Зате не змогли замовчати іншого факту: братчики, тугіше затягнувши череси, узялися знову за відбудову. Поряд із церквою на кошти грека К. Корнякта споруджується вежа, що призначалася для дзвіниці і спостережної "кімвалиці". А крім того, будівничий вежі Павло Римлянин-Домініці, який довго жив у нашому місті, спорудив її найвищою з усіх наявних тоді веж у Львові — архітектор знав про високі устремління русинів, про їхню відчайдушну боротьбу проти католицького спрута — архітектор, мабуть, симпатизував русинам, бо відразу після спорудження вежі і каплиці Трьох святителів Львівське братство доручило славетному Майстрові Павлу будівництво цегляної Успенської церкви, яку згодом перебудували: поклали стіни з тесаного каменю... стіни ці вистояли до сьогоднішнього дня і є, як твердять спеціалісти, чудовим зразком поєднання ренесансу з рисами народного дерев'яного будівництва.
Я пишу "церква", "церква", мовби забуваючи, що це була культова споруда; ні: я нічого не забуваю, я все пам'ятаю, знаю також, що Львівське Успенське ставропігійське братство було громадською організацією православних українських міщан, яка взяла на свої плечі важкий на той час тягар турбот про розвиток рідної освіти, культури, літератури. Коли сьогодні зайдете під склепіння Успенської церкви, то не шукайте на її каменях тільки зображень державних гербів господаря Молдови чи московського царя, які надсилали братчикам золото і соболині шкурки на будівництво й оздоблення храму, а огляньтеся і побачите в синьому диму кадил згорблені спини львівського плебсу — сідлярів, шевців, кожум'яків, столярів, зброярів та інших ремісничих людей, які ставали тоді на захист і "віри руської" і "слова руського"; бо хіба не тут, під цими склепіннями, на цьому дворищі, лунав дужий голос майстра-сідляра Юрія Рогатинця, який закликав громаду: "Єднаймося, браття!!! В єдності наша сина, у слові нашому сила..."; бо ніби не тут денно і нощно трудилися на ниві української культури відомі нам із шкільної лави славні учені мужі Памво Беринда, Іов Борецький, Степан і Лаврентій Зизанії та багато інших; хіба не тут падало, як згустки вогню, непримиренне слово Івана Вишенського? їх голоси, їх кроки, їхню присутність ми сьогодні відчуваємо не тільки в "руському гетто" давнього Львова, без цих імен годі сьогодні уявити скарбницю української культури взагалі. Львівське братство, виходячи з народних потреб, створило свою середню школу, яку згодом було прирівняно до гімназіума; розроблялися заходи, по-теперішньому кажучи, для відкриття вищої школи — академії, однак отці-єзуїти'виявилися спритнішими і хитрішими: король затвердив створення у місті єзуїтської академії, а на дві вищі школи Львів не мав права... Беатство подбало про власну друкарню, в якій виходили не тільки літургійні книжки, а й шкільні підручники — "Букварі", "Граматики", художні та педагогічні твори Памво Беринди. Важливо відзначити, що якраз у надрах братської школи посеред учителів та спудеїв старших класів виникла ідея написання грецько-староукраїнської граматики "Адельфотеса" (Грамматики доброглавголиваго еллинословенского языка"), який був виданий у Львівській друкарні 1591 року. "Адельфо-тес" вважається першим підручником граматики, складеної на Україні.
Звідси, з Руської вузенької вулиці, затиснутої мурами, обступленої католицькими кляшторами, виривалися через Галицьку браму ковані вози, що розвозили по Русі не лише ремісничий крам, а й книги, що поширювали по землі руське слово і були смолоскипами, котрі світили людям посеред єзуїтської ночі; звідси Львівське братство розсилало по всіх усюдах вихованців і ділилося з іншими православними громадами славнозвісними професорами, які в містах і містечках і навіть у селах заходжувалися створювати школи — сіяти добре і розумне; звідси, з Руської вулиці, ширився по Руській землі добрий зразок: ось як треба організовуватися, гуртуватися, ось як треба дбати про громадське, ось як треба обороняти народ руський від шляхетського уярмлення, від латинізації і зрадництва.
І звідси ковані вози міщанські верстали дороги до Києва й Москви, везучи туди болі, надії і сподівання людські.
Тому, коли мене обступає буденщина, я, щоб серед суєти не загубитися і не здрібніти, приходжу на Руську вулицю, торкаюся долонями і серцем її почорнілих мурів... торкаюся, а в моїй душі озиваються кроки тих, чиї імена дійшли до нас, і тих, чиї не дійшли.
Попереду ідуть Іван Вишенський — гострий як ніж, за ним замислений Памво Беринда, що збирає у свою душу слова, мов птахів небесних, аби потім укласти перший у нашій лінгвістичній науці "Лексі-конь славеноросский імень тлькованіе"; і йде діяльний, невсипущий Іван Федоров, першодрукар, котрий на вулиці Руській серед простих міщан, а не в єпископських палатах дістав не лиш моральну, а й матеріальну підтримку у своїх друкарських починаннях...
СХОДЖЕННЯ ДО ІВАНА ФЕДОРОВА
В Онуфріївській церкві перед різьбленим іконостасом камерний оркестр Львівської консерваторії імені М. Лисенка грає "Серенаду для струнного оркестру" П. І. Чайковського, а Іван Федоров, присівши на лаві, схилив важку голову і слухає радісні злети мелодії скрипки, схвильоване дихання львів'ян, які прийшли на весняне свято книги, і щебетання ластівок, що всілися на важких церковних дверях.
