Поки у господині ще не вставали, поки не прийшов Нечай, вона напише листа.
Зоя Іванівна сіла до столу, умочила перо в чорнило, але ні одна думка не йшла в голову. По півгодинному роздумі здобулась, нарешті, на телеграму такого змісту: "Пришли трохи грошей. Скучно. Цілую. Зоя".
З цим побігла на пошту.
17
Микола дописував черговий розділ роману, коли в двері постукали.
Не хотілось вставати, але стук повторився, і він вийшов у коридор. Не питаючи, хто стукає, відчинив двері. Перед дверима стояв усміхнений Лебеденко.
— Не сподівались? —— спитав, простягаючи руку для привітання.
— Більшої приємності не міг сподіватись. Заходьте, будь ласка. Чого ж ви стукали, а не дзвонили?
— Дуже просто, бо дзвоник не дзвонить. Гість і господар увійшли до кімнати.
— Сідайте, будь ласка, отут, на м'якому,—просив Микола. •
В кабінеті було прохолодно, приємно. Балкон і стіни обвивав дикий виноград, від якого в кімнату падало приємне зеленувате світло. Умебльовання кабінету було просте, але вигідне. Під стіною стояв великий письмовий стіл, вздовж двох стін — шафи з книжками, між шафами — широкий шкіряний диван, коло входу на балкон — вигідне вольтерівське крісло і кілька стільців. На підлозі — великий, на всю підлогу, килим.
Микола посадив гостя на диван, а сам сів біля нього.
— Дуже я радий, що зайшли,— сказав господар.— Розповідайте, я вас так давно не бачив. Ви зараз велика шишка, член ВУЦВИКу. Прийшли пішки чи приїхали?
— Приїхав машиною. Але не тому, що став членом уряду, а тому, що весь час нездужаю.
— Що ж таке з вами?! Такою здоровою були людиною, а от і ходити не можете? Ви, мабуть, перебільшуєте, Тарасе Івановичу. Невже з вами аж так погано? Що ж кажуть лікарі?
— Що кажуть? Серце. Після грипу пішло якесь ускладнення, і серце зіпсувалось. Але годі про це. Улаштувались, як бачу, гарно, помешкання добре, прекрасний кабінет, обстановка — все чудово.
— Не нарікаю ні на помешкання, ні на роботу. Справи йдуть непогано. Помешкання, насправді, дуже вигідне, ізольоване, роботу свою люблю, а от все чогось недостає, родинного щастя не маю.
— Чому? В чому ж справа?
— Ех, Тарасе Івановичу! Не хочеться говорити. Що поможе, що я вам поплачу в жилетку? Мріяв колись про добру, вірну жінку, таку, якою була моя мати, про діток, але не знайшов ні того, ні другого.
— Чому?
— Чи я знаю? Підеш, кажуть, за бджолою — дійдеш до вулика або до меду, підеш за жуком — дійдеш до гною або до дучки... Була в мене бджілка, та не пішов я за нею...
Микола розповів про Сашеньку, про несподіваний розрив з нею і її сумний кінець. Тарас Іванович задумався.
— Чи це доля всіх художників — не мати щасливого домашнього життя? — промовив він, неначе про се-, бе.— Треба щось робити,— звернувся він прямо до Миколи.—Треба одружитись, але добре,—додав по хвилині.
Микола не відповів. Сидів задуманий. Такі поради чув уже не раз — і цю пропустив повз вуха.
— Не будемо про сумне, Тарасе Івановичу,— сказав.—Я трохи фаталіст, своєї долі, кажуть, конем не об'їдеш. Прийде колись і мій час. Я ще не старий!
— Оце так по-нашому, за це хвалю. Нема чого розлускати нюні!
Микола попросив вибачення і вийшов у другу кімнату. За хвилину вніс малий столик, накритий білою скатертиною, поставив на нього пляшку вина і дві чарки.
