Пішла до нього. Учитель мав дві дочки, її ровесниці. Зою зустріли добре, обіцяли влаштувати в сільській амбулаторії фельдшерицею. Від подруг довідалась, що її мати останнім часом дуже пила, довела до банкротства свого чоловіка, а одного разу, під час метелиці, вийшла з хати на вулицю, заблудила, шукаючи дорогу, забрела на цвинтар, упала між могил та там і замерзла. Знайшли її аж на третій день.
Батько не сказав про це дочці, видно, боляче було згадувати ту сумнуісторію.
Праця в сільській амбулаторії, що містилась в пустій кімнаті сільської хати, без усяких вигод, без достатньої кількості медикаментів і потрібного інструменту, не могла задовольнити жінку, що звикла до міського життя, що зазнала, хоч і ненадовго, деякої розкоші. Але треба було миритись, бо праця давала хоч часткове матеріальне забезпечення їй і батькові, якого взяла на своє утримання.
Звичайними пацієнтами Зої Іванівни були старі бабусі, які в ліках шукали рятунку від голоду, діди, основною хворобою яких була старість. Були й діти. їх, брудних, немитих, за руки приводили матері. Загалом народ
Ь7б нецікавий. Зої Іванівні доводилось іноді перед тим, як лікувати, обмивати тих дітей, промивати ті місця на тілі, де треба було ставити банки чи пластир. Поради, щоб дотримувались чистоти, часто були єдиним лікувальним засобом, бо медикаментів згодом не стало зовсім.
Наслухавшись за день стогонів у лікарні, Зоя Іванівна йшла додому, щоб слухати стогони і зітхання батька. І так це тягнулось з дня на день, місяцями.
Одного разу, вернувшись ввечері додому, застала батька мертвим. Того дня він і не скаржився на якесь особливе нездужання. Ідучи на роботу, вона залишила йому, як завжди, сніданок, якого він цього разу не рушив. Викликаний з району лікар констатував смерть від цілковитого виснаження. Довгочасне голодування до приїзду дочки не ьогло бути компенсоване навіть її ретельним доглядом.
Тепер Зоя Іванівна була зовсім самітна і вільна, бо й 'обов'язки доглядати батька від неї відпали. Вона помишляла покинути нудну амбулаторію і знов спробувати щастя в місті, але вісті про те, що місто голодує, і свідомість того, що війна ще триває, стримували від крутого рішення. Проте кінець її мукам прийшов несподівано і якраз тоді, коли вона менше цього сподівалася.
Якось раз зайшли до неї в амбулаторію два незаможники і запросили до пораненого чоловіка. Був ним районний агроном, присланий з міста для нарізки землі біднішому селянству. І от, коли одного пізнього вечора вертався із сільради до хати бідняка, у якого стояв на квартирі, хтось із-за рогу хати вистрілив у нього, та не попав у груди, як цілив, а в руку. Рана була легка.
Зоя Іванівна швидко перев'язала її. Але тепер щодня треба було приходити на перев'язку в амбулаторію самому агрономові. І він приходив, спочатку неохоче, а потім із щораз більшою ревністю, а коли вже треба було вертатись в район, він освідчився Зої Іванівні і попросив її руки. Зоя Іванівна без особливих роздумів погодилась на шлюб. Під час його щоденних відвідин вона довідалась, що зовуть його Андрієм Михайловичем, що не жонатий, має 32 роки, був офіцером у царській армії, що білим не співчував і, хоч не був членом партії, Радянську владу сприйняв переконано. Почула, що навесні має переселитися в Харків, де йому вже обіцяно посаду бухгалтера в Наркомпроді, бо агрономом більше працювати не хоче, особливо після поранення.
19 В. ГжИЦЬіШЙ, Тг 2
577
Цих даних, а зокрема вістки про переселення в Харків, було досить для того, щоб охоче прийняти пропозицію.
Про те, чи подобаються наречені одне одному, не було й мови ні з його, ні з її боку. Це була угода двох людей жити разом.
Заручившись словом Зої Іванівни, Андрій Михайлович виїхав у район, а через місяць, як було умовлено, прибув за нареченою. Шлюб відбувся в селі, в домі Зої Іванівни, вінчання — в місцевій церкві. Андрій Михайлович вимагав, щоб церемонія відбулась якомога тихше. Свідками в церкві були родина учителя і кілька бабусь, постійних пацієнток Зої Іванівни.
Через тиждень по шлюбі молодожони переїхали в Харків у просторе, заздалегідь придбане помешкання. Життя потекло тихо, спокійно, неначе це подружжя жило разом не тижні, а цілі роки.
Андрій Михайлович був задоволений зі свого вибору, але Зоя Іванівна, хоч і вийшла заміж добровільно і зажила з чоловіком непогано, чомусь вважала його тимчасовим супутником, і це вбилось їй у голову, як якась idée fixe 1. Чому так? Вона, мабуть, не могла відповісти. Андрій Михайлович загалом був порядною людиною, не пиячив, не курив, натуру мав лагідну, покла-дисту. Але для неї цього було замало. Поза очі вона називала його неотесаним мужиком, хоч той мав середню освіту і, будучи офіцером царської армії, серед солдатів користувався пошаною як культурна, ввічлива людина. Проте Зоя Іванівна забрала собі в голову, що вона має знайти якусь знаменитість, людину незвичайну, нерядову, зовсім як чеховська "Попрьігунья".
