Думав уже не про втіху, а про те, як знайти почесний для себе відступ і як поводитися з цим дивним дівчам надалі. Казати правду, Рушен як жінка нічим не приваблювала Ібрагіма. Жінка має бути безмовним знаряддям втіхи, а не вдарятися у високі розбалакування, щойно ступивши до ложниці.
— Ти чия донька? — спитав він, щоб виграти час.
— Королівська! — засміялася Настася, зухвало стріпнувши пишними своїми червонястими косами. Ібрагім не зрозумів. Або не повірив.
— Чия, чия?
— Сказала ж: королівська!
— Де тебе взято?
— У королівстві.
— Де саме, питаю.
— Вже там нема, де була.
Він поглянув на неї уважніше, прискіпливо, недовірливо, навіть зневажливо. Нікчемна самозванка? Просто дурне дівча? Але ж справді дивне на вигляд і вдачею. І поводиться вкрай химерно. Ніколи ще не чув він про рабинь, які б сміялися, щойно попавши в рабство.
Йому захотілося подумати на самоті. Не знав самотності, не мав часу на неї, але іноді гостро відчував у собі якусь нез'ясовну тугу. і лише згодом відкривалося: то туга за самотністю. Прагнемо того, чого позбавлені.
— Гаразд,— махнув він утомлено.— Іди сьогодні. Покличу тебе згодом.
— Куди ж мені? — дивуючи його ще більше, спитало дівча.— Знов туди — їсти й спати?
В ній таки справді було щось не таке, як в інших людях.
— А чого б ти хотіла?
— Науки.
— Може, ти забула, хто ти?
— Рабиня. Але дорога.
— Ти все знаєш?
— Якби все, не хотіла б учитися.
— Тебе ж учать співати й танцювати?
— Вмію без того. Можу заспівати тобі, як мене куповано, Послухай-но.
Вона присіла на килим, згорнулася клубочком, ледь доторкуючись пальчиками до грубої арабської книги, глибоким, тужливим голосом завела: "За саму Настасю дев'ять тисяч. За стан гнучкий десять тисяч. За біле лице одинадцять. За білу шию аж дванадцять. За сині очі та й довгі вії тринадцять. За тонкі брови чотирнадцять. За косу злоту аж п'ятнадцять..."
Скочила на ноги, відбігла до дверей.
— Маєш пісню. Досить з тебе?
— Іди. Дай мені час для думання. Вона ще не вірила.
— Отак і йти? Я ж рабиня.
— Іди, йди. Ще тебе покличу.
— Мала втіха!
Вона вийшла від нього, сміючись, але він не хотів чути того сміху, хотів думати.
А що думати — не знав. Порадитись? Про жінку не радяться. Проти них хіба що беруть свідків, коли жінка здійснить паскудство. "А ті з ваших жінок, котрі здійснюють паскудство,— візьміть у свідки проти них чотирьох з вас. І коли вони засвідчать, то тримайте їх у домах, поки впокоїть їх смерть або аллах влаштує для них шлях". Був Гріті, який стояв осторонь ісламу. Але з Гріті не хотілося б розмовляти про цю дівчину, бо ж при зустрічі він і так неодмінно підморгне і спитає з брудною чоловічою відвертістю: "Ну як засмакувала вам роксоланочка?"
Ібрагім лежав і перебирав у пам'яті вірші четвертої сури корану "Жінки". Завжди знаходив у цій книзі втіху, надто там, де згадувалося його ім'я. Знав, що то пророк Ібрагім, якого християни звуть Авраамом, але однаково мав втіху, читаючи: "Адже ми дарували роду Ібрагіма писання й мудрість". Може, й Феррох-хатун, підбираючи для малого свого раба мусульманське ім'я, зупинилася на Ібрагімі, щоб сповнити гордістю його дух? Бо про його дух вона дбала затято й запекло, тіло віддаючи природі, яка без нічиєї помочі вже чотирнадцятилітнім зробила Ібрагіма палким і відданим коханцем його доброї господині. Тепер вона десь спливає у невтішних сльозах, а він має знайти розумний вихід із безвиході, в яку потрапив, купивши на Бедестані дивну рабиню. "І ніколи ви не в стані бути справедливими між жінками, хоча б і хотіли цього. Не ухиляйтеся ж усім ухилянням, щоб лишити її ніби висячою. А коли ви владнаєте і будете богобоязливі, то воістину аллах прощаючий, милосердний".