Тарас Іванович заявив, що нічого не п'є, але чарку зина випив4
— Боюсь тепер усього: і швидкої ходи, і чарки горілки. А до хвороби нічого не боявся. Здавалось, здоров'я залізне, а, бач, в п'ятдесят років став руїною.
Микола почав висловлювати звичайні в таких випадках заспокоєння, які говоряться для годиться. Сам він прекрасно бачив величезні зміни в самій зовнішності цієї дорогої йому людини. П'ятнадцять нелегких літ, що минули з того часу, як він уперше зустрівся з Лебеденком, зробили свою руйнівну роботу.
Щоб відвернути увагу гостя від думок про недугу, Микола почав розпитувати, як іде його робота у ВУЦВИКу, і Лебеденко оживився. Він розповів, що керує сільськогосподарським відділом, що має сильних помічників, учених, агрономів, зоотехніків, ветлікарів, що скоро сільське господарство країни стане на ноги.
— Тепер ви вже не знайдете таких зарослих бур'янами ланів, як то було на початку двадцятих років. У нас на полях заявились трактори, комбайни, щороку вводяться нові види механізації, а головне, люди звикають до колективної праці. Ламається старий стиль роботи, в селі повіяло новим духом. Хай слабкий, але вже відчутний цей дух соціалізму. За вами черга, товариші письменники. Писати треба про село, про нових його людей, яких не було досі, яких створила революція. Ви б поїхали в колгосп "Авангард", подивились на його корівники, подивились на його свинарники; поїхали б у комуну "Маяк" ~— теж чудове господарство. Тепер уже до старого нема вороття. Ідемо вперед.
Лебеденко сів на свого улюбленого коника і їхав, їхав...
— Вас цікавить те, про що я говорив? — спитав він, пильно дивлячись Миколі в очі. Він помітив, що Микола, слухаючи, усміхався.
— Дуже,— щиро Сказав Микола,— Це прекрасно, і ви будете приємно вражені, коли я вам скажу, що я був у колгоспі, бачив таких Прекрасних людей, про яких ви зараз розповідали. Я бачив чудового завідуючого фермою — ентузіаста свого діла, комуніста, селянина, не дуже-то й грамотного, але розумного, з широкими обріями.,. На будівництві тваринницької ферми
• я бачив теслів і їх роботу, бачив клуб і читальню в селі, чого раніше там ніколи не було, бачив завідуючу клубом і бібліотекою-читальнею, молоду комсомолку, уродженку цього ж села. Мало того, я переглянув картотеку бібліотеки і переконався, що село читає книжки. Все це чудесно, Тарасе Івановичу!
Микола наповнив чарки вином.
— Випийте ще чарочку, вино слабеньке, не пошкодить. Вип'ємо ж за нашу дружбу, за перше знайомство в Могильницькому лісі.
— За це вип'ю. Друзі цокнулись.
Під вікном зупинилась автомашина і пролунав сиг-, нал.
— Це вже по мене,— промовив Тарас Іванович з винуватою усмішкою.— Щасливий той, хто може не послуговуватись машиною,— додав сумно.
По тому, як ішов Тарас Іванович, Микола бачив, що він справді хворий.
Вернувшись до помешкання після того, як відпровадив гостя, міркував, як доля грає людиною. Чи думав, чи хоч снив той солдат-лісоруб, що квартирував у Мо-гильницькій лісничівці, що по нього по п'ятнадцяти роках буде виїжджати державна автомашина?!
18
Надя Сміленька готувалась до прийому гостей на честь дня народження Владика, якому минало тридцять чотири роки. Мали прийти Владикові земляки, його найближчі друзі: Микола Гаєвський, Хома, Михайло Лукаш з дружиною, яка недавно народила йому донечку, з чого він був безмежно щасливий, Іван Дума — безутішний удівець при жінці. Відколи вона безслідно втекла, він вважав її мертвою.
Судячи зі складу запрошених, вечір не заповідався цікаво, але Микола запевнив, що обов'язково буде.
