Людина без серця

Ні, без неї він не може жити. Навіть дикі плани світового панування, власного звеличення і безсмертя зда­лися йому далекими і майже нездійсненними. Хіба зможе він жити без неї? Хіба вистачить у нього сил подолати всі перепони, пройти найскладнішими шляхами, найзаплутанішими манівцями?

"Я мушу розшукати її, — вирішив Стар. — Піду в полі­цію. Це їхня справа. Наша поліція завжди хизується своєю оперативністю. Я буду вимагати від них, я пообіцяю їм все, навіть свої послуги".

За кілька хвилин він стрімголов летів вниз по сходах. Швидше, швидше… Можливо, вона зазнала нещастя. Може, вона чекає його помочі. Швидше. Ох, ці кляті перехожі! Скільки ж їх! Поліцай-управління недалеко. Один квартал, другий.

Шарпнув велетенські темно-коричневі двері і зайшов до просторого, виповненого урочистою тишею і прохолодою вес­тибюля. Його спинив черговий у формі сержанта поліції.

— Вам куди? В управління кримінальної поліції, чи, може… — Він багатозначно вказав на широкі сходи, що вели до заскле­них димчастим склом дверей. Весь другий і третій поверх займало управління таємної поліції.

— Мені треба… Я шукаю людину. Я інженер Стар з атом­ної лабораторії Штраузе. — Петер стояв у нерішучій позі, благально дивлячись на поліцейського.

— Тоді прошу, це на першому поверсі, — озвався той і шанобливим жестом показав на довгий коридор, що тягнувся ліворуч від вестибюля.

Петер, недовго думаючи, вскочив до першої ж кімнати. З-за високого бар'єра на нього глянув крізь великі рогові окуля­ри поліцейський чиновник, старенький чоловічок із зморшку­ватим мишачим обличчям і круглими, як у сови, очима.

— Моє прізвище Стар, — швидко заговорив Петер. — Сьогодні вранці… об одинадцятій годині зникла моя дружина. Я бігав до сусідів, до її батьків, звертався в клініку Берна, вона буває там… Ніхто нічого не знає…

— У клініку Берна? — підозріло перепитав чоловік в оку­лярах. Потім похопився і, надавши своєму обличчю улесливо-співчутливого виразу, промовив: — Ох, прошу, я вас слухаю. Вона їздила до Берна, і що ж їй сказав Берн?

Протягом цього дня весь штат поліцейського управління, від найвищих чинів таємної поліції і до останнього детектива-криміналіста, жив лихоманковими чутками про втечу лікаря Берна. Звичайно, Петер не здогадувався, що значила ота ко­ротка фраза, яку йому кинув сьогодні по телефону черговий асистент клініки: "Берн виїхав у терміновій справі". Але для старенького чиновника в рогових окулярах поява схвильова­ного і збудженого Петера Стара, особливо ж після того, як він назвав ім'я Берна, здалася підозрілою.

— Мені дещо відомо про вашу дружину, — бовкнув він навмання, аби тільки виграти час. "Цю людину треба затрима­ти, — майнуло в голові поліцейського. — Непогано, якщо він причетний до справи Берна. Здається, вперше в житті мені посміхнулося щастя". А до Петера ввічливо промо­вив:

— Зачекайте хвилинку, я вийду до сусідньої кімнати і дещо з'ясую.

Петер кивнув йому із виразом щирої подяки на змарніло­му обличчі і сів на стілець

Минуло кілька хвилин. Чиновник в окулярах не з'являв­ся. Стар почав нервово ходити по кімнаті. Важкі роздуми заповнили його голову. Всередині піднялася нестримна хвиля гніву: "Він забув про мене? Чи, може, це пастка?"

Раптом широко розчинилися двері, і до кімнати ввійшов з коридору поліцай-президент, політичний бос Шаукель і двоє нижніх чинів таємної поліції.

Стар одразу ж зірвався з стільця і кинувся їм назустріч:

— Це неподобство! — вигукнув він роздратовано. — Я двадцять хвилин чекаю вашого службовця. У мене зникла дружина… я прошу допомогти мені…

— Хто ви такий? — запитав поліцай-президент, зупинив­шись навпроти Петера і міряючи його уважним поглядом.

— Моє прізвище Петер Стар. Я інженер атомної лабора­торії в Штраузе…

— Де мешкаєте?

— Вулиця Рошаль 10, квартира 49.

Від його слів присутні здригнулися. Петер помітив, як двоє поліцаїв, задкуючи, відійшли до дверей і стали навпро­ти виходу. "Що таке? — подумав Стар. — Невже вони здога­далися, що я винуватець ранкової катастрофи? Ні це немож­ливо".