Спершу по переїзді в Харків вагалась, чи поступити їй на роботу, чи залишатись на утриманні чоловіка. Вирішила, що на роботу поки не піде. Це був час непу, існувала чорна біржа, цінилось золото, а вона продала свою хату-пустку в селі за золоті гроші і пустила їх в біржову гру. Не маючи загалом комерційного глузду, вона була б втратила все, що мала, коли б хотіла займатись подібними ділами сама. У ті часи на базарах, на біржах аж кишіло від злодіїв. Видерти в жінки з рук гроші чи повний кошик з продуктами, вирізати спину з каракулевого манто — це були звичайні події, до яких всі звикли.
Тоді й підвернувся в компаньйони Зої Іванівні Віктор Кваша.
Андрій Михайлович і не підозрював, що має такого близького приятеля дому.
Які саме наміри мав щодо Зої Іванівни Віктор — не важко здогадатись. Йому було просто вигідно перебувати в такій ролі, але Зоя Іванівна думала інакше. Вона щораз задавала собі питання: чи це вже не той королевич, що їй снився в гарячкових снах?
Зоя Іванівна втратила надію мати дітей. Для цього було досить доказів в її житті. Але про це вона не говорила, а чоловіка потішала, що поправиться після довготривалої голодовки, і тоді все буде гаразд.
Андрій Михайлович спочатку вірив їй, але, бачачи, що вона поправляється, а дітей нема, робив їй гострі докори. Часто виникали сварки в супроводі плачів та істерики.
Невідомо, чим би закінчилась вся ця історія, коли б не зустріч Зої Іванівни з Миколою. Побачивши його на зборах, упевнилась, що він і є героєм її мрій, і тут же почала штурмувати нову фортецю, але безуспішно. І знов пішли шукання, що довели її до брами церкви.
Українська автокефальна церква на деякий час зайняла її. Не тому, що вона була українська, і не тому, що автокефальна, а тому, що це було щось нове, що в цій церкві вона знайшла заняття, не підозріваючи навіть, що стає знаряддям ворожих замирлів її керівників, які поховались під куполами церкви і вкрились парчевими ризами.
її, Зою Іванівну, церква не втаємничувала наразі у свої справи. Робота велась добре законспіровано. Навіть своєму зв'язковому, Нечаєві, було доручено самому познайомитись з нею і вивчити, наскільки вона здатна до такої роботи. Зараз він з нею уже над морем з доручення керівництва. Церква має гроші, їй не важко послати свого агента за об'єктом, якого досліджує і вивчає, адже на лоні природи, в певних умовах примітивна людина відкривається, вилазить, як слимак із мушлі, тим більше жінка закохана. Йому було доручено закохати в себе і вдавати закоханого. Чи вдалось це йому?..
Лежачи на своєму скуйовдженому ліжку, Зоя Іванівна якраз думала про те, чи любить вона цю людину?
І дійшла до переконання, що нікого, крім хлопця, що загинув на фронті у перші дні війни, вона по-справжньому не любила. Він перший запалив у ній вогонь пристрасті, і з того часу вже ніхто не міг його погасити.
Вона пригадує події сьогоднішнього дня. З Нечаєм набрали їжі на цілий день і блукали лісом, маючи на меті дійти до підніжжя Чатир-Дагу. Але не дійшли. Знайшли серед лісу галявинку, полягали на ній, загоряли, потім поснули, а як звечоріло, пустилися додому.
Мимоволі приходить їй на думку тема розмови, яку вони вели в лісі. Нечай питав, чи знайома вона з місцевою українською інтелігенцією, спитав, чи знайома з письменниками, з ким зокрема. Коли Зоя Іванівна розповіла йому про свій роман з Гаєвським, та ще й з прикрасами, щоб надати собі більшої ваги, він почав розпитувати про настрої Гаєвського, з ким дружить, хто його оточує, його особисті уподобання, що любить, чи п'є, чи курить, чи тужить за домом, кого має за кордоном, якою мовою розмовляє вдома...
Нічого не підозріваючи, у своїй простоті душевній, про яку росіяни кажуть, що "простота хуже воровства", Зоя Іванівна розповіла все, що знала про свого колишнього коханця, а може, навіть і більше того, що знала.
Нечай слухав оповідання Зої Іванівни дуже уважно, особливо коли заходила мова про політичний настрій Гаєвського. Він був, наприклад, дуже задоволений, довідавшись, що Миколу не прийняли в партію. Але про це не говорив більше ні слова.
Зоя Іванівна на мить задумалась. "Чому він так розпитував про Миколу? Чим Гаєвський для нього цікавий? Чи, може, ревнує? Чоловіки іноді ревнують до минулого більше, як до сучасного...
Загалом він якийсь дивний, цей Нечай,— розвивала двою думку Зоя Іванівна.— Після того, як поплавали 1 вийшли з води, він зробився неласкавий, холодний... Може, тому, що втомився за день?.."
Зоя Іванівна знов порівнює в думці двох людей: чоловіка і Нечая. Всі переваги на боці чоловіка. Вдумавшись, вона приходить до висновку, що Нечай чужий і далекий, що з ним вона не має нічого спільного. їй робиться жаль себе і... чоловіка. Вирішує завтра ж написати йому дуже чулого листа і просити пробачення. Про що саме пробачатись — вона не знає, але їй хочеться сказати йому багато ніжних слів. Ніхто ніколи не давав їй стільки волі і стільки грошей.
"Добрий він,— вирішує вона.— Добрий і дурний".
Стомлена за день, Зоя Іванівна несподівано заснула. Так, як лягла звечора, не роздягаючись.
Наступного дня вона встала з ліжка швидше, ніж звичайно. Від незручного лежання і від твердого ліжка боліли боки. Пригадала, що обіцяла написати чоловікові чулого листа.