Якщо Роман на роботі... Проте поки добувся до того кварталу, аж двічі спиняли його й перевіряли документи — і німецькі патрулі, й поліцаї з державної варти. Щоправда, обидва рази без особливих причіпок.
Роман був на своєму місці. Рядом із старим Борухом він заповзято орудував терпугом. Смирнову наче гора звалилася з пліч. Не переходячи навіть на той бік, він неквапливою ходою пішов мимо, позираючи скоса через вулицю на рундук. Помітивши, що Роман побачив і стежить за ним, Смирнов здивовано знизав плечима. На відповідь йому Роман і собі знизав плечима — чи то скрушно, чи то винувато навіть. Що це мало означати, Смирнов не зрозумів. Тому в кінці кварталу він перейшов на протилежний бік вулиці, в бакалійну крамничку — по цигарки, а вже звідти, вертаючись тим боком, спинився біля рундука. Подав Романові кишеньковий ножик, щоб погострив. Роман, поки розкривав, а потім поки гострив той ножик на точилі, похапцем розповідав Смирнову (приглухуватий Борух не був йому перешкодою) про нічні пригоди.
Він з того й почав — із непередбаченого тоді — з халепи, в яку втягнув їх отой німецький офіцер-гвалтівник. І піднесли ж його чорти! Ще по дорозі Артем випадково наткнувсь на нього — на оту сцену... І як схопив за горлянку, то тільки й попустив, коли вже той перестав тріпатись. А тоді одволік до першого присадка і приткнув у кущах. Було потім чимало мороки їм з отим німчурою. Де його подіти? Хотіли у Дніпро вкинути, щоб і сліду не лишилось, однак Артем наполіг на своєму. Та, правда, вони особливо й не заперечували йому, сердезі. З огляду на його тугу і розпач... Роман і про це розповів так само похапцем, що не підвело-таки Артема його передчуття: один з тих бідолах, як виявилось, був його найближчим другом. Дуже побивавсь Артем за ним, а далі як ошалів: сам-один хотів по того німця йти. Не пустили, звичайно, самого. Гуртом притягли та ото й... Звичайно, сказати, що не відали, до чого це призведе, ніяк не можна. Знали. Але ж мав і Артем рацію: "Хоч і в Дніпрі втопимо, однаково не подарують вони нам цього. То вже краще отак: у відкриту. Хоч розголос більший піде по окрузі. Нехай знають і наші люди, та й їм, гадам, буде наука,— нехай знають, що не все їм минатиме без покари!" Просив переказати, що сам добереться в Князівку, але спершу побуває в своєму селі: гірку звістку повинен понести і матері Тимохи (батько в тюрмі), і молодій дружині його, своїй рідній сестрі. Тому й не вернувсь на Дворянську, а пішов із Серьогою з тим, щоб одразу ж і податися з міста. Але чи встиг він вибратись до облави, Роман не знав.
— Та повинен би встигнути,— потішав і себе, й Смирнова. І, далебі, для цього були в нього всі підстави. Бо впорались вони тоді зі своїм ділом іще затемна, а до передмістя, де мешкав Серьога і куди провулками та прохідними дворами він мав провести Артема, ходу було півгодини щонайбільше. Отож часу було досить. А звідки ж було знати Романові, що Артем передумає в останню хвилину?
X
Вже напився води — виніс нишком Серьога з хати,— утамував нарешті пекельну спрагу! Перевзувсь, бо під час копання ями набралось піску за халяви. Тепер все. Можна йти. І ось тоді Серьога не стримавсь — признався щиро, як заздрить йому, що він іде з міста.
— То ходи й ти зо мною,— сказав Артем, не зрозумівши його одразу.— Чого тобі, безробітному, нидіти тут?
— Е, "ходи"! Значить, ти навіть не уявляєш, яку колотнечу зчинять вони сьогодні в місті. Як тоді, у квітні... Та ні, не можна й рівняти! Бо тоді якогось синьожупанника пристукнув хтось, а ми ж — німецького офіцера. Та ще й отак: з отаким викликом... Куди там іти! Заберуть батька заложником. Бо хіба ж не дізнаються, що вчора дома був, а де ж сьогодні подівся? Заберуть як стій. Так заведено вже в них. У квітні тоді навіть уголовників декотрих із тюрми повипускали. Щоб більше народу можна було посадити... Ну, а ти вже йди. Бо світає.
— Ні, стривай! — відхилив Артем простягнуту для прощання Серьожину руку.
Отоді й надумав він нікуди не йти, а залишитись у місті. Для чого, він сам не знав до пуття. Одне розумів, що інакше він зробити не може. Сама думка, що коли б не Серьога, то якраз і сталося б із ним оте "інакше", була йому просто нестерпною. Бо хіба ж це було б не те саме, що в тяжкому бою покинути своїх товаришів і під благовидним приводом ушитися від небезпеки подалі?! Ну, хай не зовсім те саме,— намагався-таки бути об'єктивним,— "ушитись", в усякому разі, тут ані до чого. Хіба ж заради своєї безпеки мав піти з міста, можливо, навіть назустріч іще більшим небезпекам?! І все-таки невдоволення собою, почуття якоїсь мовби провини перед товаришами, і в першу чергу перед Серьогою та Романом, не залишало Артема. Йому навіть здавалося тепер, що й Роман тоді, прощаючись із ним, був неприродно стриманий. І хоч не прохопився словом, як оце зараз Серьога, але, напевно, думав і почував те саме. І, далебі, не без підстав. Але ж як це він, Артем, сам не подумав про те, про що допіру розповідав Серьога?! Може, справді, слід було послухати їх — укинути в Дніпро? А що це змінило б? На кілька днів відтягло б неминучу колотнечу. Поки не прибило б до берега труп. Та, правда, можна було б підв'язати таку каменюку, що не скоро б виринув... Ну та годі! Зроблено — й по всьому. Нема чого заднім умом розумувати. Тим паче, що новий клопіт є. І справді, світало вже, а в нього ж іще не було ніякого пристанища.
