От-то-то бо й є, що ні. Він за собою всі права зоставляє.
Хацкель (починає дратуватись). Чекайте. Я нічого не розумію. Навіщо ж йому той ідіотський — вибачайте! — зять?
Оксана. Як навіщо? Це ж мій муж.
Хацкель. Ну да, я розумію, але при чому тут гроші? їй-богу, тато ваш — вибачайте! — якийсь комик. Він носиться з цими грішми, як... вибачайте мені, дурень з писаною торбою... Коли він хоче справді їх дати на якусь ідею, то...
Двері їдальні раптом розчиняються, і в страшному гніві вибігає Захар
Назарович.
Захар Назарович (весь червоний, дрижачий, показує рукою на двері в сіни й не своїм голосом кричить). Геть!! Геть звідси зараз же!
Хацкель (підводячись злякано). Добродію!..
Захар Назарович. Геть, а то я тебе... (Озирається, щоб щось схопити).
Оксана (до нього). Таточку, таточку, не треба так. (До Хацкеля). Добродію, ідіть собі швидше, ви мені більше не потрібні.
Вбігає Секлетія Лазарівна.
Хацкель. Чекайте, але що ж це таке?
Захар Назарович. Геть, кажу, звідси! (Дрижить).
Оксана. Таточку!.. Добродію! Я вам кажу, забирайтесь, ви більше непотрібні тут!
Хацкель. Чекайте ж! (Повертається й хутко виходить).
Захар Назарович (безсило падає в крісло, важко дихає). Ху!
Оксана. Таточку, заспокойся.
Секлетія Лазарівна. Що тут таке вийшло? Цей жид образив вас? Я бачила, Захар Назарович сидів у їдальні, думала, не хоче перешкоджать вам...
Захар Назарович, Це така мерзота... Це...
Оксана. Таточку, тобі треба лягти. Секлетіє Лазарівно, поможіть, будь ласка: татові треба хоч дві хвилинки полежать після такого вибуху.
Захар Назарович. Не треба, не треба, я й так... Пройде.
Оксана. Ні-ні-ні, вставай... Ходім, ти мусиш лягти. Під ту руку беріть, Секлетіє Лазарівно!
Секлетія Лазарівна. Ось-ось... Нічого, нічого... Тут в їдальні на канапі можна лягти... От жидова підла! Ви скажіть же таке... Вліз в чужу хату й ще тобі...
Заходять в їдальню. Якийсь час нікого нема. З сіней хутко виходить Тихенький.
Тихенький (гукає). Секлетіє Лазарівно! Секлетія Лазарівна (вибігає з їдальні). Тш! Не кричіть.
Тихенький. Що таке?
Секлетія Лазарівна (шепотом). Захар Назарович трошки заслаб. З Михалевичами він посварився! Потім ще зараз тут таке вийшло. Крий боже! Той жид, Хацкель, забрався сюди, щось їм сказав. Та оце його вигнали Оксана й старий. Розумієте? Тш! Чого ви не з'являлись? Вона і вчора питалась про вас.
Тихенький. Я трохи слабий був.
Секлетія Лазарівна. Це після агітації? Мабуть, застудились. Глядіть же, Євмене!.. О, ще когось несе. Якраз не в пору. Хотіла ще сказать.
Входить Кіндрат Пилипович.
Кіндрат Пилипович (голосно). А чого то в вас двері настіж, як у корчмі? Експропріацій не боїтесь? Ху! Жену аж два квартали за цим люципером і не дожену. Чого вас нечистий так пре, наче за вами ціле "Співоче Товариство" женеться? Ха-ха-ха. Драстуйте. Що це вас не видно? Розказуйте ж, як вас там мняли хлопці на Червоній Балці?
Тихенький. Ніхто мене не мняв...
Секлетія Лазарівна. Вибачайте, я на хвилинку. (Виходить).
Кіндрат Пилипович. Та я теж на хвилинку. (До Тихенького). Спеціально за вами, хотів розпитати, як вас там приймали. (Роблячи серйозне лице). Ні, справді, що там у вас, я чув, вийшло? Арештувать хотіли?
Тихенький. Та єрунда. Напав на чорносотенців.
Кіндрат Пилипович. Та невже? Де ж вони набрались там?
Тихенький. Та нічого дивного. На передмістях, звичайно, зрусифікований чорносотенний народ.
