Не згубилось у безпам'я-ті і його ім'я — писався Іваном Голубцем. Добрі люди навіть показали на місцевому кладовищі могилу народного лікаря, яку Володимир Іванович змалював до свого блокнота.
Володимир Іванович стояв посеред могил, свіжих і давніх, забутих і доглянутих, посеред дерев, що врочисто і сумно шуміли кронами у високостях, посеред хрестів і пірамідок... стояв і думав, що все на світі минає, забувається, перетліває, навіть зло з плином часу втрачає свою оголену мерзенність, а рани, які воно спричиняло, загоюються, і лише ДОБРО вічне, незнищенне, бо творене воно душею недремною і діяльною.
Чи чуєте, як грає скрипка, що має тисячу літ?..
КВІТИ З ДУБОВОЇ ПОЛУМІНІ
Уже збігло багато років, як Косів провів її в далеку дорогу, а я думаю про неї як про живу і кожного разу, коли сюди приїжджаю, мимохіть шукаю її на вулицях; вона любила бувати серед людей, прислухатися, вступати в розмову навіть з незнайомими. Коли розповідала, що іноді нападає на неї нудьга, чогось їй раптом забракне, і забагнеться їй кинути глину, гончарний крут, а то й розпалене горно, і вона таки кидає все це і, мовби рятуючись від самотності, виходить за ворота. "Потопчуся, бувало, між молоддю в училищі, посеред робітників у керамічному цеху або у натовпі на ринку — і ніби води нап'юся. Вертаюся до свого круга — робота йде гладше. Я між людьми розгублювала свою журбу, а може, це й не журба, а радше незадоволення собою; люди знімали з моїх плечей ваготу, замість неї дарували легкість і прозорість, обдаровували чимсь, я й не знаю, як воно називається".*
В її лексиконі не було слів, як-от "натхнення", "муки творчості"; вона, напевно, не один раз їх чула, але ніколи не вживала. Коли, траплялося, кореспонденти запитували її: "А що нового, Павлино Йосипівно?" — то вона відповідала:
— А нічого, нічого такого не витворила,— й при цьому в її очах на самому дні спалахувала хитринка.— А робити — то щось таки роблю: кручу миски, жбани, глечики, куманці.
Робота для неї — це і є стан творчості. Вона не знала, що означають "творчі спади", "застої", "мовчанка". Ці поняття були для неї чужими. Вона любила повторювати стару приповідку: "Бог дає день, а в тому дні — роботи гори. Роби — не переробиш". Тому так багато залишилося після неї творів у різних музеях нашої країни і за кордоном, тому й досі в сільських і міських житлах надибуєш її таріль, куманець або жбан, на денцях яких стоїть підпис — Цвілик. Більшість щасливців, які користуються її виробами, навіть не підозрівають, що володіють шедеврами мистецтва. І, мабуть, так повинно бути. Прикладне мистецтво тому й називається прикладним, що воно поруч з естетичними функціями має цілком практичне призначення.
Вона належала до тих митців, про котрих ще за життя говорять — видатний. Спеціалісти, визначаючи етапи розвитку гуцульського народного мистецтва, і зокрема кераміки, називають в одному ряду з Олексою Бахметюком, Петром Кошаком, Йосипом Баранюком також Павлину Цвілик — нашу сучасницю. Це, так би мовити, класики народного гончарства.
Вона знала своє місце в почесному ряду славетних майстрів, хвалилася при нагоді дипломами і відзнаками (серед них були всесвітні), але слава для неї нічого не важила. Коли хтось із приїжджих шанувальників хвалив її, коли заходила про неї мова на зборах і засіданнях, вона, бідолашна, не знала, куди подітися.
— Де ж то можна,— нарікала,— так наговорювати на чоловіка. Хоч крізь землю провалися від встиду.
Інколи читаємо: такий-то письменник або художник побував у гостях у робітників, колгоспників, школярів і т. д. Павлина Йосипівна теж нерідко навідувалася до школи, але найчастіше бачили її серед учнів Косівського училища прикладного мистецтва. Та це не було празникове гостювання. Вона заходила в майстерню, де біля гончарних кругів працювали хлопці і дівчата, засукувала рукави, і починався непередбачений програмою урок: тому — покаже, цьому — підкаже; вона звертала увагу й на те, як учень брав глину. Коли ж помічала, що котрийсь з вихованців училища кидав глину на круг абияк (вона казала: "навідліть"), то в цьому вбачала мало не зневагу до себе, до глини, до гончарного мистецтва взагалі. Вона хитала докірливо головою, на її обличчя падала похмура тінь. Майстрові або викладачеві потім гірко виговорювала:
— Вчите їх премудростей книжних і техніки гончарної, а любові до діла, якому збираються присвятити життя, не прищеплюєте. Якщо в одного-другого нема любові до діла, то він буде схожий на надтріснутий глек. А яка користь з такого глека? Тільки деренчить. Глина оживає під чутливими, теплими пальцями; під пальцями холодними вона так і залишиться болотом.
І виходила геть.
Бувало, учні запитували, як стала кераміком, відповідала:
— Питаєте, як у хворого здоров'я. Як тільки в моїх кулачках призбиралося трохи сили, небіжчик тато тицьнули грудку глини, наказали: "Мни її, доцю, доки не потепліє. З розігрітої глини що хочеш виліпиш. Подивимось, чи вистачить у тебе впертості оживити глину теплом своїх долонь. Це не кожному дається".
Якось при зустрічі я поцікавився:
— А що мають робити ті, хто працює з холодною глиною?
— Ти хотів сказати,—підморгнула,— з холодною душею? А нічого, хай ліплять прості горшки. Горшки потрібні всякі.
