Як я і сказав в Вас є "родзинка".
— Як і в абсолютно кожній людині на всьому білому світі. — Ствердив він.
— Частково так, але я мав на увазі дещо інше. — Сказав Аркадій Павлович, свердлячи очима молоду людину, немов придивляючись до неї, як до того, кому вона забажає довірити свої таємниці.
— Прошу вибачення. — Сказав своїм винятковим голоском юрист, звертаючись до художника. — Тепер Ваша черга.
— Звичайно. — Спокійним голосом відповів він, проте посміхаючись загубленою посмішкою.
Художник узяв до рук ретельно запаковане полотно, яке і було головним винуватцем сьогоднішнього вечора. Він почав знімати паперову упаковку, дуже плавно, настільки, що поступово здавалося, наче він не бажає його віддавати, намагаючись розтягнути дивовижні миті, доки ця картина ще була на якомога довше.
Дуже часто відбувається так, коли в тебе немає особливого бажання щось віддавати, навіть якщо це вигідно, ти попросту починаєш кидатися з боку в бік, мучити себе думками і здогадками, проте рано чи пізно все одно кожен з нас підкоряється поклику необхідності... і не важливо – річ це або ж людина, котру ти маєш відпустити, однак в одну мить ти розумієш, що відпускати не бажаєш та все можна вирішити інакше, ти ще не знаєш як, але в ту мить готовий піти на все аби не відпустити те що любиш від свого серця.
— Якісь проблеми?
— Ні, ні! — Різко відповів він, після чого задумався. — Просто не можу зібратися, все думаю про кінцеву реакцію.
— Не переживайте. Не одна Ваша робота не змусила мене засумніватися, тож...
Почуття відступили на другий план. Він у мить зірвав покриття, що залишилося, після чого явив їм усім твір, немов оголивши свій власний дух. Ця картина була не просто гарна, у ній не було жодних фігур або ж інструментів, що робили б її помітною і відмінною від багатьох інших. На ній було все доволі звично, проте придивившись, лише трохи, ти вже не міг забути цей дивовижний шедевр ніколи у своєму житті.
На ній був зображений Київ. Просто краєвид міста, такого прекрасного і яскравого, чудового, сповненого зелені та світла, яким воно завжди і було. Однак усе світло і кожен дивовижний промінь, немов гас сам собою, коли погляд опускався нижче на річку. Весь Дніпро був червоним… Він був увесь у крові, а в ньому билися за своє життя нещасні люди, яких насильно загнали в нього. Це вражало не тільки своїм виглядом, однак і буйством контрастів, укладеними в сам твір. Від променів, вічної зелені та яскравого світла, що підкреслюють красу міста, до імли, жаху та крові, що вкривали собою все полотно.
— Перепрошую — це ж вид з одного з мостів? — Запитав юрист.
— Так.
— Чия це історія. — Сухо, навіть трохи жорстко, запитав Аркадій Павлович, дивлячись на картину менше хвилини, немов будучи розлюченим від того, що йому довелося побачити.
— Мого прадіда і його брата.
— Вражаюча передача... — Пошепки промовив чоловік.
Він замовк, дивлячись на картину.
Ні слова.
Він лише стояв і дивився, з таким несамовитим почуттям прозріння, немов на цій картині було зображено те, чого він і шукав саме в цей неймовірний момент.
— Митцю... – Промовив чоловік тихим та ледь не подавленим голосом.
— Так.
— Я дуже шкодую втратам Вашої сім'ї в тій жахливій бійні. Я... Я повністю Вас розумію і поділяю цей біль, повірте. Мені так само знайоме це почуття.
— Яке саме?
— Співчуття за те, що ти не в силах змінити, хоча якби міг, то зробив би все, що було б у твоїх силах.
Художник був вражений. Він бачив цю людину вперше у своєму житті, але вона вилила йому душу і була з ним настільки щирою, як іноді не буває твій старий друг. Ця загадкова людина когось дуже йому нагадувала, того, кого він уже зустрічав на своєму шляху, не друга, не ворога, однак того, кого вони один з одним безмежно поважали і завжди були готові простягнути руку.
Адже часом буває так, коли людина, що була незнайомою тобі до однієї певної зустрічі, стає тобі відкритою і комфортною до такої міри, що ти готовий поділитися з нею тими таємницями, що приховують найпотаємніші куточки Вашого духу.
Вони обидва стояли і мовчали. Художник відводив убік свій погляд, а його очі постійно нервово бігали з боку в бік. Його пронизувало дивне почуття заперечення, бо саме ця картина була йому по-особливому дорогою, проте зроблено те, що зроблено, і він сам бажав, щоб усе пройшло саме так, а пройшло все, насправді, в рази краще, ніж він міг собі уявити.
Аркадій Павлович, в свою чергу, не переставав дивився на картину, немов намагаючись вивчити її, хоча б поверхнево. Однак більшу частину цих найглибинніших роздумів він вирішив залишити наостанок, щоб на самоті скуштувати її на смак саме такою, якою вона і має бути насправді.
— Аркадію Павловичу, Ви б не були проти перейти до підписання угоди? — Запитав, немов кудись поспішаючи юрист.
— Ще одну мить, друже мій… одну лише мить. — Відповів Аркадій Павлович, після чого він продовжив дивитися і вивчати її, немов більше не буде можливості поглянути на неї ще раз надалі. — А знаєте, що панове: чи не бажаєте Ви викурити добротних кубинських сигар. — Він з великою посмішкою глянув на них обох. — "Montecristo", просто пісня, я наполягаю.
