коли підбив третього фашистського танка. Тоді аж змилосердилися наді мною, а до того двері для мене були замкнені наглухо. Ти понімаєш? Я не один раз стукав, а мені від ворот — поворот: поповских синков не принімаємо. Ти про цей рядок із моєї біографії знаєш, ні? А ще історик. Я, брат, із Дніпропетровщини, откуда всі лучшії люди, як от товариш Щербицький і другіє єсть іще кадри у Києві та у Львові — люди надійні. Тільки вони робочого проісхожденія, а я — попівського роду. Їм було легше. Щоб у комсомол мене прийняли ще в тридцять шостому я зрікся свого старого й водночас усієї родини — матері й двох сестер. Я їх, понімаєш, зненавидів, отродьє буржуазне, і дотепер не знаю: живі вони чи видохли. Папаня, чув я, відкинув копита аж у Перемишлі у сорок четвертому. Втікав із фашистами й усяким збродом перед совєцькою властю, бо за окупації молився, мать його, щоб згинув товариш Сталін і все наше воїнство. Тому партія і посматрівала на меня кривим оком, що, до речі, було цілком справедливо. Я на фронті, понімаєш, кров'ю доказав, що назавжди відчахнувся від попівського пня й іскупіл гріхи... я дивлюся партії в очі, як младенец непорочний. Як сказав поет: нема зерна неправди за мною.
— У мене теж нема, — сказав я не заради принципу, не задля того, щоб себе із ним зрівняти, я й не думав із ним рівнятись, а лише для того, щоб швидше спрямувати його вогонь на себе; я здогадувався, що він кружляє навколо, як лис навколо курника, не випадково, бо й не випадково перестрів біля контори; він уже тримав мене на прицілі; Пиндилик не міг жити без вичитування моралі, без запідозри в шкідництві, копирсання під час перевірки різних скарг, заяв і особливо — "сигналів", це була його стихія. Він не мав від своєї, сказати б, громадської діяльності ніякої побічної вигоди, у Черчені переконалися у його непідкупності, навіть горілкою, якою він заливався, не можна було його купити; горілку товариш пив, але партійної совісті, як сам любив говорити, не пропивав. Його ідейності й партійності не могли витерпіти ні перша, ні друга, ні навіть третя дружина. Так принаймні говорили всезнаючі сільські куми.
У Черчені він появився десь наприкінці п'ятдесятих років після закінчення у Бистричанах дворічної школи голів колгоспів, але господарювання на полі й на фермах давалося йому, як циганові мулярка, і "район" переорієнтував свою "кадру" на партійну роботу.
Зрідка наїжджали до нього дорослі діти від усіх трьох жінок, які однак довго в батька не гостювали: давалися взнаки, певно, постійне батькове політикування, запущеність житла (він жив у спорожнілій хаті, господарів якої вислали в Сибір), а найбільше Пиндиликових нащадків мучила відчуженість, а то й ворожість цілого села до їхнього непогамовного батечка.
— Що в тебе нема? — перепитав Пиндилик, не зрозумівши моєї репліки. — Зерна неправди, так? — засміявся. Він сміявся зубами, зуби мав білі, рівні, красиві — нікотин їх не брав. — Та ви всі тут, понімаєш, на Западной одним миром мазані і одним духом, бандерівщиною дихаєте. Теж мені ангел-херувим знайшовся.
— До ангелів себе не причисляю, Афанасію Тимофійовичу, але й до ворогів радянської влади прошу мене не зараховувати: у білих арміях не служив, в інших партіях не перебував, за кордоном не був і родичів там не маю, — відбився я анкетними даними. — Старший брат загинув на фронті за радянську владу. Батько теж був поранений на Дуклі. Про який бандерівський дух говорите... та й чому раптом про це говорите?
— Бо я, понімаєш, зобов'язаний... бо я партєйний секретар, бо надходить термін приймати тебе в члени партії. А єсть, так, єсть сигнали, що тебе до партії на гарматний вистріл не можна підпускати. Понял? — сказав він із притиском.
— Сигнали можуть бути й фальшивими, — відповів я і мислено озирнувся назад на свої можливі й неможливі гріхи.. Хтось-щось довідався про Зіновія? Боротьба його і його смерть були тайною моєю і маминою та ще тієї жінки з Братишан, яка поховала його в німецькому шанці. Став йому відомий зміст рецензії на рукопис моєї поетичної збірки? Трапилися якісь ідеологічні "проколи" в школі? Чи Хмура Настя вдома підслухала мої необережні репліки?
— Ми січас перевіримо сигнальчики, понімаєш... якби на слідстві. Й побачимо, який ти чистий перед партією. — Він сів до стола навпроти мене і з папки, що лежала на столі, висмикнув кілька папірців. — Ну от перший вопрос, товаришу Ключар. Стало в районі відомо, що ти хрестив свою доньку в греко-католицькому обряді. — Афоня поглядав на мене холодно, презирливо. В продовжних глибоких зморщках його довгобразного обличчя чорно сиділа злість. Великі руки лежали на паперах, як дві розпластані жаби, що готові до стрибка. Ленін за його плечима на стіні, наставивши вухо на нашу розмову, косо позирав на іконостас, своїх послідовників.