Кіндрат Пилипович. І дуже зрусифіковані?
Тихенький. Страшенно. Українських пісень і не чули. "Высокую могилу" — знаєте, цю дворницьку пісню,— називають українською. Взагалі, безнадійна публіка.
Кіндрат Пилипович. Ну, а за що ж вас у буци-гарню хотіли одтарабанити?
Тихенький. Ах, Це комізм такий! (Насильно сміється). Страшенні, знаєте, чорносотенці, ну і, розуміється, зараз же подумали, що я до них з прокламаціями. Ну та я об'яснив їм, ми поговорили собі та й розійшлись.
Кіндрат Пилипович. Кажуть, що ви так розходились, що, тікаючи, й окуляри розбили, ха-ха-ха! І по-руському забалакали.
Тихенький (змішано). Ну, єрунда! Хто це вам казав?-Голосний дзвінок.
Кіндрат Пилипович. Ого, хтось сердитий дзвонить. Що воно за бенеря?
Йде до сіней. Хутко входить Анатолій Олександрович.
Анатолій Олександрович (до Кіндрата Пилиповича). Добродій Пилипенко тут?
Кіндрат Пилипович. Не знаю.
Анатолій Олександрович. Ну, можете не грать зі мною комедії. Мені на одну хвилину.
Кіндрат Пилипович. Тю! Хто комедії грає? Диво!
Вбігає Секлетія Лазарівна.
Анатолій Олександрович. Доброго здоров'я! Можна бачити Захара Назаровича?
Секлетія Лазарівна. Не знаю... Він зараз хворий. І, взагалі, я дивуюсь вам, добродію... Здається, ви могли б дати спокій людині, яку ваш же прихвостень так образив.
Входять Захар Назарович і Оксана.
Анатолій Олександрович. Який прихвостень? Яка образа? (До Захара Назаровича. Улесливо). Захаре Назаровичу! Що ж це ви так утікли? Га? Я все-таки хотів би, щоб ви мені, принаймні, об'яснили... Може, вас хто образив без мене? Ви скажіть, як же це так?
Захар Назарович (стомлено, з ніяковістю). Я вам нічого об'яснити не можу... І крім того...
Анатолій Олександрович. Ви вибачайте. Вам, здається, негарно. Я вас турбую. Але мене так боляче вразила ваша записка, що я зараз же побіг сюди.
Захар Назарович. Ви спитайте Хацкеля, він скаже. (Розпалюючись). І потім, добродію, мені це все надокучило. Я — не хлопчик! Я сам служив у земстві тридцять років. Я сам добре знаю, що таке утопія! Це ви комедіанти! От що! Я з вами діла ніякого не хочу мать!
Оксана. Таточку, таточку...
Кіндрат Пилипович (упівголоса). Що за причина тут сталася?
Анатолій Олександрович (випрямляючись, холодно, із зневажливою посмішкою.) Прекрасно. Я этого, конечно, и ждал. (До Секлетії Лазарівни). Это, несомненно, ваша работа. Поздравляю. Но вместе с этим имею честь заявить, что торжествовать вам не придется: я выхожу из партии и прошу ко мне больше не обращаться по поводу ваших дел.
Секлетія Лазарівна. Оце так! (Єхидно). З української мови теж виходите? А хто ж нам відчит каси дасть?
Анатолій Олександрович. Секретарь Хацкель! А деньги этого... странного чудака... (Показує на Захара Назаровича).
Оксана. Ви!!
Кіндрат Пилипович. Та в три шиї його, стерву! Що це таке?
Анатолій Олександрович. Если вы все будете орать, то я не скажу ничего о том...
Секлетія Лазарівна. Чи ви бачили таке?! Геть ідіть з моєї хати!
Захар Назарович. Чекайте. Добродію, я не хотів казати, через що не можу лишитись у вас далі. А тепер... Але ні. Ідіть собі...
Анатолій Олександрович, зневажливо посміхнувшись, озирає всіх і помалу
виходить.
Секлетія Лазарівна. Треба сьогодні ж скликати комітет! Це казна-що! Це... От вам діячі! От!
Захар Назарович. Як це негарно! Негарно, несподівано!
Кіндрат Пилипович. Оце так чудасія! От тобі й Михалевич, різав та поров його маму! Оце так стригнув!
