Це треба розуміти хіба як жарт? Я певна, що в своїх творах ви проводите ідею, що людина є сама ковалем свого щастя, а в своїй практиці йдете по лінії найменшого опору? Чи це личить письменникові? Я педагог, мені цього не хочеться навіть слухати.
Микола не сподівався такої відсічі з боку цієї скромної жінки, що і під час обіду, і весь вечір більше мовчала, тільки жадібно прислухалась до розмови. Зараз вона заговорила, і так, що письменникові зробилось дуже ніяково.
— Бачите, як добре, що я з вами зустрівся, ви вже свій педагогічний метод зуміли застосувати і до мене,— пожартував Микола.
— Не жартуйте,— перебила Таїса.— Я ще замало знайома з вами, може, все це, про що ви говорили, лише ваша письменницька фантазія, може, все це вчинки вашого видуманого героя, а ви їх подаєте як свої.
Таїса Сергіївна підняла на нього очі.
— Пробачте,— сказала,— яке я маю право втручатись у чуже життя, зокрема у ваше — життя письменника, який повинен знати людську душу краще, ніж я. Я вожусь з маленькими людьми, їхні душі легше розгадати, ви ж маєте справу з дорослими. Отут я мешкаю,— промовила, спиняючись перед невеличким будиночком.
— Шкода.
— Чого шкода?
— Що вже прийшли.
— Це якраз добре. На добраніч.
Прощаючись, Микола сказав, що знайомство з нею принесло йому велику радість. На це Таїса Сергіївна тільки посміхнулась.
Додому вернувся в якомусь новому, давно не бувалому в нього піднесеному настрої. Пізно ліг, але довго заснути не міг. З думки не сходила принадна постать Тасі. На нього дивились з темряви її карі очі, в вухах бриніли, як музика, її розумні, теплі слова.
Другого дня зранку пішов до Сміленьких, щоб, ніби між іншим, ще чогось дізнатись про нову знайому. Була неділя, вихідний день. Господарів застав удома. Вони його дуже радо зустріли, хоч у хаті ще не було прибрано, та й стіл ще був від учора заставлений стравами, яких і половини гості не з'їли.
— Дуже добре, що ти прийшов,— говорив, потираючи руки, Владик.— Ми зараз гарненько поснідаємо. Ти, думаю, нічого не їв?
Микола, справді, прийшов, не поснідавши вдома, бо не було охоти готувати сніданок. Голова була набита думками про чарівну жінку, яку пізнав у цьому домі.
— Як тобі вчорашня гостя? — наче вгадуючи думки товариша, спитав Владик.
— Признаюсь, дуже мені сподобалась,— живо відповів Микола.— Давно не зустрічався з такою милою і розумною жінкою.
— Оце була б тобі дружина,— випалив Владик. Миколі було дуже приємно, що думки товариша цілком співпадають з його таємною думкою.
— Чого ви так почервоніли? — спитала Надя, пильно дивлячись йому в очі.— Не соромтесь.
Микола встав і нервово пройшовся по кімнаті.
— Чого ж тут соромитись! Треба називати речі своїми іменами. Я не знаю, що собою являє Таїса Сергіївна, за один вечір людини не пізнаєш, але що вона мені припала до душі, це факт.
— Вона гарна, знаю її давно і чоловіка знав. Обоє були порядні люди. Жила вона з чоловіком недовго, він трагічно загинув.
— Я знаю, сама мені говорила, — сказав Микола.— Коли вона від'їжджає, не знаєте?
— їде післязавтра, а вернеться через два-три тижні, так що доведеться почекати, — сказала, не приховуючи усмішки, Надя.
Микола подякував за інформацію.
— Дуже сподобалась вам Тася? — спитала вже серйозно Надія Яківна.
Микола кивнув головою.
— Не буду кривити душею,— дуже.
— Щасти, доле,— промовила Надя і вийшла. Приятелі залишились самі.
