Сучасної літератури я, признаюсь, читаю дуже мало. Одного разу взяла книжку — не пам'ятаю автора, — там з першої сторінки війна, кров, білі, червоні, зелені... Перегорнула і... кинула. Взяла другу, там те саме, тільки в першій дія відбувалась у місті, а в другій — на селі. Але і в тій, і в другій суцільна бійка, стрілянина. Не хочу. Надивилась на все це от скільки, — вона підняла над головою руку.— Це, можливо, буде цікавим для нових поколінь, а нам, що самі пережили війну і революцію, бачили звірства і вбивства, хочеться вже прочитати щось про мирне життя... Ось ті, що робили революцію, діти однієї вітчизни, брати, а як вони безжально вбивали одне одного...;
— Щодо братів, я з вами не можу погодитись.
— Чому?
— Який же, скажіть на милість, брат поміщик своєму батракові, чи, скажімо, власник заводу — робітникові, або куркуль — своєму пастухові?
— З класового погляду так, але по крові — вони ж брати? Мова в них однакова, звичаї...
— І це не перешкоджало одним експлуатувати інших. А до того ж на території Росії жило немало капіталістів німців, бельгійців, французів^ англійців, які прекрасно знали російську мову і перейняли всі звичаї російського народу. А найбільший російський поміщик цар Микола? Його родина і цариця хіба не були німецького походження? Але й "свої" пани нічим не відрізнялись від іноземних. Ні. Поміщик, заводчик, куркуль — це одна порода, а батрак, робітник, пастух — зовсім інша. Ви розумієте, про що мова? То, як, я вас питаю, вони — брати між собою, ті дві категорії людей? Таїса Сергіївна замислилась.
— Як вам сказати...
— Отож-бо,— лагідно посміхнувся Гаєвський.
— Думаю, що не брати,— погодилась молода жінка.
— І я так думаю,—повторив Микола.
Таїса Сергіївна хвилинку помовчала, задумалась.
— Дозвольте,— сказала вона,— але під час громадянської війни не одні поміщики воювали, боролись селяни, а може, й робітники — і з одного, і з другого боку.
Микола відкинув і це заперечення. Він сказав, що чимало селян справді воювало на боці білих, але це були куркулі, представники заможного сектора, а частина бідноти була обдурена. Таких було не багато. Що ж до робітників, то їх на боці білих майже не було. Тут Таїса Сергіївна перебільшила. Робітників важко обдурити.
— Але ми залізли в політику, якої ви, здається, не любите,— сказав він.— Мою книжку, якщо там буде про революцію, будете читати?
— Почитаю.
— Чому?
— Тепер, коли я знайома з автором особисто, цікаво буде простежити за його думками, збагнути його погляд на життя. Адже в книжці, крім описів страхіть війни, революції і всякої стрілянини, буде щось і про людей, про їх взаємини, любов. Буде все це?
— Буде.
— Тоді я, безумовно, прочитаю.
До кімнати ввійшла Надія Яківна. Вона постояла біля подружки, спитала, як її розважає Микола, поцілувала її і вийшла. їй хотілось уже знати, яке враження зробили одне на одного молоді люди, але, на жаль, не помітила ще нічого.
По відході господині розмова пішла іншим струм* ком. Микола довідався, що Таїса Сергіївна півроку тому овдовіла, що за місяць переїжджає з Кам'янця-По-дільського до Харкова, до своєї матері, яка мешкає на Клочківській вулиці.
Мати її, колишня учителька, самітна жінка, вже стара, потребує турботи, і вона, Таїса, єдина її дитина, буде помагати коханій матері.
Миколі приємно було чути, з якою любов'ю і теплом вона говорила про свою матір. Йому хотілось сказати щось ласкаве цій жінці, але він не знайшов таких виразів і висловив те, що спало на думку, що могло здатись навіть пошлим, якщо б було сказане не з такою щирістю, з якою сказав Микола.
— Ви, здається, дуже добрі і ласкаві,-— А потім додав тихо: — Тепер так мало таких.
Таїса Сергіївна не погодилась.
— З однієї фрази важко судити про людину,— сказала вона.— Що можна знати про когось, кого перший раз у житті побачиш і посидиш з ним півгодини?
— Іноді серце більше скаже, ніж мова.
— Сумнівно.
Від Таїси довідався також, що вона вчителька, як її мати, що з нового навчального року вона вже працюватиме в харківській школі.
Миколі наче потеплішало на серці від цих слів.
— Прекрасно,— сказав він захоплено.
— Що саме? — усміхнулась жінка.
— Те, що ви переїжджаєте до Харкова.
— Он як!
Таїса Сергіївна почервоніла, сама не розуміючи чому, і це ще більше збентежило Миколу. Він поглянув на неї збоку, милуючись принадою її обличчя, осяяного рум'янцем, як поцілунком сонця. Воно було прекрасне, і його образ щораз глибше западав у серце парубка. Тоді таким чудовим видався вечір у тихому харківському передмісті і таким милим гамір далекого міста і самітна зірка на блідому небі, що одним оком заглядала крізь відчинене вікно в кімнату.
В передпокої почувся голос господаря, що вертався з покупками. Скоро він з'явився на порозі кімнати. Друзі обнялись. Микола побажав іменинникові всього хорошого і подарував сво*о книжку.
— Є які зміни в порівнянні з першим варіантом? —.
спитав Владик, читаючи присвяту і перегортаючи лисі-ки книги.
— Небагато, але дещо змінено. Я вважаю, що в наш буремний час найважче бути його літописцем,— сказав Микола.— Поки написав книгу, поки її видали, країна зробила вперед такий гігантський крок, що все те, чим ще сам захоплювався, безнадійно застаріло.
