Очі теж були підбілені молоком; крізь молоко немовби вітер продмухав ополонку, пробився на поверхню спогад. — Я згадала оце нашого Зіновія, — сказали мама й посміхнулися лагідно, немов живий Зіновій стояв поруч. — Згадала-м, як випроваджувала його в українську партизанку. З ним було простіше, ніж з тобою, дарма, що випроваджувала хлопця на погибель. Вибору не було. Хто ще інший мав йти воювати за Україну... воювати й вмирати за неї, як не мій син? Це так зрозуміло...
Щоправда, тоді світ ділився просто: на чорне й на біле. Тепер же до чорного додають біле, змішуючи їх, і виходить щось сіре... і кажуть, що так має бути. Важко порадити, як повернути білому його білизну. Ти вчений, сам маєш вирішити.
Другий камінь я поклав у свою полотняну торбу на Свят-вечір; рідко якого року я не приїжджав додому, особливо після татової смерті, щоб сісти з мамою до святої вечері; це стало традицією і потребою моєю і маминою; хоч мама залишилися на господарці одні, без тата й без мене, бо ж я, як то кажуть, здобував вищу освіту в Бистричанах, але вони ніколи не скаржилися на самотність; вони не вміли бути самотніми; вони вели розмови з нашою мініатюрною корівчиною, поросятами, курми, а найбільше любили розмовляти з Кудлаєм, якого взимі у люті морози впускали наніч до хати. Я колись випадково підслухав мамину розмову з Кудлаєм. Собака сидів на хвості й не спускав із мами очей. Мама оповідали йому, що не привезли до магазину хліба, оце три дні сидимо з тобою на пляцках. Але то ще не біда, якось перебудемо, картопля, прецінь, вродила. Мабуть, через те, що кожного дня ходжу до магазину по хліб та з нічим повертаюся, цієї ночі снився мені хліб. Кажуть, Кудлайку, що коли сниться хліб, то — на щастя і на прибуток. Дай Боже. Ну, снилося мені, що йду полем та йду й несу в білій хустині два хліби житні, великі, як жорна. Колись, як ще не зав'язали в Черчені колгосп, я сама вміла такі випікати, а тепер не знаю, чи втрафила б. Хліб у хустині пахне на ціле поле, а може, й на цілий світ... і я знаю, що несу цей хліб Зіновію на те далеке поле в Братишанах, на якому загубилася Зеникова могила. Він, Зеник наш, нібито зголоднів на тому світі, бо там нібито дають лише білі булки з мармелядою, а йому забаглося чорного разового хліба... від, чорного разового хліба прибуває сила.
Я йду, чуєш, Кудлайку, чужим полем і сушу собі голову: нащо моєму синові людської сили? Там де він, потрібна лише молитва, любов до Всевишнього.
І такі розмови "на ружні теми" мама торочать цілими годинами; вони вміють також розмовляти на городі коло картоплі, в саду — з деревами, а коли падає дощ — то й з дощем, якщо віє вітер — то з вітром.
А коли їм надокучають роботи і розмови, то сідають за стіл до книжок.
То хіба може утриматися в нашій хаті самотність?
На Свят-вечір я мамі потрібний як нащадок і продовжувач роду Ключарів; мама переконані, що на Свят-вечір у гості до живих приходять душі померлих родичів — дідів і прадідів аж до хто знає якого коліна, вони незримо присутні за столом на покуті в хаті, в коморі, де пахне сухим зерном, у стайні біля корови, й навіть чути, як вони походжають стежками на подвір'ї — сніг рипить під їхніми постолами; родичі надслуховують пильно, чи не скрипить дубова наша хата, чи шашель не точить старі скрині, чи на горищі не вгніздилися злидні, чи в хаті ще панують, як і в давні часи, боголюбство, чесноти людські, добро і праця, чи святі образи висять на чоловій стіні; а ще запитують предки корівчину нашу, чи не голодна, чи сіно не стухле, чи ґазди припадкове, впадаючи в гнів, не обзивають її чорним словом або й хапаються з істик.
І дуже сумують предки, що в бур'яні за стайнею іржав'іє плуг із поламаною коліснею, що не чутно на обійстю кінського іржання, що потупилися, складені в коморі в мішках, бездіяльні татові долота й тесла, свердла й гиблі, "васерваги" для вирівнювання і припасування та інше теслярське начиння, яке в недавні часи мандрувало з татом по селах, де будувалися церкви, читальні й прості селянські будівлі.
За все, що є добре в ґаздівстві, і за все, що є занехаяне, призабуте, відповідати має той, хто є продовжувачем та пам'яттю роду; отже я приїжджаю на Свят-вечір гейби на суд або на похвалу, принаймні так важають мої мама.
Для мене ж особисто Свят-вечір у Черчені — це ніяка не данина патріархальщині, це навіть не повернення до рідних джерел, як це люблять підкреслювати поети, наїжджаючи в село до матері в гості; я їду на Свят-вечір до Черчена без надзавдань, не маю також, сказати б, "творчих планів", я приїжджаю до матері — і цим усе сказано; хочу з нею посидіти, послухати її жалі на здоров'я, поділитися своїми бідами або й порадувати добрими новинами. А ще я їду, щоб наколоти мамі дров, нарізати січки для корови. Яка вже тут патріархальщина?
Так було завжди...
Так було й в останні два роки, відколи я оженився в Голови; навіть Хмура Настя не пробувала мене виховувати в атеїстичному дусі, коли я перед Свят-вечором вибирався до мами. Ольгу з малою Насткою вона, щоправда, не пускала, мовляв, перестудиш дитину — це раз, а по-друге, тобі, Ольго, не пасує справляти релігійні всякі обряди, не забувай, чия ти донька, кому треба — все бачать... та й мені буде неприємність, а ще більша — татові.