В призначений день і годину, навантажившись кількома пляшками дорогого вина, він взяв із собою книжку, яка нещодавно вийшла другим виданням і якої ще не мав Владик, зробив на титульній сторінці чулий напис і з усім цим добром почвалав на Степовий провулок, № 2, в добре знайомий будинок.
Господаря хати не застав дома — Надя послала до міста ще за якоюсь орудкою, з гостей ще ніхто не приходив. Але, крім Надії Яківни, в кімнаті була ще якась незнайома жінка, яку Микола побачив тут уперше.
Назустріч гостеві пішла господиня дому, привіталась з ним тепло, як завжди. Особлива сердечність зав'язалась у них після того пам'ятного випадку, по його поверненні з подорожі.
Микола поздоровив її з іменинником, і тоді вже Надія Яківна підвела його до незнайомої жінки і представила їй Гаєвського.
— Це, Тасенько, наш друг — письменник, Гаєвський Микола Степанович, а це,— звернулась вона до Миколи,— моя щира подруга Таїса Сергіївна Горська. Тепер ви, Миколо, забавляйте мою подругу, а я піду на кілька хвилин до кухні.
Надія Яківна була вся розпромінена — елегантне святкове плаття не скрадало її прекрасних форм, а білий фартушок робив її ще принаднішою, наче ще більше підкреслював її жіночу вроду. Вона завжди чарувала Миколу, і йому треба було багато сили волі для того, щоб поборювати спокусу. Зараз же, побачивши нову жінку, з якою тільки-но познайомився, він забув своє захоплення Надею. Жінка вразила його своєю оригінальною красою.
Це була висока струнка красуня з чудовими глибокими карими очима, шовковими чорними бровами, подовгастим матовим обличчям і соковитими червоними устами. Пишне темно-каштанове волосся вона заплітала в дві коси і укладала їх кружальцями з обох боків зграбної голівки, прикриваючи ними до половини маленькі рожеві вушка. Єдине, що не зовсім гармоніювало з її загальним виглядом, це трохи завеликі кисті рук. Микола зауважив це, вітаючись, але долоні були такі м'які і теплі, що і цей дефект, якщо можна це назвати дефектом, перестав помічати.
Спочатку розмова не клеїлась. Несподівана зустріч і краса жінки зразу наче приголомшили чоловіка. Тася бачила це, але робила вигляд, що не помічає розгубленості нового знайомого.
— Покажіть мені книжку, яку ви принесли в подарунок Владиславові Петровичу,— попросила вона, щоб вивести гостя із заціпеніння.
Микола не належав до соромливих і сам собі дивувався, що потрапив у такий незвичайний для нього стан.
На прохання гості він, як хлопчик, зірвався з місця, щоб взяти книжку. Жінка, бачачи його заклопотаніія, задоволено усміхнулась.
— О, то це книжка, яку ви самі написали,— промовила вона здивовано. їй чомусь здавалось, що людина, яка пише книжки, мусить бути соліднішою і не буде так хвилюватись в присутності жінки.— Я не знала...
— Вам Надія Яківна представила мене як письменника.
Жінка зніяковіла.
— Правда,— сказала вона,— але я майже не зрозуміла її. Ні, я не так висловилась, Зразу я не вдумалась в значення її слів.
Тася розхвилювалась.
— Я дуже хочу прочитати цю книжку, — заявила вона, піднімаючи на Миколу свої великі чарівні очі,
Микола вже трохи заспокоївся і витримав її погляд.
— Це ви з ввічливості сказали? — спитав.
— Ні, зовсім ні, — щиро запевнила вона.
— Чому ви хочете прочитати цю книгу? Чи тому, що заголовок цікавий, чи того, що познайомились з автором? Ця книжка вийшла вже другим виданням. Коли б хотіли, могли її прочитати і в першому виданні.
Таїса Сергіївна усміхнулась.
— Ви вгадали,— промовила.— Хочу прочитати тому, що познайомилась з автором.