Іван Федоров слухає — і чоло його ясніє.
Усвідомлюю, що читач може звинуватити мене якщо не в містиці та ворожбитстві, то вже неодмінно в дивовижному сплетінні часів, бо як могло статися... як могли зійтися докупи Іван Федоров із другої половини XV століття і... і цілком сучасні люди — письменники, артисти театру імені М. Заньковецької, гості з Словаччини, студенти з Болгарії? Я відкидаю усяку містику, нема тут і зсувів часу — все було справді так, як описую, навіть назву точно день і годину — діялося це 24 травня 1982 року о 16-й годині в колишньому Онуфріївському монастирі, де розміщений Музей книги і де витає дух Івана Федорова, бо сюди приходив він за життя поміркувати з братчиками про друкарські справи або ж позичити в ігумена Леонтія на друкування "Апостола" сімдесят золотих, або ж заглянути до школи, що стояла на горбі посеред дворища, й подивитися, як школярі водять пальчиками по сторінках складеного цим "ради скорого младенческого научения" і вид-рукованого ним же в цьому ж таки преславному городі Львові "Букваря".
Не знаю, як хто, але я завжди з хвилюванням, із завмиранням серця приходжу сюди, на старовинне дворище Онуфріївського монастиря — одне із священних місць української культури, приходжу сюди влітку, коли "Онуфрій", як казали про це місце в давнину львів'яни, потопає у зелені, і приходжу восени, коли сад на горбі позолочений і світиться на тлі неба, мов дивовижного різьблення іконостас; приходжу вдень, коли тут гомонять відвідувачі, і приходжу в сутінки, які тут, за мурами, западають глибоко і скоро... приходжу і не можу надивуватися із присутності таїни, яка, здається, панує тут у кожному куточку. Я чомусь хочу вірити, що почуття таїни, трепету перед незвичним, небуденним, непересічним охоплює кожного, хто переступає монастирську браму не лише із звичайнісінької цікавості, не лише з потреби запастися у Музеї книги необхідною інформацією, а чи з банальної необхідності згаяти час... а переступає браму з синівським почуттям, з бажанням прилучитися до магії історії, до магії таїни.
Якось улітку, випадково тут зустрівшись, ми з Ярославом Дмитровичем Ісаєвичем — доктором історичних наук, сиділи на кам'яних сходах Онуфріївської церкви і розмовляли про ймовірність переказів, які твердять, що церква і монастир були засновані не в княжі часи, а нібито вже на початку XVI століття кам'яні оці мури зведені коштом князя Костянтина Острозького. Непомітно перекинулася розмова на
Івана Федорова — про його особистість, про багато таємничих, ще до решти не вияснених місць у його біографії, у друкарській його діяльності. Власне, про "таїну Федорова" заговорив я, і доктор історії Ісає-вич, який перегорнув в архівах Львова, Києва, Москви, у зарубіжних сховищах гори документів, що так чи інакше стосувалися особи Першодрукаря, і який написав про Федорова і взагалі про книгодрукування на Україні десятки більших і менших наукових досліджень, міг відкинути, заперечити мою романізовану таїну, а він, однак, на знак згоди хитнув головою.
— Може, й так,— сказав задумливо.— Може, й так. З одного боку, ми знаємо про нього багато: він сам розповів чимало про себе у знаменитому своєму післяслові до "Апостола", що вийшов друком 1574 року і є первістком українського книгодрукування. Знаємо, приміром, що він знав себе Московитом, знаємо, що був дяком у церкві Миколи Густинського в Московському Кремлі, знаємо також, що він видрукував у Москві перші російські книжки: московські "Апостол" та "Часослов". Але чи був Федоров корінним москвичем? Деякі історики книгодрукування прямо писали, що в Росію друкарський верстат та відливані металеві літери потрапили з королівства Польського. А коли так, то радянський дослідник Є. Л. Немировський висунув свого часу гіпотезу, що Іван Федоров міг перед тим працювати в одній із краківських друкарень. Чому він приїхав саме до Львова і чому взагалі, покинувши Москву, перебрався на терен польсько-литовської держави? Що сталося з першою російською друкарнею, хто її насправді спалив? Мабуть, смішно було б повірити версії деяких учених, що він, мовляв, виїхав із Москви з своїм друкарським знаряддям з дозволу (а чи і з благословення) самого Івана Грозного, який, бачите, забажав допомогти православним братам у Литві і Польщі.
Ісаєвич розповідав:
— Про перебування Івана Федорова у Львові та про організацію ним книгодрукування написано останнім часом чимало наукових праць. В них з впевненістю сказано, що Федоров прибув до Львова восени 1572 року і поселився не на Підзамчу, як вважалося раніше, а в будинку на Краківській вулиці. Нещодавно дослідники точно встановили, що це був тепер неіснуючий будинок на місці нинішнього будинку № 4. Власником його був міщанин Адам Боднар. Гадають, що саме тут протягом року — від 25 лютого 1573 до 15 лютого 1574 — був видрукований славнозвісний "Апостол".
— Але ви самі писали в одній із своїх праць,— спробував я заперечити Ярославові Дмитровичу,— що Іван Федоров мешкав також на Підзамчу в хаті українського передміщанина Сенька Сідляра, який допомагав друкареві.