Так вона ділила гончарів: є гончарі-митці, а є — ремісники. Аякже!
Уперше мене познайомили з Павлиною Йосипівною восени 1959 року. Редакція однієї республіканської газети, де я працював кореспондентом, доручила мені написати нарис про когось із видатних майстрів народної творчості, і я обрав Павлину Цвілик. Одразу ж випала щаслива нагода: в обласному центрі відкривалася художня виставка, присвячена двадцятиріччю Возз'єднання, на яку запросили Павлину Йосипівну.
— Ет,— відмахнулася вона від моєї пропозиції,— кому буде цікаво таке читати? І чим я краща від тих, що тут представлені? ^— й показала на стенди виставки.
Однак я не відступав від неї. Павлина Йосипівна, забувши про "надокучливого кореспондента", неквапно переходила від стенда до стенда. Вишивка, кераміка, різьба по дереву, вироби з шкіри, предмети мосяжницького ремесла, скульптура, живопис, ткацтво — все це, зібране в просторому залі обласного музею, вигравало барвами, дивувало формами, милувало око красою.
Треба було в ці хвилини бачити її. Слабосила на вигляд, старенька вже жінка, вона то німіла від захоплення, засвічувалась втіхою, то ронила сльозу. Інколи сплескувала в долоні, в тому сплескуванні було щось від безпосередності дитини. Я тоді зрозумів, що вона не тільки милувалася експонатами, не просто захоплювалася красою, а співпереживала з творцями, віддаючи належне їх талантові, й трішечки їм заздрила.
— Ото, братчику, сила, ото — майстер,— раз по раз повторювала.
— Хто? — перепитував я, гадаючи, що Цвілик має на увазі когось конкретного.
— Та хто ж... люди,— пояснювала.— Ось про кого, легінику, треба писати. А ти нипаєш за старою Цвіличкою, ніби тебе до запаски прив'язали.— її очі при цьому збиточно поблискували.
Я відповів, що про всіх не напишеш, та й, зрештою, пишучи про неї, віддам належне всім майстрам, адже й вона з їх чародійського кола.
— Чого ж це саме на мене упав твій вибір? — поцікавилась.
— Бо знаю вас здавна,— кажу.— Купую при нагоді ваші вироби.
— О, то ти один з моїх годувальників? У такім разі — пиши. Тільки... ти на кераміці бодай трохи розумієшся?
— Пробую...
— Ну-ну, не ображайся. Був у мене в Косові один знавець: вартість виробу визначав на звук. Ударить пальцем по черепку і вслухається: чи дзвонить? Дивак... Ну, запитуй, що тебе цікавить...
Тоді, як кажуть, мимохіть я почерпнув деякі відомості про неї. Власне, тільки-но почав "черпати", як Павлина Йосипівна, побачивши якусь річ, на котру досі не звертала уваги, стрілою бігла до неї.
Згодом поверталася до мене.
— Вибачай, легінику. Стара, а лечу на красне, як метелик на косицю.— І, споважнівши, перейшла на зовсім іншу тему.— Слухай-но, а чи знаєш, що в цій ратуші, де тепер музей, засідало і раду радило черевате панство. Хлоп не смів сюди й підходити близько.
— Знаю... Хоч панство не завжди черевате,— посміхнувся я.
— Усяких панів набачилася, бодай не згадувати. Та малювала їх завжди череватими... Ти бачив мої старі довоєнні миски? Людям вони подобалися... Люди такими уявляли панів і корчмарів. А цікаво... цікаво було б здибати отут якогось старого панюгу. "А ти, Цвіличко, яким правом по нашій ратуші спацеруєш? Місця свого не знаєш?!" — Вона пирснула дрібним сміхом, уявляючи цю сцену.— Минулося,— знову заговорила.— Тут і духом їхнім, панським, не смердить. Провітрили залу — і посіяли жито.
Вона могла сказати, маючи на увазі художню виставку, "посіяли квіти", проте сказала: "посіяли жито". Жито означає хліб і життя.
Панував у світі місяць вересень, а день розлився бірюзово, як у квітні. В тому бірюзовому дні сиділи ми з Павлиною Йосипівною на лаві перед фонтаном біля ратуші. Старенька притомилася від метушні виставки і моїх запитань. Оперлася на спинку лави і з-під вій стежила, як недалеко малеча й пенсіонери годували голубів.
— Дармоїди...— промовила зневажливо.
— Хто? — я не второпав, про кого так висловлюється.
— Голуби ж. Бачиш, які тлусті та ліниві. Я люблю дике птаство... того ж голуба дикого люблю. За день гай-гай скільки мусить налітатися, щоб прогодувати себе і діток. Це ж неабияка праця. А ці — на готовому.— Було трохи незвично таке слухати, адже голуб — птах поетичний, рідко яка співанка обходиться без нього. Цвіличка мала про те свою думку. В жінці з Косова поруч з поетичним світобаченням уживався тверезий житейський практицизм. Довгі роки важкої гончарської праці, боротьби за кусень хліба, постійні нестатки проклали свої борозни в її характері. Митцем у повному розумінні цього слова вона фактично стала тільки за радянського часу.
А все ж хотів з нею посперечатись:
— Припустимо, що міські голуби справді дармоїди. А як бути з півнями? Хіба велика між ними різниця? Однак ви їх любите. В мене є ваш боклаг: на одному боці намалювали цимбаліста, на другому — півня.
— Когут — інша річ,— пояснила Цвіличка.— Боже, скільки когутів пустила-м співати по світу. Та всі різні... та всі крикливі, і в кожного з них порив: ось-ось змахне крильми, запіє, віщуючи світанок.