Переночує у Кузьми, а завтра зранку мотнеться по місту. Може, поки що хоч підмайстром до шевця якого. А згодом і Горпину забере. Теж десь влаштується, хоч поденщицею. Але ж куди забере? Коли б же хоч будь-який куток!.. З отакими думками і прийшов він тоді осюди, на Дворянську. Але виявилось, що Кузьми вже нема, не живе тут. І якісь люди незнайомі, аж дві сім'ї живуть у будинку. А панів усіх — і господарів, і гостей — в дві кімнати переселили. Повернувся вже йти, та, на щастя, на тротуарі зустрівся з панночкою. Зраділа. Вона-то й розповіла йому про Кузьму, що, коли реквізували рисаків у дяді Льоні, він не схотів за самого двірника бути. І іншого нікого на його місце нема, двірницька вільна. "Протопи собі та й живи. Не думаю, щоб дядя Льоня був проти цього. Бо все одно когось і туди вселять. А як повернуться з роботи, то, може, щось і краще надумають". На залізничних коліях, виявилось, який вже день після снігопаду працюють обидва. А перед цим з тиждень лід на Дніпрі кололи. А було, що й нужники загального користування чистили... Пізно вже вернулись додому Погорелов із Ґалаґаном. І, може, тому, що зморений був (чи, може, й недавня образа на Власа, що пішов тоді від нього, жива ще була), зустрів Погорелов його не дуже привітно. І тільки вже коли дочка сказала, що з тюрми і за що сидів, відмінивсь одразу. Насамперед, звичайно, став розпитувати про свого Вовку. Заплакав. А тоді вже, своїм горем розчулений, і до нього привітніший став. Але чим би ж він міг допомогти йому! "Сам бачиш, Власе, хто я тепер: поденщик! Кутка свого не маю!" Пообіцяв, що коли, дасть бог, минеться оце лихоліття, знову візьме до себе на службу, навіть із жінкою. "Та й поїдемо в Рязанську губернію. Нехай вона западеться їм, оця німецька вигадка — Україна! А тим часом, може, ось Леонід Павлович. Без двірника йому все одно ж не обійтись".
— Отак ми й опинилися з Грунею в оцій двірницькій хатині.
— Одне слово,— сказав Артем з наголосом,— позичив вас своякові.
— Як це позичив?
— А отак, як і будь-яку річ позичають: покористуйся та й поверни! Отак, як і сто літ тому, за кріпацтва, їхні діди та прадіди наших прадідів позичали, продавали, на зінських щенят вимінювали. Е, мало ще, значить, нужників вони чистили та льоду кололи. Що й досі кріпосницький дух не вивітрився з них. Ну, та нічого! Ще прийде наш час. Надолужимо!
Сказав це і подумав: а чого ти. власне, розпустив язика перед ним? Чого заговорив отак одверто про його "благодійників", що завдяки їм має зараз і дах над головою, і шматок хліба? А до того ще, можливо, і співчуває їм, як своїм до певної міри "друзям по нещастю" в недалекому минулому. Артем уже навіть пожалкував, що загострив був отак розмову. І вже думав перевести мову на інше, та Влас не дав, навернув-таки знову до цієї ж теми:
— Прийде час, кажеш. Ти що, справді, сподіваєшся на це?
— Не сподіваюсь, а певен. Отак чисто, як певен того, що після вочі буде день.
— А німці?
— Ну й що ж. Французи он навіть у Москві побували. А чим скінчилось це для них? Мало хто з них тоді ноги свої додому приволік. То отак буде і з німцями!
На думській вежі пробило одинадцять. Горпина підвелася з-за столу, узяла перемиті чашки, але перш як до хати зайти, спинилась на порозі й спитала Артема, може б, спати лягав.
— Спати, то й спати! — сказав Артем.