До ранку майже не заснув. Євнуха, який поткнувся був, щоб спитати, чи не привести улюбленицю Ібрагімову Хюму, вигнав утришия. Євнухи — найнестерпніші. Завжди знають те, чого не слід знати нікому. Розпитати Рушен не могли, бо вона нікому не стане відповідати (навіть йому, на жаль), але здогадалися й так, раз відправив він рабиню дочасно й передчасно. А може, саме вчасно?
І тут він злякався: а чи не виявив він слабості, чи не піддався затаєним чарам цієї чужинки? Принаймні мав би напоїти її міцним вином і хай би тоді спробувала виказати свою варварську суміш гострого, як бритва, розуму і мало не дитячої наївності. Але ж він не зробив цього. Відпустив Рушен, не доторкнувшись до її тіла, і відпустив передчасно й дочасно. Не інакше — чари. Його ошукано. Він піддався наївній баєчці про високе походження і про чистоту мало не ангельську. Ібрагіме, Ібрагіме!..
Над Стамбулом нависала холодна зимова імла, але султан виявив бажання їхати па Ок-Мейдан стріляти з лука по гарбузові. Бажання падишаха священне. Ібрагім супроводжував Сулеймана, тримаючись коло почесного правого стремена. Він був сама поштивість і запобігливість на цьому почесному місці правої сторони, що зміцнює небосхил, і потішав султана, описуючи їхні вправи стилем придворних пишномовців-лакиз: "Коли високий султан, сівши верхи, з августійшим кортежем поспішив у путь досконалості, поштивості й служіння і за звичаєм халіфів у вільний від державних турбот день прибув на поле стріляння по гарбузу, який уже чекав на місці проходження його величності, чухраї й аджеми [15] вмить стали ганяти гарбуз, піднятий на двісті гезів над землею, і великий падишах, ніби лев, створивши собі пазурі з стріл і лука, став метати в гарбуз стріли випробування, заохочування і налякування згідно з словами: "І приготуйте для них, скільки можете, сили і загонів кінних; або ви налякаєте". Щаслива права сторона прикрасилася стоянням головного наглядача царських покоїв і великого сокольничого Ібрагіма, який також метав стріли в свій гарбуз, і високогідні вельможі султанські, заохочуючи один одного, метали стріли щастя в гарбузи, підставлювані їм аджемами, та не могли зрівнятися всі ті гарбузи з гарбузом високого султана, жовтим, в червоних і чорних смугах, ніби кров од стріл і синці од могутніх ударів його величності. Що то був за гарбуз! Глиба, ніби дерево без стовбура, або голова богатирського воїна, що взірцево підставив її під кам'яні удари стріл. Вона схожа на товстий сук самшитового дерева, що виставило себе на стрільбище. Це гніздо голубів, яких каміння стріл змушує злякано злітати, або райська фінікова пальма, яка підставляє себе його величності, намісникові нашого часу".