Набиватись Серьозі, щоб перебути в них оці кілька днів, Артем не хотів. Відкрито — небезпечно як для них, так і для нього. А про перехови на цій малюсінькій садибці, де тільки хатина та сарайчик для дров, не могло бути й мови: просто ніде. Отже, треба шукати десь в іншому місці.
Зразу ж за Серьожиним городцем у передсвітанковій імлі ледь проступав, чорно тьмянів своїми урвищами яр. Він ото й привернув Артемову увагу.
Авжеж, це був саме той яр, куди отоді, в грудні, вони змушені були скинути з мосту (трохи праворуч звідси) просто в сніг гвинтівки з Тимошевих саней. В цей бік ліворуч — Артем це знає — яр простягся до самого Дніпра. Та на Дніпрі зараз не було чого робити. Тому спитав у Серьоги, чи не знає десь у яру такого місця — глинища або чагар-ника, де можна було б пересидіти кілька днів. Про справжню причину своєї затримки у місті він говорити не став, сказав тільки, що не к спіху. Напевно, нічого там у лісі в них не горить, щоб конче треба було поспішати з отою сумною звісткою про Тимошеву смерть. А в село тим більш не було чого поспішати. Нехай іще кілька днів... Од згадки про Тимошеву смерть знову спазми здушили горло. То він уже не доказав, а лише додумав собі: "Нехай іще хоч ці кілька днів посвітить їм сонце — Тимошевій матері та Орисі, перш як померкне для них у їхній чорній тузі..."
Серьога не відразу збагнув. Чагарник або глинище — чисте безглуздя, звичайно. Та чи ж вони яр оминуть, не прочешуть! Взяв би до себе, але ж це однаково, що віддати в руки німцям. Бо зразу ж прискіпаються: хто? звідки? чого? І так само в будь-якого іншого з товаришів. І раптом аж кинувся хлопець зраділо: є! Як він одразу не здумав про це! Ось тільки скаже своїм, де його в разі потреби шукати. І за хвилин п'ять вони вже спускались крутим схилом у досить-таки, як виявилось, глибокий яр.
Аж доки не дісталися дна, Артем нічого не питав у Серьоги. Та й не до розмов було: весь час доводилось пильнувати, щоб не зірватися з кручі. Але тепер, на дні яру, Артем нарешті поцікавився: куди ж це він його веде?
— Туда, куда нужно, Сусанін сказав,— не зупиняючись, через плече відповів Серьога.
Тепер це знову був той Серьога, яким знав йосо Артем іще в червоногвардійському загоні патронного заводу,— веселий, дотепний жартівник; і все це ніяк не за рахунок, а, навпаки, у поєднанні із серйозним ставленням до справ важливих, до своїх обов'язків. Напевно, й зараз не що інше, як відчуття обов'язку та відповідальності за безпеку товариша, котрий довірився йому, в одну мить, наче водою, змило з нього і втому, і породжену нею душевну депресію.
Бадьорий, неквапливою ходою, перевальцем ішов він попереду, час од часу застерігаючи через плече товариша: рівчак, гілка! Та ось увійшли в чагарник. Спинившись на перекур, бо часу мали вдосталь, Серьога врешті задовольнив Артемову цікавість.
Ідуть вони на міське кладовище, де дядько Сергіїв за сторожа кладовищенської церкви. Там і мешкає зі своєю старою в хатинці при церкві. Кращого місця для перехову не знайти в усьому Славгороді. Ну, певна річ, мова не про дядькову хату. На кладовищі Серьога такі місця знає, що чорта з два найдуть! Та схови — це тільки на крайній випадок: на час можливої облави, обшуку. А в спокійний час Артем зможе почуватися цілком вільно і як наземний мешканець кладовища. І навіть з харчами не знатиме ніякого клопоту — тітка годуватиме. Нема чим платити — дарма. Тут же на місці можна буде й заробити на ті харчі. Як це Серьога й робить останнім часом. То є таки постійні копачі могил — від похоронної контори. Але зараз їм невправка з причини сипняку, то Серьога допомагає їм. Коли сам, а частіше з напарником. Мабуть, уже з півсотні ям викопав, з весни починаючи. Отож і сьогодні він як свого нового напарника, відрекомендує Артема дядькові Оврамові. Та спершу доведеться-таки деякий час пересидіти у схованці. Не може того бути, щоб вони з самого ранку не кинулись на кладовище. Бо це ж — на їхню думку — найбільш імовірне місце поховання знятих з шибениць останків партизанів. А коли так, то хіба ж можна припустити, що кладовищенський сторож нічого не знає? Неодмінно будуть. Може, навіть саме з кладовища й почнуть. Чи як ти гадаєш?
— Не знаю. Може, й так,— сказав Артем.— Одно знаю тепер з певністю. Що кращої схованки справді-таки важко знайти в усьому Славгороді. Кращої пастки!
— Дарма. Нам аби тільки випередити їх. Щоб раніше за них на кладовище прибути. Та ще маємо час.
За півгодини, навіть не дуже поспішаючи, хлопці дісталися кладовища, що починалось від самого яру. І зразу ж із незвичайної тиші, яка панувала на дні яру, поринули у світанкове різноголосе щебетання пташине, що линуло звідусіль — з бузкових та тернових кущів поміж хрестами, з верховіть крислатих каштанів та кленів, що росли по всьому кладовищі, перетворивши його на густий гай.
Хлопці пройшли кладовищем аж до церковці неподалік од брами.