— Ну, то одведи ж його, Власе, в будинок. А я зараз постіль принесу,
— Ні, я надворі. Сіно ж є. Але стривай,— уже звівшись на ноги, згадав раптом.— Ти ж не доказав, чим кінчилась ота історія з юнкером-контрою, генеральським синком.
— Обійшлось! — з явною неохотою відповів Влас.
— Аж нічогісінько не сталося з ним,— додала Горпина.— На дачі з батьками зараз у Князівці, у Галагана.
— А чого ж не в своєму маєтку?
— Лісовиків бояться,— весело сказала Горпина і зайшла в хату.
— Наїздами тільки бувають старий пан і панич. Не Вовка, а той старший, що з Дону оце приїхав недавно,— по дорозі вже до стайні говорив Влас.— Та й то тільки завидна. А на ніч — у Князівку.
VIII
У стайні з ясел вони взяли по оберемку сіна, і Артем просто на спориші, неподалеку від тачанки, розстелив його. А Горпина принесла ряденце й подушку. І пішла зразу ж, щоб дати чоловікові заснути. Хотів і Влас уже йти, але Артем його затримав.
— Стривай, ти ж іще не доказав про Теличку. Де він зараз?
— А де ж йому бути, катюзі? — Влас як досвідчений оповідач зробив паузу і, сівши на спориш біля Артема, сказав удавано байдуже: — Служить прикажчиком у Погорєлова. В маєтку, у Вітровій Балці.
Артем не пойняв віри:
— Ти що, жартуєш?
— Еге ж, якраз оце мені до жартів. І не хто інший, саме панич наполіг на тому. Отакий дурний каламбур получився.
— Нічого не розумію,— признавсь Артем. Тоді Влас і розповів йому, як це сталося — за словами самого ж панича Вовки.
Днів за два чи три, після того як німці увійшли в Славгород, прибув і він у місто з управителем. Цілий. І навіть на превеликий подив усіх домочадців, котрим Влас іще тоді, в січні, докладно розповів був про розпачливий настрій панича-бідолахи під час його необережної вилазки в маєток із своєї схованки, не мав вигляду людини, що протягом двох місяців день у день зазнавала тяжких поневірянь. У зв'язку з цим генерал навіть дорікнув Власові за те, що той передав був куті меду тоді. То Влас, щоб захистити своє добре ім'я, не бути брехуном перед генералом, змушений був звернутись за підтримкою до самого ж панича. При всіх домочадцях, цього разу нехтуючи всяку обережність — у січні про цей факт розповів був тільки самому генералові наодинці — спитав у панича про руку, що ото склом намірявсь жилу перерізати, чи загоїлась вже. І паничеві нічого не лишалось більш, як розповісти на виправдання своєї тодішньої легкодухості про найстрашніші перші два тижні у схованці. Саме тоді й розхиталися вкрай нерви. Особливо моторошно було після отої вилазки. Бо вже другого дня стривожена учителька сказала йому про арешт Власа. Відтоді цілі два тижні сидів, як на пороховій бочці: "Викаже чи не викаже?" Удень в її кімнаті замкнутий, а вночі, коли вже розходились просвітяни після співанки чи репетиції,— у класі. Бувало, за всю ніч не ляже на своїй розкладушці. Як приречений просидить на парті у темряві в кутку, на "Камчатці", прислухаючись до кожного шереху. Не знати, до чого б дійшло, яку неврастенію, а може, щось і гірше, нажив би собі, коли б та ж таки вчителька не знайшла ради. Саме в той час крутила роман з головою "Просвіти". Простий сільський парубок. Щоправда, хлопець бравий. На що вже Теличка, начальник міліції, а й то запобігав перед ним, у приятелі набивався. Отож із ним учителька і познайомила панича. Відтоді почалось для нього не життя, а масниця. Вже першого ж дня після вечері втрьох — випили й по чарці з нагоди знайомства — як упав на свою розкладушку, то вранці вчителька насилу добудилась, мало школярі не застукали в класі. І так уже було потім: одсипався за все минуле безсоння. Тільки й прокидався, щоб попоїсти. Ну, ясна річ — поправивсь. А в здоровому тілі здоровий дух — на жарт уже перейшов панич. Іще недавно хіба ж витримали б нерви отаке випробування, як несподівана зустріч віч-на-віч із Теличкою! А то витримали, навіть без особливого перенапруження.
