Щоправда, рішення не спало на мене в цю ж хвилину, не один день я обдумував свій крок і не один раз уже шматував уже написану заяву. Якось Ольга, сміючись, склала шматочки до купи, п'яте через десяте прочитала... прочитала й обняла.
— То вступай, вступай до тієї партії. Усі вступають. Чого ти себе мучиш? Хіба ти гірший від якогось Афоні? — Для неї не існувало в житті складностей, вона направду, як велика біла риба, пливла собі в ріці і її не обходило, що діялося на берегах.
— Ти мене не послухав, сину, — сказала мама сумно. — Ти вислухав тільки першу частину моїх міркувань, вони співпали з твоїми, так, і ти поспішив потішити мене, що вступаєш в Афонину компанію. Я й не сподівалася, що ти так легко піддаєшся... піддаєшся, зрештою, перспективі білого хліба. А красиві слова про служіння... — і мама змовкли на півслові. Я сидів приголомшений— поворотом їхніх думок. Хату заповнила німотна тиша. Котроїсь хвилини моргнула загрозливо свічка й пригасла, мовби їй у тиші забракло повітря. Ми обоє з мамою слухали гнітючу тишу, похнюпившись, забувши про вечерю... слухали ми однак тишу не тільки в хаті, а й прислухалися до того, що діється за вікном на вулиці, в селі. Там теж панувала глухота; там ніч придушила хати снігом; там вулиці перегороджені барикадами заметів; там поснули пси; там замерзли, стали грудками льоду колядники; там коляди, як ось "Бог предвічний народився" були позамикані, як в'язні, в чотирьох стінах і квилили по-домашньому коло вівсяних дідухів, накрадених у жнива з колгоспного поля.
— Я подумала... — обізвалися мама стиха, — що цей вечір схожий на цвинтар. А колись... який би він не був бідний, а у війну — тривожний і небезпечний, але завжди радісний, веселий. Бог предвічний народився. Бог народився... Бога бояться твої афоні, сину. Усіх партєйних розставили нині на вулицях... і вчителів, і трактористів, і ланкових, та ще їм на допомогу з району приїхали... всі залягли в засідках і ловлять колядників. Молоді заборонено, бо комсомольці, учням заборонено, — усім нам заборонено колядувати й славити народження Христа, бо так наказували афоні від Москви до Рогача. Вони мудрі, завтра й тебе примусять, як тільки-но запишешся до їхньої партії, ловити хлопчаків, котрі ходять із звіздою, колядуючи. Та коби лише тільки це. Може, приб'ють тобі печатку на чоло і вже її не відмиєш до скону віку...
— Очевидно, — сказав я, зітхнувши, — не обійдеться без компромісів: буду Богові ставити свічку, а чортові — огарок.
— Ти б ще порадився з мудрими людьми. Наприклад, із Данилом Вербенем. Люди балакають про нього, що він немовби дивак, бо всім старим цікавиться, давнім, записує перекази, щось там замальовує у свої зошити, на полях збирає черепки. Це, думаю, повинні робити професори з Києва або зі Львова, а не якийсь простий столяр із мебльової фабрики в Рогачі. А він своє знає: не одним плугом чи гиблем повинна жити людина. Земля наша — це непізнані, ще не відкриті острови. Ти був у нього, у Вербеня? — Мама поклали мені на тарілку вареників із грибами, які вони варили, як і кутю, тільки на Святвечір. — їж, сину, — припрошували. — А з Вербенем порадься. Відкрийся йому, я тобі кажу відверто: страшно мені. Боюся, що перекопилять тебе в Пиндиликовій партії обіцянками, ласками, вигодами, посадами. Будеш співати де треба й де не треба, як тоті поети, котрі писали про сизокрилого орла, батька рідного, товариша Сталіна, що вилітає із-за високих гір.
— Я був у Вербеня. І не один раз. Беру в нього книжки й консультуюся стосовно моєї майбутньої дисертації. Заздрю наповненості його життя... життя, як повний житній колос. І якраз, мамо, у розмовах із ним я у запалі полемічнім перекреслював поетів, що співають пеани партії та сизокрилим орлам і які нібито не знали, що орли були і залишилися грифонами-стерв'ятниками, котрі виморили голодом Україну в тридцять третьому році, котрі її розстрілювали в тридцять сьомому й сорок першому, й котрі переполовинили наш край по війні: одних, повстанців тобто, повибивали в нерівних боях, у засідках, половили зрадою; других — замучили в тюрмах; третіх... сотні тисяч вивезли в сибірські сніги. Аякже... "Квітуй, Радянська Україно!" Теперішні поети ніби цього не відаючи, далі кукурікають: "Нас партія веде". Куди веде? Куди йдемо?
І знаєте, що відповів мені мудрий Вербень? Він оповів притчу про коваля, який умів кувати мечі, що ними вої боронили край. Одного разу коваля полонили вороги й навмисне, для того, щоб він забув, як куються і гартуються мечі, звеліли йому день за днем кувати кайдани. Коваль скорився. Місяці й роки кував він у своїй кузні ланцюги ворогам на радість, а чесним людям на рабство. Коваля вороги вихваляли попід небеса, наділили його маєтками й кликали забавлятись в свої палаци. А люд його прокляв. Кузню дзвінку обходили як закляте місце. Спалили його хату. Готувалася змова, щоб його вбити. Аж тут на старість пильні очі донощиків виявили й куди треба донесли, що старий коваль водночас із кайданами виковує потаємно мечі, котрі щоночі виносять з його кузні юнаки. І була битва. Перемогли юнаки. І згадали вони про старого майстра, який їх озброював. Пішли до нього поклонитися. Але старий уже вмер, і юнаки заледве розшукали на кладовищі забуту могилу. Вони поставили в головах хрест, а на хресті золдтом написали: "Він був великий, бо вмів кувати мечі". Хтось опісля, прочитавши золотий напис, люто його перекреслив квачем і розмашисте розтопленою смолою вивів: "Він був ницим, бо кував кайдани". Згодом ще хтось третій викарбував на хресті долотом: "Він був людиною і час його ловив. Він великий у своїй величі й ниций — у ницості".
