Запримітив ту променаду Артименко зі свого кіоска й обізвався до Ігоря, що мовчки оглядав крізь льорнету трибуну.
– Бач і попалися старому карасеві! О, він так скоро не попуститься їх! Певне сів на свого улюбленого коника й підтюпує!
І Артименко підняв свій палець у гору, стиснув губи й пародіюючи старого Карачевського, почав до Ігоря:
– А я вам кажу, мої панове, гм, гм, що ціла ота наука Річардзона, це ніщо інше, як стара, позабута теорія квантів Плянка – тільки навиворіть. Хвіст де голова, а де голова там хвіст! От що!
І Артименко продовжаючи свою ролю, свиснув та так голосно, що це звернуло увагу на трибуні преси й кількох впорядників, що переходили біля кіоска.
– Цить Степане, що робиш! – спинив його Ігор. Ще почує "академія" й тоді дістанеться тобі!
– Не бійся! Він вдоволений, що має таку слухняну авдиторію. Вони ще мабуть не знають його, а то давно повтікалиби! Це, бач, мабуть ті щуки, що із нашим Карачевським витатимуть Марсіян. Ось бачиш якого він їм "гне", а вони так смиренно потакують. Шкода, що в його руках нема тієї сукатої палиці, з якою він що днини по городському саді ходить. Ото як пустив би їм з разів два млинця то їй Богу повтікали б! А він це вміє, так попід самим носом! Ех пожди! Зроблю зараз знимку його розмови з чужоземними представниками науки й попрохаю нашого карикатуриста нехай підправить трохи! Побачиш, пів Київа розхоріється від сміху.
– Це, бач, твоя помста, Степане, за усі оті солодкі хвилини, які колись так щедро зготовляв тобі наш незабутній Льоґаритм? Що? – сказав Ігор сміючись.
– Може так а може й ні! – відповів Артименко. – Я, бач, старого Карачевського маю в печінках, ще від Водохрещі. Було це у Любченків в Боярці. Знаєш як у них, тиж сам бував, богато гостей чужих й своїх, – така привітлива, гостинна атмосфера, що "серце одпочине". Отже останньої Водохрещі за обідом, бач, з'явився і наш Карачевський. Ну знаєш, "академія", почесне місце
– особлива уважливість. А ліворуч його посадили Ніну, цю бльондиночку, що сестрою впервих пані дому приходиться. Оченята, кажу тобі, як дві фіялочки! Я сидів напроти. Ти знаєш мене. По всім правилам стратегії після третьої подорожі полумисків довкола стола – повинен був запанувати між мною і "фіялочкою" той ніжно-розмріяний настрій, який так оспівують наші поети. Ти знаєш, що я добрий стратег! Та де там! Звідки йому, тому настроєві взятися, як та стара шишка, Карачевський,
годину цілу товкмачив "фіялочці" про елєктромаґнетне поле й про те, що маса є у відворотно-пропорціональному відношенні до…ну лихо там знає до чого! От і настроїв! Пропала ціла моя стратегія, всі мої сподівання. Цей старий хрін так розбалакався, що мабуть втратив свідомість де він є, бо почав правильний доклад, як перед своєю звичайною авдиторією. І, уяви собі! У нього, як знаєш, звичка підносити підчас розмови палець у гору. І коли в него на тарілці з'явилася гуска, а його доклад дійшов до тієї відворотної пропорціональности, тоді гусяча нога помандрувала у гору й почала у кумедних вихилясах кружляти саме перед носиком фіялочки. Знаєш, таким рожевим носиком! Як то часом хлопці собаку дражнять наближаючи й ховаючи кістку перед її носом.
Ну й куди тобі до "перламутрового" настрою! Я ще й досі лютий за те елєктромаґнетне поле й за ту гусячу ногу!
– А ось бачиш не казав я! Цей має вже досить – говорив
дальше Степан, вказуючи Ігореві Карачевського, який вже мав тільки одного слухача, того товстого. Другий подівся десь, мабуть вдалося йому зникнути з овиду й обсягу зору та рук старого академика.
А над майданом схилявся вечір. Такий гарний та тихий вечір, як це тільки на Україні буває на весні.
Так поволі, тихо, незамітно западав він, огортаючи собою все і майдан і людей.
X
Минали години.
Весною довго ще по заході сонця вечірна заграва огортає своїм серпанком землю, поки ніч не прийде зоряна та дрімуча, що теміню своєю заколисує до сну. Колись давно, перед віками в хвилину оту, як тільки ніч крилом своїм землі доторкалася, мавки оживали по житах, самітніх прохожих дожидаючи по роздоріжжях, з Дніпрових хвиль русалки виринали, русі коси розчісуючи до місячного сяйва, то знов хороводи заводючи на квітчастих лугах надбережних. Часом водяник показався обережно до русалок підкрадаючись або в очеретах зупинявся, заслуханий в соловейковий спів, що долітав туди з вишневих садків. Та це ще давно було, колись, перед віками!… Тепер – ясні сонця запалювались над городськими вулицями, рясно освітлені пароходи, з яких долітали звуки танкової музики, тільки мигали край Дніпрових берегів, пільними доріжками крізь жита торохтіли машини пополуднешних прогульковців, вертаючих в город. Як тільки ніч крилом своїм землі доторкалася!.
І прийшла вона, ота ніч незабутня, що за мент недовідому тайну розкрити мала, огортаючи Київ і Дніпро і летунський майдан. Замиготів Київ міріядами вогників, заясніло над вежею міністерства воздухоплавства на темному фоні неба вогнене "слава", загорілися вогні на сигнальних вежах на летунському майдані, кидаючи у простір каскади світла, що мало вказувати шлях дожиданому гостеві. Несвідомо майже повернулися очі усіх у цей безкраїй простір, на якому мерехтіли зірки то менші то більші, стараючись доглянути серед них "Queen of Virgini'ro". Навіть газометчики пересували свої шоломи трохи на бік, щоб було красше бачити.