— Надя побажала мені щастя,— сказав Микола.— Та, мабуть, мені його не бачити.
— Чому?
— Я, мабуть, не сподобався Тасі.
— Дурниці говориш.
— Правду кажу. Вів себе я з нею, як ідіот.
— Як?
— Неприродно, вимушено, рисувався чомусь. Вона це бачила, вона розумна жінка. Що вона про мене подумала?
— Нічого, все це поправиме, не журись,— Владик узяв приятеля за плече і, пропускаючи його вперед, пішов за ним до їдальні.
Вагони трамваїв, що курсували по лінії Парк — площа Рози Люксембург, йдучи згори Пушкінською, при повороті на площу Тевелєва мусили круто звертати, майже під кутом 90°, і на цьому місці траплялись часті аварії: вагони сходили з рейок, а пасажири відбувались травмами і переляком. Нормальному рухові заважав Миколаївський собор, що, мов величезний гриб, виріс на стику двох вулиць — Пушкінської і одної сторони площі Тевелєва. Таке становище тривало доти, доки одного разу вагон, зійшовши з рейок на цьому фатальному повороті, не перевернувся і не покалічив пасажирів, та так, що з вагона всі потрапили в шпиталь, а двоє з них на операційний стіл. Тоді вийшла постанова Ради Народних Комісарів ліквідувати собор, тим більше, що він не являв собою архітектурної цінності. Одної ночі собор підірвано.
Повернувшись з Криму, Зоя Іванівна застала на місці церкви величезну купу руїн, на якій копошились десятки робітниць з ломами і лопатами, навантажуючи боєм цегли і бетону кільканадцять автомашин, мобілізованих, з усіх підприємств міста.
Вона зупинилась біля групи цікавих, яких ніколи не бракує,— було б на що подивитись, послухати, про що будуть говорити. Зацікавила розмова двох чоловіків, з вигляду робітників якогось заводу.
— Тут, можна сказати, одним ударом убито дві мухи,— сказав один.— Тепер можна буде плавно повернутись трамваю, і, головне, розрушено контрреволюційне гніздо мракобісся.
— Ти кажеш, що там ховалась гідра? — спитав другий.
— Аякже. Того архієпіскопа їхнього, з англійським пробором, що то під час кожної промови кивав у бік ВУЦВИКу і кричав на "сильних світу цього", посадили, і цілу компанію з ним.
Якась стара жінка, почувши це, перехрестилась і пішла геть.
— Мабуть, не всіх ще пересадили, бо я чув, що замість цієї церкви дали їм якусь іншу,— промовив другий робітник.
— У Харкові церков вистачає.
Зоя Іванівна слухала, і холодні мурашки пробігли
по спині. їй кортіло спитати цих розмовників, як це сталось, але побоялась, рівночасно хотілось бігти, дізнаватись, кого заарештовано, за що, яка контрреволюція, чи все це правда. І цікаво було дослухати розмову до кінця. Проте далі йшлось уже про саму техніку підриву, який зроблено невміло, про руїни, які, дай боже, щоб за місяць вивезли.
Постоявши ще кілька хвилин, прослухавши нарікання кількох жінок на уряд, що дозволив знищити храм божий, Зоя Іванівна відійшла. Хотілось поговорити з кимсь із церковної ради, та не знала ні одної приватної адреси. Була певна, що Нечай у курсі цих справ, але й він не дав їй своєї адреси з якихось його особистих міркувань.
"Що то за телеграма була, по якій він негайно виїхав з Алушти, не давши ніяких пояснень? — думала жінка.-— Чи не зв'язана вона з цими подіями?"
Поведінка її нового друга в Криму була не зовсім зрозумілою. Часом він був ласкавий з нею, ніжний, тоді багато говорив, випитував.
Політика була його улюбленим коньком. Він багато знав, багато читав, знав чужі мови, але ніколи не говорив про себе ясно, хто він. Навіть чим займається. З його недомовок можна було зробити висновок, що займається спекуляцією або контрабандою, що десь купує і щось продає, але що саме і де — невідомо.