Гріх мій був справді великий; хрещення Настусі теж належало до тайни, яку знали мама, я і Ольга. Однорічна дитина, очевидно, не могла вилепетати тайну бабі Настуні. Хтось... Зрештою, що було дивуватися? За отцем Назаруком, який не прийняв православ'я, й після таборів продовжував таємно відправляти по хатах і в лісах Службу Божу, хрестити дітей й відспівувати ночами померлих, напевно стежили явні і тайні гебісти, котрийсь з них вислідив, що священик відвідав мою матір, не було великих труднощів й вичислити хрещення нашої малої.
— Що правда, то правда, — не став я відпиратися. — Це сталося без мого й Ольжиного дозволу. Я прецінь знаю, чим хрестини для мене пахнуть. Чого б я ризикував? Але мої мама, скориставшись, що Анастасія Степанівна з Головою поїхали на курорт, а нам з Ольгою забаглося послухати капелу бандуристів із Струсова, що давала концерт у Рогачі, і ми залишили дитину на неї, перехрестила онуку. Якийсь мандрівний піп, як на зло, прибився до хати... — В моєму поясненні майже все було правдиве, майже... бо ми з Ольгою навмисне вибралися на концерт. — Самі розумієте, Афанасію Тимофійовичу, Ольга, моя дружина, яка вихована в атеїстичному дусі, не дозволила б, щоб на її родину впала пляма. Вона в мене має свій погляд на релігію взагалі й на католицизм зокрема. Та що зробиш тепер... не повернеш... сталося. Не буду ж битися з старою матір'ю. Чи не так?
— Твоя мама тоже штучка. Мені доносили: дуже національне свідома. До війни, за Польщі, в читальні крутилася: вистави, понімаєш, концерти, фестивалі. Дивно, що вона не замазала руки в бандерівському підпіллі. Або й замазала, Та тільки не доказано. Ні, не дурно якраз до неї заблукав уніатський піп.
— До неї смерть добирається, товаришу Пиндилик, — спалахнув я. — Стара вона... не боїться ніяких погроз.
— Но-но, — цвиркнув Пиндилик зневажливо крізь зуби. — Ти, понімаєш, только не кип'ятися. Твоя теща правильно тебе зхарактеризувала: яблуко від яблуні далеко не відкотилося.
— Моя теща, шановна наша Анастасія Степанівна, любить висловлюватися афоризмами.
— А ти— — зубатий... ти тихий, непомітний, сірий зубатик, так? — Афоня начебто вперше мене побачив. — Хто б подумав, що є у тебе зуби... дуже вже ти з вигляду благий та божий. — Він добув з кишені гімнастьорки дротяні окуляри, якими рідко користувався, протер скло й крізь них поглянув на мене... поглянув на мене якось по-новому, інакше, ніж дотепер; я зрозумів: дотепер я був для нього лише зятем товариша Голови й Хмурої Насті, приймаком, ласим на красиву молодицю й придбані Головою статки, а від цієї хвилини він немовби відсік мене від Голови, від Хмурої Насті й навіть від Ольги, я побачив ув його очах злорадісний блиск; Афоня наперед святкував якщо не перемогу, то принаймні був готовий битися й перемагати. — А якщо, Павлушо, — мовив він фамільярно, весело, — ми виб'ємо ті зубки?
Я різко скочив з стільця.
— Мені відомо й усі люди в Черчені знають, що ви, товаришу Пиндилик, любите інколи грубіянити. Я просив би не розмовляти зі мною таким тоном. — Ольга потім мене сповідала, що не треба було викликати вовка з лісу. Одначе, коли б я і промовчав, нічого не допомогло б: вовк уже був тут.
— О, — Афоня картинно розвів руками, — ізвінітє, я зовсім забув, що маю справу з всраною інтелігенцією. Пардон.
Я був готовий хряснути дверима. Він ухопив мене за рамено.
— Сідай і слухай, партєйний секретар з тобою, понімаєш, говорить! — крикнув і вдарив кулаком об стіл. — Я до тебе по-пролетарському — понімать нада. Кирпу не гни, бо обісраний ти увесь... і я хочу знати, чи дуже ти смердиш ворожим духом.
— Якби смердів, то на те є кадебе, — відповів я коротко.
— Кадебе шукає вчинків, дій, а не запаху... бо нібито за душок у нашій країні не судять. Шкода. Мене ж якраз цікавить цей душок, понімаєш. — Афоня відкинувся на кріслі й простягнув під столом ноги. — Ну ось, наприклад, донесено мені й напевне ще декому, хто повинен про це знати, що ти, випросивши в тестя автобуса, повіз восьмикласників на екскурсію до Скита Манявського...
— Що ж у тому було ворожого? — перепитав я. — Екскурсія школярів запахла антирадянським димком? Скит Манявський — відома місцина в історії України і я, як учитель історії, почувався до обов'язку повезти туди дітей. І вам би порадив поїхати туди котроїсь неділі. Це недалеко... Дуже мальовниче місце: ліс, смереки, гори, чистий, як сльоза, потік. І повітря...
— Не за повітрям ти возив туди дітей, що ні? Нашпиговуєш їх історією, заражаєш, понімаєш, національною романтикою.
— Я педагог, це мій обов'язок, — я намагався тримати себе в руках.
— В обов'язки вчителя історії не входить організація екскурсій... і шкільною програмою, понімаєш, це не передбачено.