Точно пів до двадцятьтретьої подала святошинська обсерваторія знак, що після її обчислень може центральна телевізійна стація на летунському майдані начати пробу звязатись радієвою дорогою із судном, а в пів години опісля може піднятись ескадра літаків, яка мала летіли назустріч суднові.
Артименко, що мав як найкраще получення з телевізійною централею, дожидав нетерпеливо у свойому кіоску висліду тієї проби. І справді телеграфіст із централі подавши вперід сигнальні знаки, почав висилати в простір палке привитання, розуміється, в англійській мові, в якому не хибувало згадки ні про "Му country" ні про "Rule Britannia". Ще день перед тим укладали його Карачевський та його два чужоземні товариші, худий та товстолезий.
Артименко не витерпів. Беручи Ігоря під руку, побіг до телевізійної централі, щоб послухати самому підповіди при відборному апараті. Та минали хвилі, а відповіли не було. Вправді можна було припускати, що висилаючий апарат на судні не впорядку, що сила його енергії вичерпалась та всеж таки ця мовчанка збентежила всіх. Ще раз, а відтак знов втретє пробував телеграфіст навязати розмову – але даремно. Біла тафля відборного апарату ясніла незмінимо, ні одна чертка не вказалася на ній. Розуміється, що відборний апарат у централі був достроєний до довготи хвиль апарату із "Queen of Virgini'i'" так, що ніяка стація не могла перепиняти розмови. Впрочім, як це було умовлено, усі стації світу припинили на цих двадцять хвилин розмови свою діяльність.
Артименко вертав подратований до свого кіоска й роздумував по дорозі, щоби то дати на місце тієї невдалої розмови до чергового видання "Вістей". Все, за що тільки можна б зачепити, вже було.
– Тепер хіба прийдеться описувати коні сердюків, що
онтам скубуть траву між трибунами, – сказав до Ігоря. – Щось твоя "Queen of Virginia" на мовчанку взяла, Ігоре! А така була би гарненька стаття! У дві шпальти!
Пожди, розговориться, не вспієш й полапати – сказав Ігор. – Воно, бачиш, так, вчені люди не такі скорі до розмови, як ви газетники! Знають ціну слова, що не вибігло ще поза зуби!
Проходючи проміж трибуни, знов увійшли вони до кіоска "Київських Вістей" й стали дожидати. В кілька хвилин по двадцятьтретій висунулось із повітки, що стояла на краю
майдану лівобіч, пять летунських апаратів й тихо піднявшися у гору кружляли деякий час над летунським майданом, а відтак піднімаючись щораз висше, зникли у теміні ночі. А за хвилину мегафони, що тут і там розміщені були понад трибунами, голосили нову вістку із Святошина.
– "Саме в тій хвилині, двадцятьтретя, хвилин шіснадцять, міжпланетне судно ввійшло у горішню верству стратосфери землі. Незабаром можна буде його достерегти добрими далековидами між констеляцією Ліри та Лебідя".
Якийсь нервозний настрій почав огортати присутніх. Хто мав далевид, то починав шукати того Лебідя та Ліри, інші доходили до того, безперечно правдивого, висновку, що шкода труду! Як судно має прибути, то і так прибуде – і вдоволялися тим. За те рух в імпровізованих ресторанах та кіосках, де продавалися перекуски й напитки, був незвичайний.
Кияни сердечний народ! Кожна нагода добра, щоб покріпити душу, а чим, це вже залежало від настрою тієї душі. Запримітив це вже небіщик Нестор, що перед віками мав нагоду добре вистудіювати вдачу "тутешніх". Нераз, певно, приходилося йому небозі оплакувати небіщиків на тризні та веселитися з дядьками, що молодятам весілля справляли. Нераз мабуть за чаркою і "бісовскія пінія" нагадувалися і очі милувались танками скоморохів. Щож, навіть писаніє святе голосило "людіє веселітеся"…
А в третьому кіоску, ліворуч від першого ряду трибун був рух чи не найбільший. Там продавалася на швидку руку марсіянська ковбаса та марсіянське вино в тонких пукастих пляшках. Вправді ці сотворіння, з яких ота ковбаса була зроблена, були родом десь з під Ахтирки, а вино вигрівалося до сонця на кавказьких узбіччах та перейменувавшися й набравши нового фасону приваблювали публику, як ніколи. Затирав руки старий Пархоменко, що господарював в тому кіоску, ховаючи грошики й благословляючи в душі незнаного йому досі Марса.
– Свічечку за душу праведного поставити – думалось йому.
– А які вони, ті марсіянські, Трохиме Хведоровичу, – звернувся до Пархоменка один із його гостей, що саме, покінчивши з ковбасою, забирався до вина – вибачте, коротко чи довгорилі?
– Це, бачите добродію, така спеціяльна порода, ні довга ні коротка. Саме в міру.
– А я гадав, що на тому Марсі, – почав знов інший аматор ковбаси, – є така річка, у якій вино пливе. Червоне – тому й колір Марса червоний. Чи ви, бува, не запаслися із тієї річки тим винцем, пане Пархоменко?
– Деяку сотню відер дістав нещодавно – сказав сміючись Пархоменко. – Винопостачання добре справилося! Стане на деякий деньок!
І підкріпивши тіло й душу, вертали Пархоменкові гості назад на свої місця на трибунах, пропускаючи нових, жадних марсіянських ласощів.