Мені його не шкода.
В кімнаті запанувала тиша. Слухачі наче чекали, що Владик ще щось скаже.
Він по черзі глянув на обох товаришів.
— Революцію не роблять у білих рукавичках,— сказав Владик.
Хома кинув якусь недоречну фразу. Це обурило Владика, і вони зчепилися, мов півні.
— А чи не пора нам перейти на іншу тему? — промовив раптом Микола, що весь час сидів мовчки, слухаючи словесний поєдинок. Він знав Хому як чесну людину і беззастережно радянську. Він знав його не день, не місяць і не рік, Микола вірив йому і розумів, що він хоче добра народові, що не може бути й мови про зраду, але, вважав, говорити про це — зайве. Адже в державі відбуваються небувалі зрушення, нова Радянська держава, фактично, експериментує, адже не було в історії прикладу, на якому можна б базуватись, вивчати досвід. Сміливий похід проти старого розпочав геніальний Ленін, але такі люди родяться раз в епоху. У Леніна сорок томів філософських творів. Ленін — скеля, яку бачить з усіх боків світ. Коли б він народився раніш на тисячу років — був би богом...
— Про що ти? — розбудив Миколу із задуми Владик.
— Та так, про всяке...
16
Море дрімало. Нагріте за день гарячим промінням липневого сонця, лежало безтурботне, спокійне, заколисане нічною прохолодою. Від берега стелилась срібна, у діамантах, дорога, по якій сходили на землю сни.
Над морем ніч розкинула чорно-синій намет, продірявлений міріадами дірок, крізь які проглядало космічне світло.
На березі, біля самої води, сиділо двоє. Вони недавно викупались у морі, такому теплому, оксамитовому вночі, і тепер сиділи на розстеленому плащі. Жінка здригалась від легкого нервового ознобу, а може, й від щастя.
— Мені так добре зараз, як ніколи,-— промовила Зоя Іванівна,— Чому ти нічого не скажеш?
Вона вже була на "ти" з цим малознайомим чоловіком. Це в неї залишилось ще від старих армійських часів,— на фронті в царській армії практикувалось панібратство між офіцерами і сестрами милосердя.
Але поки ми далі поведемо свою повість, треба б розказати, хто був цей супутник Зої Іванівни.
У Миколаївський собор заходив щосуботи на вечерню і щонеділі на обідню чоловік. Не старий і не молодий — невиразного віку, і обличчя його нічим не виділялось. Таких багато на світі: сірих, звичайних. Одне було в нього характерне — очі: чорні, швидкі, спостережливі, проникливі. Про такі кажуть: гіпнотизерські.
Був він чорнявий, середнього росту, худорлявий.
Заходячи до церкви, завжди ставав в одному місці, в сутінках, і зі свого поста стежив за тим, що відбувалось у церкві. Увагу Зої Іванівни звернув на себе тим, що завжди клав на її тацю, коли вона збирала гроші "на окрасу храму", купюру більшу від тих, що звичайно давали миряни. Зоя Іванівна щораз поривалась давати здачу, але він здачі не брав. Це заінтригувало жінку, і вона вирішила познайомитися з ним.
Сталось це зовсім легко.
При черговому обході з тацею вона заговорила з ним, як звичайно, про здачу, він не хотів брати. Тоді вона шепнула йому, щоб чекав на неї біля церкви.
Погодився радо, бо сам хотів з нею познайомитись. З того часу зустрічі стали щораз частіші, і нарешті обоє опинились над морем.
— Мені теж приємно,— відповів байдуже її друг.
— Коли б так гарно було все життя,— заговорила, наче в екстазі, жінка.
Супутник вдав, що не зрозумів її захоплення.
— Сидіти цілий вік над морем було б скучно,— промовив він.
— Я не про море, я взагалі кажу, щоб так, як зараз, було у мене гарно на душі все життя.
— А може, вже пора спати? — протягнув сонно.
Йому набридли сентименти цієї вже досить підтоптаної жінки, та й взагалі, чого тут тинятись уночі. Це були його відверті думки.
— Що ж, підемо спати,—промовила Зоя Іванівна. Вони встали. Чоловік струсив пісок і дрібні камінці
з плаща, Зоя Іванівна поправила на собі плаття, і вони пішли до своїх жител. Алушта — маленьке містечко: пара санаторіїв, два-три будинки відпочинку, і все.
Будиночок, у якому Зоя Іванівна наймала кімнату з харчуванням, знаходився у горішній частині міста; мешкання її супутника — недалеко від неї. На прощання він потиснув їй руку і побажав доброї ночі.
Зоя Іванівна чекала теплішого прощання, але він вдав, що не помічає цього, і скоро відійшов від її воріт. Зоя Іванівна ввійшла в свою кімнату, відчинила вікно, бо повітря в кімнаті було сперте, задушливе. Під стелею дзижчали сонні мухи.
Недавній прекрасний настрій зник, як мильна булька, в очах запекли сльози.
Зоя Іванівна, не роздягаючись, лягла на тверде, скрипуче ліжко, яке вже не одного курортника і не одну ніч бачило на собі, і поринула у спогади.
"Чому я така нещасна? — думала вона.—Вічно хочеться чогось незвичайного. Доб'єшся того, чого хотіла, роздивишся, а воно не те, і знов душевна пустка..."
І ось вона згадала себе маленькою, років п'яти, пригадався великий дерев'яний будинок під бляхою, поділений коридором на дві половини. В одній з них вона мешкала з батьками. Це була невелика, але гарна, світла кімната, в ній стояло дерев'яне ліжко, на якому спали її батьки, кована скриня на коліщатах, скляна шафка для посуду, її ліжечко і столик, під яким вона завжди бавилась ляльками.