— Гарна оповістка, нема що казати, — зітхнули мама. — Хтось її вигадав собі на виправдання. Хтось... в усі часи, давні й теперішні були люди, яких ловив час. Тільки мені здається. Данило Вербень не живе за приписами проповідуваної ним філософії. А тебе навчає... — Мама сердилися не на Вербеня, не на мене навіть, а на саму себе, бо не могли сказати твердо "так" або ж "ні".
— Вербень — вільний птах. Він обрав собі просте життя: на фабриці пакує меблі, голова його нічим не забита, ні від кого не залежний, бо ніхто на його посаду не зазіхає. Директору фабрики, чи, скажімо, секретарю райкому абсолютно байдуже, що якийсь там столяр — пакувальник Данило Вербень замальовує до своїх блокнотів дерев'яні мости, одежу стару жіноцьку чи придорожний хрест. Хоч, можливо, і до Вербеня колись придивляться.
І зовсім інша річ — я, вчитель історії, який має за мету займатися наукою і поезією... який на видноті увесь. — Я подумав, що наші з мамою розмови про "Пиндиликову партію" — це своєрідне риття окопіс для оборони; ми наперед виправдовували себе, знаходили причини і пояснення своїх вчинків; мама теж відчували потребу в обороні через свою нерішучість сказати синові "ні".
Того Свят-вечора ми або не виходили з окопів і розмовляли з мамою про її здоров'я, про мої шкільні справи, про Настку й про Ольгу, про сільські події, про люту цьогорічну зиму, або ж, відступаючи далеко від окопів, згадували, як зовсім недавно, "до совітів" ходили по хатах ґазди — братчики з церковного сільського братства й колядували про те, що в полі плужок оре, а за тим плужком сам Господь ходить, Пречиста Діва їсти їм носить: у ґаздівських колядах, простих, і, здавалось би, монотонних, потужно бринів басовою струною чар ста-ровіку; слова в коляді карбувалися виразно, кожне слово оживало... і вже зникли слова, була довга нивка із кількома зораними "у склад" скибами, був Ісус Христос, сільський із вигляду чоловік, тільки із золотим німбом навколо голови, були неквапні воли в ярмах, були граки на скибах, що вишукували хробаків, були невидимі жайворони в безмежно високому небі, іще стояла край поля Божа Матір із клунком у руці, яка принесла Синові снідати. І ще чомусь ця молода вродлива жінка, яка теж, як її малювали на образах, мала золотий німб, була схожа на мою маму.
Я до смерті, мабуть, до найменшої деталі буду пам'ятати образи, видіння, що виникали в моїй голові, коли, сидячи в запічку, малий і принишклий, як миша, слухав ґаздівську коляду; пізніше я зрозумів, що мелодії ґаздівських, парубоцьких ("на читальню"), жіноцьких та школярських коляд, безліч співанок і коломийок вливалися нестримними потоками у мою душу, додавали до крові живлющого рідного ферменту, робили мене таким, яким я є, несприйнятливим до усього нелюдського, ворожого, чужого; і хоч я буду носити партійний квиток й ніби стану членом партії, але це буде тільки зовнішня форма, маска; квиток — це тільки обкладинка, а ядро, глибоко сховане, справжність, зостанеться здорове й чисте.
І чисте, мамо...
— Знаєш, Павле, чого ми товчемося й товчемося навколо твого вступу до партії? — Мама знову повернулися до наболілого, до чиряка. Обидві руки поклали на білий обрус. — Я давно розгадала причину, тільки не зважуюсь уголос признатися. — Вони, мама мої, ніколи не бавили нас, своїх дітей, зайвими пестощами й цілунками, та й самі, видно, не потрібували показної віддячної ласки, я змалку запам'ятав їх статечною і сильною... і запам'ятав, що їх очі завжди горіли сухим і суворим вогнем; та й тепер очі, дарма, що вицвілі, білі, теж вдивляються у мене пильно й суворо, а руки однак, оте висхле коріння, шукали моїх рук... шукали, знаходили й гладили їх, пестили, і я зрозумів, що мама наперед мене заспокоювали. — Я з самого початку, коли ти лише розповів про свою розмову з Афонею, знала, що ми... ні, ти найперше будеш мати справу з братом, із Зіновієм. Кісточки його лежать на полі в Братишанах (Пам'ятаєш золоту стерню, обіч неї стояли обчухрані вітровіями дуби?), а душа його стривожено нипає поміж нами... ходить, тупцює, б'ється об грати, котрими огороджений нинішній час, який Зіновій не може збагнути, бо в його часі існувало тільки біле й чорне; хотів би він бути тобі суддею, а мені готовий докоряти за потакування, через це не може мене впізнати... не може укластися йому в голові, що рідний брат, якого залишив малим, коли йшов у повстанці, має стати комуністом, має стати ворогом, одним із тієї незліченої тьми, проти якої він воював і від кулі якої загинув; він, певно, теж готовий пустити в тебе чергу з автомата, вбити, та тільки автомат його заржавів.