— Погоджуюсь,— сказав Владик,— але письменник не статистик і не фотограф, а творець. Художник повинен малювати майбутнє суспільство, і таким, яким воно повинно бути при комунізмі. Письменники повинні бути пророками людства.
Микола глянув на Таїсу Сергіївну. Було цікаво, як вона ставиться до слів Сміленького. Вона уважно слухала і, здавалось, погоджувалась з його думками.
— А чи не забагато ти вимагаєш від нас, друже? — спитав Микола.— Те, що діється в нашій країні,— таке грандіозне і таке сміливе, що його не може передбачити і найбуйніша фантазія.
— Чекай,— посміхнувся Владик,— про фантазію поговоримо пізніше, може, нашій гості не цікава наша розмова?
— Цікава, дуже цікава,— щиро запевнила Таїса Сергіївна.
Одначе розмову довелось перервати, бо прийшов Михайло з дружиною, а майже слідом за ними Іван Дума і Хома.
Всі вони по черзі підходили до Владика і підкреслено жартівливо висловлювали йому побажання, а на стіл клали подарунки. Галина Федорівна подарувала Вла-дикові пальму, а чоловіки обмежились хто одною, хто двома пляшками коньяку чи вина.
Як тільки гості зійшлись, господиня запросила всіх до столу, і почалась вечеря. Жінок було менше, ніж чоловіків, але вечеря проходила весело. Господар, як завжди, був дотепний, веселив гостей. Микола згадав перший банкет у Харкові, влаштований у Михайла, на Холодній Горі. Учасниками його були Галина Федорівна і Хома, отже, оповідання і спогади про ті часи так. і сипалирь. Пригадувались окремі веселі епізоди, смішні ситуації тієї студентської вечірки. Сміх витав над столом. Зійшлись усі на одному, що той вечір молодості, як тоді назвав банкет Микола, був неповторно веселим і такого, мабуть, вже ніколи не буде.
— Та й не може бути, бо молодість не вернеться,— сказав Микола, але цим викликав щире обурення Наді.
— Чому не може бути? — крикнула вона.— В тридцять п'ять літ ви себе вже старими вважаєте? Сьогодні ми святкуємо тридцятичотириліття мого чоловіка. Так що, він вже старий? Ні, товариші, я з цим не погоджуюсь і думаю, що ніхто з вами, Миколо Степановичу, не погодиться. Ви це нещиро сказали.
— Бувають обставини, Надю...
— Смішне,— не дала йому договорити господиня.— Людина створює обставини. Погані вони у вас — зробіть, щоб були кращими. А то повісить носа — і це в тридцять п'ять років життя, коли воно, власне, тільки починається.
Надя говорила запально, розумно, їй аплодували.
— Браво, Надю, браво! — хвалила дружина Михайла Галина Федорівна.— Признайтесь, Степановичу, що ви трохи порисувались.
Це була правда. Гаєвському хотілось за всяку ціну подобатись Тасі, зробити на неї враження, тому й напустив па себе байронізму, не розрахувавши, що за таких обставин видасться смішним.
Владик задоволено поглянув на жінку і засміявся. Микола встав червоний, збентежений. Він сказав, що почуває себе далеко не старим і було б смішно і кепсько, якщо б так сталось, але іноді обставини складаються так, що людина не то в тридцять п'ять, а й молодша сміятись не може. З ним ніхто не погодився, крім Івана Думи. Цей підтримав думку Миколи, але з ним вже ніхто не сперечався. Усі знали його невдачу в подружньому житті і, щоб не ятрити душевної рани, зам'яли розмову на цю тему.
Розходились пізно ввечері. Таїсу Сергіївну взявся проводжати Микола. За ворітьми він взяв її під руку, і вони, як двоє добрих друзів, пішли майже пустими вулицями передмістя.
Можна було взяти візника, але супутниця воліла іти пішки, хоч на Клочківську було далеченько.
По дорозі розмовляли. Таїса Сергіївна спитала, чому він під кінець вечора був сумний, апатичний, яка причина песимізму.
— Адже це у вас було хвилеве?
— Можливо.
— І напускне? Даруйте за відвертість.
— Загалом, мені не слід би нарікати,— промовив Микола,— є здоров'я, що найважливіше для людини, б хороша творча праця, та нема друга.— Він процитував слова поета:
Всегда так будет и бывало, Такой издревле белый свет, Ученых много, умных мало, Знакомых тьма, а друга нет.
— Це ви даремне,— не погодилась Таїса Сергіївна.— Хіба у вас друзів нема? А Владислав Петрович і товариші, що були у Надії Яківни, хіба вони вам не друзі? Ви нещирі, це помітила і сказала вам Галина Федорівна.
— Ви, виходить, недобра жінка, злопам'ятна,— пожартував Микола.
— Бачите, як за короткий час важко пізнати людину. Звечора ви говорили, що я добра, а зараз говорите, що погана. Значить, один раз помилились.
Обоє засміялись.
— Котрий раз?
— Другий.
— Перш за все, ви не перекручуйте, я не сказав погана, а недобра, це ж не однаково.
— Для мене однаково.
Помовчали. Микола як не старався, а на Таїсу Сергіївну справив неважне враження. Видався їй нещирим, манірним. Вона пригадала, як за вечерею він говорив про долю як про заздрісну богиню, яка дає одно, а натомість забирає друге, і зараз їй захотілось перевірити, чи справді він такої думки, чи все це говорилось тільки для того, щоб не мовчати. Саме проходили повз Селянський будинок. Микола показав на нього супутниці.
— Тут народжувалась українська радянська література.
Таїса Сергіївна пропустила цю фразу мимо вух.
— Чекайте,— сказала вона,— я ще не висловила своєї думки щодо вашого твердження, ніби "доля" одно дає, а друге забирає.