На цьому Влас урвав розповідь і попросив закурити. Потім уже й цигарку скрутив, а мовчав, аж мусив Артем навернути його до розповіді, спитавши, а де ж вони зустрілись.
Та там же, у схованці. Після співанки чи репетиції входить учителька в кімнату й веде свого полюбовника, а з ним і Теличка. Тьохнуло серце, але, мовляв, не встиг навіть і злякатись як слід. Не дав Антошка: мало не кинувсь обнімати. "Ну, як же вам, Вово, живеться отут? Відколи вже хотів провідати, та побоювавсь. Остерігавсь, щоб не викрилось як-небудь". А знав нібито з самого початку від Діденка, що він тут переховується. "А чого ж ти Власа заарештував?" — "Бо змушений був. Після того, як Вірка донесла і вже розголос пішов по селу".
— Он воно що! — прохопилось в Артема.— І отож, щоб замести сліди, не спинивсь навіть...
— І ти попавсь на цю вудочку! — не дав доказати Влас— А я мав тебе за мудрішого трохи. Та брехня ж усе. Нічого він не знав до останнього часу. Це вже як німці до Дніпра підходили. Отоді й завертівся хитрий лис. Тікати з червоними не мав наміру, видно, але й залишатись не випадало йому. То приятель отой самий, Грицько Саранчук, полюбовник учительки, і став йому в пригоді: звів з паничем. Ну, а панич на радощах, а, може, й з переляку, чого тільки не пообіцяв йому. Що й перед німцями заступиться, і батька умовить. "Прикажчиком хочеш — будеш прикажчиком". І таки додержав слова.
— А як же вони потім у вічі тобі дивились?
— А отак і дивились. Як з гуся вода! — відповів Влас Трохи помовчав і далі: — Ну, на панича хоч не диво — молоде. А то й старий дав себе круг пальця обвести: повірив Теличці. А там уже навпростець дійшов до того, що замалим мене ж самого винуватим в усьому не зробив.
— О, навіть так?
— Зустрілись якось у дворі... Я ж працював уже двірником у Галагана, в будинок не дуже вхожий був, ото хіба що в дворі зустрінемось. Відкозирну: "Здравія желаю!" — а він мовчки хитне головою й похмурий пройде собі. І ніяк не доберу — що за причина. Нарешті з'ясувалось. Зустрів якось у дворі мене та ні з того ні з сього: "Оце тобі, Власе, червінець, якраз на два зуби. Та й не світи, ради бога, своєю щербиною!" А я не взяв. Відмігся невеселим жартом: "Покорно благодарю, ваше превосходительство. Але досить з мене й одного разу. А то ще, гляди, і вдруге виб'є зуби. Цього разу вже — заради золота". Дивлюсь, аж мій генерал іще дужче насупився, далі як глипне на мене баньками сердито: "Ох і злопам'ятний же ти, Власе! Ніколи не думав. Не буду виправдувати Антошку, може, й переборщив він отоді з тобою трохи, але ж треба і в його становище увійти: змушений був. Бо вже ж пішов розголос по селу. А звідки? Бо Вірка донесла йому. Та, мабуть, іще комусь сказала. А звідки Вірка узнала? Бо розпатякував з паничем цілий вечір. На весь голос, мабуть. Тепер бачиш, голово садова, що сам винуватий в усьому".
— Ох же сука! — аж хрипнув Артем.— Та не правий я був, коли казав, що мало вони нужників чистили?!
У собачій будці цепний пес раптом загарчав, мовби встряючи й собі до розмови.
— Управитель іде,— сказав Влас.— Не собака, а чудо природи: за два квартали нюхом чує.