Грала сентиментальна музика в його го-лові-транзисторі; тіні притискалися одне до одного так щільно, що зливалися й перемішувалися. А це значить, розпливалися і тратили контури, перетворюючись у клубені пари.
Тоді назустріч Шкурці пішла та дівчина, що й була туманом, — єдина, що на нього прихильно подивилася. Але оскільки він не міг уже відтворити її образу, то не здобула подоби тілесної, жили на вулиці тільки її очі. І ці— очі пливли на Шкурку, як дві кульки, схожі на мильні пухирі чи кульові блискавки. В кожній було по зіниці та зорку — зорки позастигали в тих кульках, ніби шматки кромішньої тьми. І Вальдусеві здалося раптом, що, коли вони наблизяться до нього й торкнуться, вийде, в кращому разі, те, що буває, коли мильна бульбашка натрапляє на перепону. Тоді її синє, тонюсіньке тіло з легким звуком тріскає і вона переходить у ніщо; в гіршому випадку — коли натрапляє на перепону кулькова блискавка. Тоді чути вибух А електричний спис б'є і палить.
Але Шкурка не був аж такий засліплений очима, щоб заради них гинути Тому, коли очі, що сподобалися йому, наблизилися, він відсторонився, і вони попливли собі далі, погойдуючись у хвилях туманцю, як викинуті електричні лампочки на збуреній течії. Вальдусь ще раз озирнувся: тіні танцювали, але вже не старомодного танця, а модного. І це, можливо, тому, що в голову Шкурці вповзли, вилискуючи вологою зміїною шкурою, гадюки, звели приплеснуті голови і заспівали, викидаючи роздвоєні язички. А найбільша, скрутилась у кільце, передню половину тіла звела ставма, а обличчя мала дівоче, як має його кожна кобра, і, похитуючись та темпераментно пританцьовуючи, заголосила, яка вона в цьому світі дурна. І співали вони так уже не гуртом, а кожен по собі, бо, поки пройшов Шкурка свій шмат дороги, вони вже встигли розділитися, через що й співали какофонічно.
5.
І Шкурці не захотілося більше нікого зустрічати на цій дорозі (та й нікого не було) і не бажалося більше озиратися (бо й нічого було), і він потер лоба біля скроні — здається, там була кнопка, яка вимикала музику. І стало довкола тихо й пустельно; хмари вже розчистили половину неба, і танцюристи із землі поринули всі туди, загусши у тугі зав'язі зір, які вже могли тільки спазматично потріпуватися. І місяць став сірий та задимлений, окресливши навколо себе священною крейдою коло: боронився від нечистої сили, що хотіла прилетіти до нього на шабаш. Тому всі оті летючі жаби й кажани, і безтілесні відьми (здається, це вони танцювали на землі в клубенях туману й морочили Шкурці голову) покружляли навколо місяця та й повернулися без пригод на землю, зовсім ні на які зорі не перетворюючись, щоб там зникнути на якийсь час чи принишкнути.
А Шкурко стояв біля власного дому, і навколо нього димували, ніби збиралися загорітися, мокрі паркани. І він відчув раптом, що та сивуха, яку дала йому випити баба Пуця, ще до кінця в ньому не перебродила; що, можливо, вона тільки починає бродити. Через це Вальдусь роззирнувся навколо, як злодій, котрий іде красти курей, а що навколо не було ні душі, задоволено всміхнувся. І пішов по стежці, протоптаній його й материними ногами, до мокрого ґанку (який аж присвічував у примарному місячному світлі), як кіт, котрий сподівається на влови. І такий той ґанок видався йому чистий та вимитий, що він витер об скребло ноги. З підошов йому опало по два болотяні коржі, і в такий спосіб він звільнився остаточно від свого болотяного настрою. Відчиняв двері обережно, ніби й справді був злодієм і не хотів зайвого шуму. На нього дихнуло прокислими запахами: плісені, одежі, залишків їжі, мокрого дерева, що починало гнити. Але було в тому запасі і щось нове, від чого Шкурці перехопило подиха. В горлі зродилася спазма, ніби ковтнув світляного клубка, і той клубок упав на серце, а може, й став серцем. І серце те почало якось дивно тахкотіти й кидатися.
І Він замкнув ключем двері зсередини, скинув плаща, кепку й помітив, що в нього тремтять руки. Голову пойняло запаморочення, власне, воно після випитої сивухи і не зникало, а збільшилося. Постояв, перечікуючи, доки заспокоїться серце і проясніє голова. Але серце не заспокоювалося, і запаморока не минала. Тоді він визувся з туфель і, забувши про капці, пішов у хатні двері, які відчинилися й зачинилися за ним, ніби подих. І опинивсь у кухні, з якої вело троє дверей: одні у кімнату Вальдусеву, другі — в материну, а треті — до квартирантки Зоні. І він, нечутно ступаючи шкарпетками підлогою, пішов туди, куди його повело, тобто в ті двері, що були привідчинені.
Квартирантка Зоня підхопилася й сіла, навіщось прикриваючи груди руками, хоч була в сорочці. Шкурко спрагло вдихнув солодкого, розлитого в кімнаті запаху, як вдихає вовк запах вівці, і відчув, що й сам стає вовком, обростаючи шкурою та пазурами. І зуби в нього стали такі великі, що мусили трохи й цокотіти.
— Хто там? — злякано мекнула біла вівця.
— Ша! Ша! — сказав запаморочений вовк. — Це я, Вальдусь!
— Чого тобі? — так само злякано шепнула вівця. Але наросла на ньому шкура була зайва. Через це
почав гарячково її з себе скидати. Брязкнула пряжка зі штанів, а сорочка війнула білим птахом і безживно опала на підлогу: Шкурко опинився у синій майці і в трусах у смужечку, а також і в шкарпетках у смужечку.