Султан уперто вганяв стрілу за стрілою у величезний гарбуз, який бігцем проносили перед ним на високій дерев'яній тичці сховані за земляним насипом чухраї. Слідом за султанським гарбузом пересувалися гарбузи, призначені для Ібрагіма, для великого візира старого Пірі Мехмеда-паші, для візирів, яничарських аг, для вельмож, підлабузників і придурків. Султанський гарбуз був найбільший і найяскравіший, його стріли теж мали золоте оперення і сяяли навіть в імлистому повітрі, гарбузи для Ібрагіма й візирів були набагато менші і всі білі, решта мала вдовольнятися кількома сіруватими круглими гарбузиками, в які вбивано одразу по кільканадцять злих стріл. Сулейман оволодів високим умінням лучника в час свого намісництва в Криму, куди, ще малим, відсилав його дід султан Баязид. І хоч османські султани вважали лук зброєю боягузів, надаючи завжди перевагу мечу, Сулейман після Криму вже ніколи не міг позбутися великої спокуси метати стріли чи то в дикого звіра, чи в перелітного птаха, чи й у такий ось гарбуз.
Султан, за своїм звичаєм, мовчав, знаками показуючи своїм "без'язиким" — дільсізам, щоб подавали стріли або напої — промочити горло їм з Ібрагімом. Ібрагім намагався не відставати від Сулеймана, ретельно вганяючи в свого гарбуза стрілу за стрілою, посміювався з старого Пірі Мехмеда, який влучав рідко, неспроможний як слід напинати тятиву, через що його стріли не долітали і безсило падали вниз. Несподівано чиясь чужа стріла з хижим посвистом вп'ялася в султанський гарбуз, мало не пробивши його наскрізь. Навіть Ібрагім, змертвівши лицем, поглянув на свій сагайдак і на ту злочинну приблуду, так ніби хотів упевнитись, що то не його стріла з синьо-білим оперенням, а справді чужа, не знати чия і звідки. Стриміла в яскравому гарбузі чорна, з брудними пацьорками, поначіплюваними на ній. Чухраї й аджеми, вражені небаченим святотатством, завмерли в своєму сховку, гарбузи похитувалися на високих тичках, так ніби їм теж передався дрож перестраху, який опанував усіх придворних.
Учитель і вихователь султанів сивоголовий візир Касим-паша, який знав Сулеймана змалку, їздив з ним повсюди, жив усі роки в Манісі, терпляче передавав йому всі таємниці двірських звичаїв, тепер з деякою стривоженістю стежив за Сулейманом. Сам аллах послав це випробування для молодого султана. Ось нагода показати і свою владу, і норов свій, і свій спокій, якого вчив Сулеймана незворушний Касим-паша. "Без'язиких" Сулейман привіз до Стамбула теж з Маніси. Мав своїх власних, не потребував дільсізів, які служили султанові Селіму, Касим-паша підготував для свого повелителя і цих мовчазних виконавців найнесподіваніших повелінь, повелінь таємних, безмовних, передаваних жестом, порухом, доторком і поглядом, а то, може, самим диханням султановим. Моргаючи почервонілими від вітру старими своїми очима, Касим-паша вдоволено спостерігав, як уміло й непомітно віддає Сулейман накази, як метаються дільсізи, мовчки і негайно сповнюючи його волю. Як же поведеться султан тепер, коли невідома рука злочинно замахнулася на його високу честь? Чужа стріла в султановій цілі однаково, що чоловік у Баб-ус-сааде [16]. Кара мав бути негайна і безжальна, але гідність треба зберігати також і в покаранні. Касим-паша не брав участі в змаганнях, його не примушувано, з нього не насміхався навіть Ібрагім, та коли старий візир не метав стріл, то стурбовані погляди на свого вихованця він метав ще частіше, ніж той стріли, і тепер напружився своїм старим жилавим тілом, мов туго напнута тятива.
Султан не зрадив свого вірного вихователя. Не вирвався йому з грудей крик обурення, нічого не спитав, тільки гнівно показав рукою на ту нахабну стрілу, і дільсізи миттю кинулися шукати винного і негайно поставили перед султаном якогось старого бея, замотаного в товсті сувої тканини і хутер, у величезній круглій чалмі, розгубленого й одурілого від вчиненого його нетвердою рукою.