Одного разу він попросив її, щоб по приїзді в Харків познайомила його з Гаєвським і його товаришами. Як не допитувалась, спочатку не хотів сказати, нащо йому це знайомство. Потім сказав, що сам пробує писати і потребує консультації досвідченого письменника. $оя Іванівна не повірила. Хіба він сам не міг піти до Гаєвського, якщо йому треба було консультуватись, і кж доконче потрібно було посередництво, та ще її, знаючи про її з ним взаємини?
Вирішила, що при першій зустрічі поставить питання руба: хто він і що,— рівночасно спитає декого з нових знайомих, якщо з них хтось ще лишився на волі, коли правду говорили ті робітники про арешти.
Так міркуючи, опинилась на Старо-Московській вулиці і пішла нею вниз. Вирішила вернутись додому і напастися на чоловіка й Квашу, що не сказали їй про те, що собор зруйновано і архієпіскопа заарештовано, адже не могли цього не знати.
Не доходячи до моста, побачила здалека Гаєвсько~го? який ішов напроти і також входив на міст з протилежного боку. Дійшовши до середини моста, зупинився і задивився на річку. Він думав, видно, про щось веселе, бо по обличчю блукала, мов золота мушка, легенька посмішка. Зої Іванівни він не бачив і навіть, коли стала біля нього, не звернув уваги. Вона чекала, поки він відверне зір від ріки. Нарешті Микола стрепенувся, підняв голову і зіткнувся з нею. Почервонів і в першу хвилину подався усім корпусом назад, але швидко опанував себе і, здійнявши капелюх, поздоровкався.
— Що ви тут робите? — спитав.
— Те, що й ви. Дивлюсь на воду і думку думаю.
— Чому я не риба, чому не плаваю?
Жарт розрядив атмосферу, і колишні близькі фізично люди заговорили по-людському.
— Ви не дуже зайняті? — спитала Зоя Іванівна.
— Не дуже.
— Може, відпровадите мене трохи, копу літ не бачились.
Микола погодився.
— Ви виросли за той час,— сказала не то з подивом, не то з жалем.
— На скільки сантиметрів? — обернув у жарт її репліку Микола.
— Ваша книжка мені сподобалась.
— Дуже тішусь.
Звернули на площу Руднєва. Недалеко звідси мешкала Зоя Іванівна. В скверику, який переходили, запропонувала сісти на лавочку.
Сіли.
— Що ви зараз робите? — спитав Микола.— Служите десь, працюєте?
— Працюю, але не служу.
— Що ж ви робите, коли не секрет? Зоя не відповіла.
— Спекулюєте?
— Ні, не спекулюю. В церкву ходжу.
— Ви — в церкву? Жартуєте. Що ж ви там робите? Культурно-масову роботу проводите чи молитесь?
— Молюсь.
Жартівливий тон Миколи пропав. Йому зробилось жаль цієї неврівноваженої жінки. Він не знав, що далі говорити, як реагувати на її мову.
— Ви відкинули мою любов, і я пішла шукати заспокоєння в церкві.
— Невдале вибрали місце.
— То вже видно буде.
Миколі стало раптом страшно нудно. Що б він дав, щоб не сидіти тут з цією жінкою! Але встати і піти було совісно.
— Не будемо про це,— почав він.— Ви вільні поступати, як вам подобається. Я просто був здивований, не знавши за вами релігійності.
— Ви б хоч спитали, в якій церкві я молилась.
— У якій же?
— В українській автокефальній.
— В найбільш контрреволюційній?
— Чому?
— Того не знаю, але чув, що главарів її, в тому числі і архієрея, вивезли.
— Хіба вивезли?
— А ви й не знали?
— Ні, бо я тільки вчора приїхала з Криму і сьогодні побачила зруйнований собор.
— І вам шкода?
— Звичайно, шкода, це ж цінність і окраса міста.