По той бік сіней була друга, більша кімната, куди дівчинці заборонялось заходити. Там була батькова корчма. Та Зоя і не поривалась туди и заглядати. Бачила не раз з порога своєї кімнати, коли в сусідню відчинялись двері, що там завжди накурено, завжди гамірно, іноді вилітали звідти п'яні пісні, звуки гармошки, а дуже часто й крики.
Через двері в ту кімнату маленька Зоя бачила свого батька — невеличкого з кирпатим носом чоловічка, який стояв завжди за прилавком і відпускав відвідувачам різні напої.
Мати говорила Зої, що батько торгує. Дівчина добре не розуміла, що це значить, але звикла до цього слова, бо чула його вдома часто.
Батька вона бачила рідко. Він зранку поспішав у корчму, а вертався, коли Зоя вже спала. Походив із бідної селянської родини. Повернувшись з армії, де прослужив кілька років понадстроково, приніс невеличкі гроші, одружився з некрасивою, але досить заможною дівкою, взяв за нею новий будинок зі шматком городу і зайнявся корчмарством.
За кілька років шинкарства розбагатів, але за той час встигла розпиячитись його жінка. Сам не пив, зате жінка пила, і з кожним роком все більше.
Зоя народилась тоді, коли у подружжя взагалі вже не було надії на дитину. Проте одиначку не балували, і росла вона, як билина в полі. Батько любив її по-своєму, але не мав часу нею займатись; мати була байдужа до дочки, ставилась наче до чужої, можливо, тому, що дуже часто була п'яна.
З раннього дитинства Зоя бачила бруд, пияцтво, хуліганство, розпусту. Чула лайку в усіх її огидних варіантах, слухала сороміцьких пісень. Вона незлюбила своїх батьків і дім, мріяла про те, щоб з нього вирватись. Після закінчення сільської школи і деякої приватної підготовки її віддали до гімназії в губернське місто. Це було на руку матері, бо Зоя, підростаючи, щораз частіше і різкіше дорікала їй пияцтвом.
За сім років перебування в гімназії Зоя і чотирьох канікул не відбула вдома — все їздила то кудись на екскурсію, то до подруг. Інколи це були поміщицькі дочки, де вона й нахапалась панських манер і невластивих їй, селянській дівчині, панських смаків.
З кожним роком вона гарнішала, мужніла, і на сьомий рік навчання в гімназії з неотесаного обрубка зробилась принадною дівчиною. Вона не була красунею, але про неї говорили як про цікаву, гарненьку.
Та гімназію не вдалось закінчити. У сьомому класі її захопила війна 1914 року. Війна покликала в діючу армію хлопця, що останнього року залицявся до неї: це був брат її подруги, син багатого купця, студент медичного факультету Саша Бобров.
Зої здавалось, що не переживе розлуки. І вона подалась за ним, тим більше, що зголосилась в діючу армію і сестра Боброва Люся. Обидві вони записались в школу медсестер, яку тоді наспіх було відкрито в місті, закінчили її, і на фронт.
Проте Зої не довелось зустрітись з коханим — він загинув у перших боях під Перемишлем, і вона залишилась безутішною неофіціальною вдовою, бо справді вже була його жінкою. "Таємниця" була відома Люсі, якій Зоя, в приступі відвертості, призналась, а від Люсі про це дізнались його батьки, що їх прикро вразило, бо Для сина вони хотіли іншої жінки. Та по смерті Олександра все було байдуже.
Одначе це мало значення для самої Зої. При нових знайомствах з чоловіками вона видавала себе за вдову офіцера. їй співчували, але кожен з них був готовий "потішити" молоду вдовичку.
Закінчилась війна, і Зоя Іванівна з георгіївським хрестом IV ступеня вернулась додому.
Батька застала в жалюгідному стані. Мати спилась вкрай.
Побачивши дочку, мати заплакала п'яними сльозами і тут же випросила у неї грошей на горілку, яку сама й випила.
Батько з журби, бо жінка стала непотребом, сильно постарів і занеміг. Зоя, зрозумівши, що життя вдома йе буде, покинула батьківський дім на довгий час.
В місті Курську вона влаштувалась медичною сестрою в лікарні. Цього ж року вийшла заміж за молодого Ьфіцера, з яким випадково познайомилась. Він одужував Бід ран, одержаних в одній з останніх сутичок з німцями. Зоя Іванівна намагалась усіма силами його підняти.
За час одужання вони зблизились, а при його виході з лікарні одружились з усіма обрядами в церкві.
Недовго тривало щастя молодих. Настала Жовтнева революція, і з нею людський світ розколовся на кілька таборів, між якими почалась нова, ще запекліша боротьба. Чоловік Зої вибрав табір білих. В одному бою потрапив у полон до червоних і був розстріляний. Зоя Іванівна залишилась знов удовою. Це був найчорніший етап в її житті. Країну терзав голод. Позбавлена праці в шпиталі як дружина білого офіцера, Зоя Іванівна залишилась без засобів до існування, голодувала. Змушена була вернутись в рідне село. Матері вже не застала, батько старцював.
— їсти у нас нема чого,— сказав він дочці замість привітання.
— Пропили все! — з докором відрубала дочка.
— Пропивали своє,— буркнув батько.
Між батьком і дочкою загострились відносини зразу, з появою Зої на порозі дому. Тоді вона кинула в куток своє немудре майно, що вкладалось в одному чемодані, і пішла розшукувати знайомих. Від батька довідалась, що в школі все ще той самий учитель, який порадив віддати її до гімназії.