Захар Назарович (до Секлетії Лазарівни). Дякую, Секлетіє Лазарівно. Дякую. Я помилявся в вас, вибачайте... Спасибі.
Секлетія Лазарівна. Та що там! Правда завжди вийде нагору.
Оксана. Таточку! Ми краще всього поїхали б в отель.
Секлетія Лазарівна. Як?! А то ж чого? Оце славно було б, щоб я вас пустила. Отаке!
Захар Назарович. Ні-ні, дитинко... Так же не можна.
Секлетія Лазарівна. І нікуди не поїдете! Сьогодні ж збираємо комітет і цю справу рішаємо. Годі вже дурить нас. Годі! Хай виходить! Паршива вівця весь гурт псує! Ач! От наші діячі!
Хутко входить Кость у білому костюмі з пасочками і в капелюсі з жовто-синьою стьожкою.
Кость (до Секлетії Назарівни). Що тут, мамо, сталося? Чого це Михалевич такий вискочив од нас? Що тут таке? (Здивовано озирається).,
Захар Назарович, побачивши його, до Оксани щось тихо і швидко говорить, показуючи на Костя.
Секлетія Лазарівна. Нічого, синку, Михалевич виходить з партії. От і все.
Кіндрат Пилипович. І покидає нам свою українську мову. (Регоче).
Секлетія Лазарівна (до Захара Назаровича). Захаре Назаровичу, вам спочинути треба. Костю, я твою кімнату гостеві даю, а ти поки що спатимеш...
Захар Назарович. Секлетіє Лазарівно! Я у вас не зостануся. Ви вибачте мене, але я не можу. Ми зараз їдемо додому.
Секлетія Лазарівна (вражено). Оце так?! Та що ви?
Захар Назарович. Не можу, не можу. Ходім, Саню...
Оксана (з насмішкою). Прощайте, Секлетіє Лазарівно!
Кіндрат Пилипович. Отуди к бісовому батькові!
Захар Назарович (хвилюючись). Я вам скажу, Секлетіє Лазарівно, що я проти вас нічого не маю, але я не можу зоставатись у вас і мовчати. Ви спитайте у вашого сина, де він сьогодні був годину тому назад... Ходім, Саню.
Секлетія Лазарівна. Костю, що це значить?
Кость (змішавшись). Я нічого не розумію... Я був... в університеті.
Секлетія Лазарівна (до Захара Назаровича). Він був в університеті.
Входять Ася й Карпо. Обоє чудно посміхаються. Всі зиркають на них, але особливої уваги не звертають. Тільки Оксана моргає їм і киває
головою.
Захар Назарович. В університеті? Ну, добре... Не моє діло. І дайте мені, панове, спокій... Я нічого знать не хочу. Хай собі в університеті... Ходім, Саню.
Секлетія Лазарівна. Та чекайте ж! Що ж ви кидаєте тінь на мого сина й тікаєте? Що ви нас порочите? Ви думаєте, що мій син, як ваша Оксана... Я не дозволю! Подивіться: думає, як має торбу грошей, то й порочить сміє!
Захар Назарович (ледве здержуючи себе, до Костя). Ви зараз були у Ксенії Андріївни, жінки Михалевича, обнімали й цілували її. І сміялися з мене і з її чоловіка! Ні? Не були?
Костя. Я був, але... Смішно... Хм! Ми жартували, а вам здалося... (Швидко виходить в їдальню).
Захар Назарович. Ну, добре. Ходім швидше, Саню...
Оксана. Чекай, на хвилинку. (Киває Асі й Карпові, до Секлетії Назарівни). Секлетіє Лазарівно. Вибачайте, я до вас за одним проханням.
Секлетія Лазарівна (розтеряно). Прошу.
О к с а н а. Ви колись казали, що маєте велику протекцію на один завод. Чи не могли б ви дати рекомендацію моєму чоловікові туди?
Секлетія Лазарівна. Чоловікові? Якому чоловікові? Вашому?
Оксана. Та ну да ж! Ми не вінчались, але ви ж така поступова людина, що, розуміється, це не має для вас значіння... Карпе! Проси ж і ти, що ж я сама! Не можете? Ми б там завели "Співоче Товариство"!
Захар Назарович. Саню! Що за комедія?!
Оксана. Татку! Ніякої комедії немає. Це ж — мій чоловік.