— Ти що, сказився? — шепнула Зоня, опустивши від грудей руки.
— Тихо будь! — сказав він владно і поліз навкарач-ках по ліжкові.
— Не треба! — вона почала пручатися, боронячись від його губ. — Нє, ти справді сказився!..
— Сказився! — прогарчав вовк, впиваючись у м'яку тлустінь її вуст і притискаючи голову дівчини до подушки. — Я сказився! І тебе скажу!
Його рука втопилась у колихливому розливі перса, а губи знову впилися у вуста, на яких ще відчувався смак помади.
І Зоня обм'якла. Вже не пручалася і не рвалася, а безвольно відкинула руки, і хоч на його поцілунки не відповідала, але від її тіла раптом повіяло такою гарячкою, таким солодким туманом, ніччю глибокою та
потужною, що він не зміг утриматися, щоб не відчути ту ніч на доторк, а коли його рука це вчинила, то зсунула до грудей сорочку — він відчув себе молодим радісним вершником, який з маху скочив на коня, звів списа і вгатив ним у змія, що клубочився біля ніг того коня, обплутавши йому копита, і спис потрапив у розхилену пащеку, і з пащеки полилася яскраво-червона, лискуча й молода кров, і та кров облила потовчену траву, і змій перестав бути змієм, а став насінням трави, яка відразу ж почала проростати й буйно покривати вклеєного в ту траву коня, котрий не зрушився із місця, а тільки нервово здригався, і почала проростати через вершника, вганяючи у нього гострі ножі, протикаючи наскрізь.
І він упав, як падає воїн в бою, прошитий списом чи кулями, і не було вже в ньому ні краплі сивухи, що нею напоїла його бабця Пуця — вся вигоріла, і він сам вигорів, і з нього справді залишилася тільки шкурка, як його й прозивали, сама тільки висушена й видублена на сонці шкурка, яка не могла вже поворушити ані волоском.
— Що ти наробив? — спитала Зоня.
— Хе-хе! — засміявся раптом він. — Сама знаєш...
Лежав, розкинувшись на ліжку обіч неї, вичерпаний і випитий, випотрошений, але, незважаючи на це, до глибини душі задоволений. І не було в його душі жодної думки, жодного бажання, ніякого запаморочення, був Вальдусь осяяний, як скельце під сонцем, що лежить на смітнику. І тільки малесеньке здивування, як те скельце чи, власне, осколок, приліплений збоку, війнуло на нього вітерцем: "І це треба було в той дощ лазити, як дурному?"
Місяць ясно вливавсь у кімнату. Вальдемар скосив око й побачив біля себе застиглий жіночий профіль, схожий на листка кропиви, а ще він згадав її п'ятку, що визирала з порваного колготка, а ще капці, стоптані в заднику, а ще не зовсім чистий червоний халат у квіточку — на мент жорстка туга стисла йому серце. Але тільки на мент, був-бо надто втомлений, надто вичерпаний, щоб про щось думати і щось розважувати.
— Е, — подумав він, перш ніж заснути. — Чорт його бери! Хіба не все одно?
ОПОВІДКА П'ЯТА
СТУДЕНТ КОШУК ІЗ ШІСТДЕСЯТИХ
АКТ ШІСТДЕСЯТ П'ЯТОГО РОКУ
Студенту Кошуку приснилась жаба-ропуха. А може, й не приснилася: йому раптом здалося, що та жаба-ропуха він сам.
"Нічого дивного, — подумав він уві сні, чи в півсні, чи в півмаренні, — адже скільки такого траплялось у казках. Усілякі там царевичі з царівнами — чудові й романтичні історії!".
А може, подумав у тому сні чи півмаренні студент Кошук, кожна людина й справді має антропоморфічну сув'язь із світом тваринним, і це зовсім не казки, але чому до нього прийшла саме така пара?
"Я б міг би вибрати, — марив він, — щось привабливіше. А то якось неприємно, по-гумористичному все це звучить".
Бридливо здригнувся, а що прокинутись остаточно не зміг, то й мусив додивитися той сон а чи півма-рення, та й причина в нього до того була поважна: він хотів їсти; їсти не було чого, отож він і заснув, бо уві сні якось не так припікає голод.
Жаба-ропуха перед тим, як приснитися студентові Кошуку, спала важким довгим сном (майже так само, як спав він оце зараз), коли ж вода підмила ґрунт, і земля з шурхотом обвалилася у рівчак. Голодні струмені почали спрагло роз'їдати землю і жаб'ячу нору. Холодний потік підхопив ропуху і виніс її із затишної хати. Вона сонно водила лапами, хвилі били її у засліплені брунатні оченята; жаба моргала, і її відносило все далі. Коло дороги ропуха зачепилася за бур'янину, і холодна вода почала хльостати її по боках. Жаба зачепилася за бур'янину другою лапою і з натугою вибралася на розмиту вулицю. Дощ лопотів навколо, обхлюпував її рідким багном, подзьобував їй спину, і вона проскакала по дорозі. Холод зціплював м'язи, і ропуха ледве рухалася, її брунатні оченята дивилися на світ здивовано й не розуміючи. Жаба трохи проповзла дорогою, і її лапи з розчепіреними гострими пальчиками липли в болото. Не розбирала напрямку, але знала, що їй треба вибратися із дороги, де так незатишно дзьобалися краплі, а може, і зі сну студента Кошука, де їй також було незатишно. Ропуха зібралася на силі й стрибнула. Але в цей час почувся гуркіт і лопотіння. Жаба припала до землі. їхала підвода, сонний дядько в зеленому брезентовому плащі, зовсім схожий на батька студента Кошука, помахував пужалном.