Дивні вони, оті Чоботи, люди: ніби заприсяжені атеїсти, ніби в їхньому котеджі ані хрестика ніде, ані святого образка, і ніби жодних релігійних свят не святкують, а на Різдво варять потаємно кутю, а на Великдень печуть паски й галунять в цибулинні яйця.
— То, сину, такий час настав, що люди навмисне виставляють... гейби на воротях вивішують... гейби таблички чіпляють собі на груди: ось які ми, мовляв, безвірники, чорти ми рогаті, такі, які дуже подобаються совіцькій владі... — зітхали мої мама, коли, бувало, ми з нею на цю тему розмовляли. — Або дуже хочуть тій владі сподобатися, — додавали вони. — Колись, до війни, як ще Польща у нас панувала, то діялося навиворіт: святих та побожних напоказ наплодилося багато. Так тоді було вигідно. Видно, час диктує людині її поведінку, відповідно вона й міняє шкіру, пристосовуючись.
Того далекого Свят-вечора, коли ми сиділи за столом і вечеряли, знову повели розмову про мої "партійні справи"; перед розмовою, перед вечерею були сповнені, як з року в рік, як і сто років тому усі первовічні різдвяні, як мама казали, "приписи", а у тих приписах вимагається, щоб ще перед тим, як внести до хати вівсяного снопа — "дідуха" й пласт сіна, щоб розстелити його на столі під обрусом, треба покропити свяченою водою ворота й стовпи на хвіртці; а ще в саду я мав торкнутися долонею кожного дерева, подякувавши за осінній урожай плодючий, і вдарити обухом сокири ті яблуні й груші, які стоять ялові, й пригрозити їм, що коли не будуть родити, то цього року будуть згладжені зі світу; а ще я не повинен був забути покропити йорданською водою покинутого за стайнею плуга, по ручки чепіг засипаного снігом, дарма, що той плуг, затуплений, іржавий, мертвий, давним-давно не виїжджав у поле веснувати; а ще після молитви в хаті перед образами за душі мертвих я зарубував сокиру у хатній поріг, пам'ятаючи, як це робили небіжчик мої тато, при цьому примовляючи: "Топорику мій, вірний приятелю, у терновому вогні викований, у свяченій воді гартований, моєю силою напоєний, стережи віднині й до прийдешнього Різдва мою хижку, пильнуй, щоб цей поріг не переступили ні смерть, ні слабість, ні дикий звір, ні нечиста сила, ні чоловік із чорними намірами. Гостре твоє лезо, а топорище кріпке. То най Бог нам помагає. Амінь".
Предки напевно були мною задоволені; я нічого не забував із старосвітських приписів, а мама не могли натішитися, що на родовому подвір'ї Ключарів порядкує господар — і отже нічого тут не змінилося від первовіку. По правді сказати, від слів і дійств різдвяних я теж мав задоволення, вони, слова і дійства, може, у наш раціональний час були наївними, може, таїли в собі магію давнини, яку сьогодні не можна пояснити, бо що, наприклад, сьогодні означає омивання рогів корові свяченою водою... та, очевидно, нічого пояснювати й не треба, хіба тобі, чоловіче, мало того, що почуваєшся поєднаним із прадавньою глибиною, що ланцюг, початок якого висотується з мороку віків, не обірвався, ти його тримаєш в руці, ти його ланка, і він тобі, як це не дивно, потрібний, бо додає тобі впевненості, сили до життя і... відчуття безсмертя.
Після перших двох-трьох обов'язкових ложок куті, мама питали мене без передумов, чи "той Афоня" відчепився від тебе з своєю партією. Видно, від першої нашої "партійної" розмови на "Дубнику" в її душі засілася тривога... тривога, як колючка терну, боліла її і не давала спокою.
— Не тільки Афанасій Пиндилик, але й теща з Головою напосідають: ступай до партії, поки просять, — відповів я, повертаючись із різдвяних таїнств у сьогоднішній день. — Я збирався про це з вами поговорити. Або-або: мушу вирішувати.
— Власне, ти вже вирішив без мене, — дорікнули мама, пильно, гостро глянувши на мене. — Чого питати? Я не маю права ані тобі дозволити, ані заборонити. Я тільки... я тільки сподівалася, що ця хмара тебе обмине. Сподівалася, очікувала, що вона обійде тебе десятою дорогою і... воднораз, як це не тяжко признаватися, побоювалася, що хмара не проллється на тебе дощем і ти залишишся посеред пустелі: не буде тобі доступу до наукової роботи, до кандидатської дисертації, про яку ти мрієш... я це добре розумію, знаю, що буде заборонена дорога й до поезії, до видання книжок. В останньому ти вже маєш сумний досвід. — Свічка, встромлена в хлібину, що віднині аж до Йордану буде називатися "Василем", потріскувала, полум'я моргало, немовби душі предків тісним колом сиділи обіч мене з мамою і важко дихали, слухаючи наші проблеми; я подумав, що це були також їхні проблеми. Мабуть, не будуть байдужими, якою дорогою піде їхній нащадок.
— Ми вже про це говорили, мамо, минулого разу. Я справді вже вирішив... я не хочу залишатися на обочині будь-якої дороги; я, може, не збираюся зривати яблука в партійному раю, але й не випадає мені викошувати гірчак на обочині... гірчак нікому непотрібний. Я хочу по змозі приносити користь своєму народові, як ви мене вчили, — випалив я скоромовкою, начебто злякався самого себе, що до кінця усього не скажу, завагаюся і відступлюся від задуманого.