— Чесно кажучи, я не настільки частий курець, буває часом, але я намагаюсь зав'язати із цією дурною звичкою. — Хвилююче відповів художник.
— О, вельми шановний Ви мій художник, хто ж Вам сказав, що такі сигари, як "Montecristo", належить палити так, як це роблять із сигаретами. Аж ніяк, шановний, їх винятково смакують, до того ж з особливою пристрастю, наче кохану юну дівчину.
— Ну якщо Ви так наполягаєте... – Варто було митцю почути про дівчину та його розум одразу ж захоплювався музою, однак він навчився ігнорувати цей біль, навчився протидіяти йому, наче отруті, котра так стрімко бажала проникнути до його організму.
Вони дружно стояли й розглядали картину. Тепер її фарби стало видно в новому, ще більш барвистому кольорі. Ця картина була настільки дивовижною і загадковою, ідентичною і відмінною від усіх інших, що весь світ став просто навколишнім тлом, і все, що їх цікавило і хвилювало, полягало лише в невеликому полотні, яке завоювало всю їхню увагу настільки, що все інше було лише порожнечею у світі, зображеним її чудовим автором.
Після того, як підписи на необхідних документах поставили обидва чоловіки, юрист спішно попрямував у бік виходу, судячи з усього, він кудись поспішав, немов тікаючи від лісової пожежі туди, куди тільки дивилися його провідники життя.
Однак Аркадій Павлович миттю підійшов до нього і наполіг на тому, щоб його провести до виходу, оскільки їм необхідно було обговорити кілька хвилюючих питань.
— Сподіваюсь ти все переоформив саме так, як я велів? — Тихо запитав Аркадій Павлович у юриста, намагаючись говорити так, щоб їх не почув художник.
Зрозуміло, молодик так до пуття нічого і не зрозуміла з того, що намагався обговорити з Євгеном Аркадій Павлович, просто на просто, він звернув на все це пильну увагу, хоч і надмірна цікавість, особливо не його справами, була для нього не характерна.
— Звісно, звісно, Аркадію Павловичу! — нервово відповідав він йому. — Залишилася тільки квартира в Одесі, але Петро живе там відтоді, як...
— Я і сам прекрасно це знаю, вона все одно в будь-якому разі його, тож не компостуй мені мозок цими надмірностями. — Після цієї фрази Аркадій Павлович мимоволі повернув голову і подивився на художника, немов він нагадав йому про щось важливе. — До речі кажучи, про витвори мистецтва! — Після чого вони вже не були чутні молодій людині, що в певному плані, навіть заінтригувало його, хоч він, як уже було сказано, не був одним із тих хто суне свій ніс туди, куди б їм не слід було.
Аркадій Павлович повернувся за кілька швидкоплинних миттєвостей, які пролетіли для художника практично непомітно, бо весь цей час він продовжував насолоджуватися одним із найзначніших своїх творів, доки мав таку можливість, немов куштуючи всю його принадність, намагаючись насититися нею на все своє життя.
Чоловік повернувся до кабінету доволі швидко.
— Дякую Вам, Аркадію Павловичу, за прекрасну угоду, гадаю, мені вже час. — Сказав, зі щирими очима і абсолютно враженою душею художник востаннє глянувши на вже не своє полотно.
— Хвилиночку. — Відповів Аркадій Павлович, загасивши свою сигару, не подужавши й половини її. — Я, звісно, міг би сказати зараз, усього хорошого і підтвердити всі сказані Вами слова, однак мене розривають змішані почуття, немов про щось мене попереджаючи, а таке буває, повірте мені, дуже і дуже рідко, тому в мене є до Вас пропозиція.
— Яке саме?
— Ви бажаєте знати, де буде розташована Ваша картина після того, як ми з Вами потиснемо один одному руки і розпрощаємося? — Відповів він запитанням на запитання.
— Ця картина Ваша, Аркадію Павловичу, і можете розпоряджатися нею так, як Вам заманеться.
— Зрозуміло, однак якби кожен із нас чинив винятково так, як він цього бажає, то світом керувала б купка відвертих божевільних, поняття закону розтануло б, як зимовий лід на палючому сонці.
— А може все саме так і є?
— Ха! Може й так... може й так. — Примовляв він, після чого різко і пронизливо подивився на молоду людину. — Так бажаєте чи ні? — Сказав він, немов хотів чимось похвалитися.
— Звичайно!
— Тоді ходімте за мною.
Вони підійшли до того місця, яке з найпершої же миті перебування в кімнаті помітив художник. Це, як він і вважав, була ще одна потаємна кімната, вхід до якої був захищений кодовим замком, захованим за численними книгами. Потягнувши на себе ці полиці, художник усвідомив, що вони являють собою ніщо інше як сталеві двері. Однак більше здивування в нього викликало те, що за ними знаходилася не просто кімната, а сходи, що ведуть у глибини підземелля.
Не було видно нічого, непроглядна темрява огортала душу. Не було ні страху, ні хвилювань, лише думки про те, що може там перебувати. Для чого такій поважній людині знадобилося подібне місце у власному будинку, яке він із шаленим завзяттям приховав від усього навколишнього світу?
Аркадій Павлович міцно тримав у руках картину, після чого на кілька секунд спустився і зник у темряві. Від нього не було ні слуху, ні духу, після чого несподівано почувся його пронизливий бас.
— Я б попросив Вас загасити сигару, бо в цьому приміщенні Ви не зможете з нею перебувати.