— Нам доведеться затримати вас на деякий час, — промо­вив суворим тоном поліцай-президент. — Прошу вас, ідіть за нами.

Він відступив убік і, пропустивши поперед себе Петера, перший пішов за ним. Праворуч і ліворуч крокували охо­ронці. Шаукель залишив кімнату останнім.

"Здається мене заарештували, — промайнуло в голові Пе­тера. — Я можу застосувати свою силу, примусити їх випус­тити мене. Але ж тоді я нічого не дізнаюся про Евеліну. Не­хай поки що буде так, як вони хочуть. Побачу, що вони роби­тимуть далі".

Минувши коридор, вони вступили до великої похмурої кімнати з двома рядами лав під стінами і невеличким столи­ком в правому задньому кутку. Ліворуч під заґратованим вікном частина кімнати була відгороджена залізним ґратчас­тим бар'єром. Напевно, туди заводили арештованих під час допиту або побачення з близькими й рідними.

Старові запропонували сісти на окрему лаву під стіною. Поліцай-президент опустився на стілець за столом, Шаукель лишився стояти. Поліцаї зайняли місця по праву і ліву сторо­ни від Петера.

"Значить, я заарештований", — знову промайнуло в го­лові Стара.

— Ваше ім'я Стар Петер. Ви проживаєте по вулиці Ро-шаль 10, квартира 49? — не приховуючи свого вдоволення, промовив Екельгафт.

— Цілком вірно. — Петер ствердно кивнув головою. В цю мить він не почував ні злості, ні страху, вся його увага була зайнята незвичайною для нього процедурою поліцейського допиту. Він потішався думкою: "Нехай роблять, що хочуть, нехай вдають з себе володарів, але ж я сильніший за них. Досить мені одного напруження нервів, одного розумового імпульсу, і вони стануть моїми слухняними рабами".

Ця впевненість настроювала його на бадьорий лад. Він дивився на присутніх відкритим, незлобивим поглядом, і ку­точки його рота злегка кривилися в посмішці.

Поліцай-президент кілька секунд допитливо дивився в обличчя Стара. І раптом він щосили ляснув по столу рукою.

— Досить блюзнірствувати! — Напевно, це був давній прийом, що мав одразу деморалізувати підслідчого. — Де зна­ходиться доктор Берн?

Від несподіванки у Петера відняло мову. Що він чує? Берн зник. Берна розшукує поліція. Все одразу склалося доку­пи в пам'яті Стара: ранковий дзвінок в клініку, насторожений погляд чиновника в рогових окулярах, його квапливе виба­чення…

— Я й гадки не маю, де може бути Берн, — відповів Петер твердим голосом. Але присутні завважили в тому го­лосі тремтливі нотки хвилювання.

— Молодий чоловіче, — продовжував крикливо Екель­гафт, — ваше зволікання може тільки нашкодити вам і вашій дружині.

Петер насторожився. Напевно, втеча Берна має якийсь зв'язок із зникненням Евеліни. Тоді доведеться розповісти все і разом з ними вдатися до розшуків.

Але в ту ж мить поліцай-президент вимовив фразу, яка остаточно зіпсувала всю справу. Екельгафт вирішив збрехати і своєю брехнею спонукати Стара до відвертої розмови.

— Ми знаємо, де знаходиться ваша дружина. Від нас зале­жить її повернення додому. Але, шановний пане Стар, ви по­винні розповісти нам все, що ви знаєте про хірурга Берна і, головне, допомогти поліції розшукати його сліди.

"Значить, втеча Берна не має ніякого відношення до зник­нення Евеліни, — промайнуло в голові Петера. — А я вже подумав недобре про Йогана. Що ж, тоді ці панове не почують від мене жодного слова".

Він відхилився до стіни, широко розставивши ноги. В дорогому сталево-сірому костюмі, з вольовим обличчям, він сидів, немов якась можновладна особа. Його очі з-під краси­вих тоненьких, майже дівочих брів, задерикувато дивилися на поліцай-президента.

— Дивуюся, панове, — промовив він, розтягуючи слова. — В нашій країні людину безпідставно затримують в поліцейсь­кому управлінні і поза всякими правилами вчиняють їй до­пит. Я сподівався одержати від вас допомогу, але бачу… — Він багатозначно глянув на своїх охоронців, що стояли праворуч і ліворуч від нього, — я бачу, що моє уявлення про нашу демо­кратію було невірним…

— Даремно ви пащекуєте, шановний пане Стар, — пони­зив голос Екельгафт. Виставивши вперед щелепу, він злісно примружив очі і процідив скрізь зуби:

— Інтереси державної безпеки змушують нас застосувати до вас найсуворіші заходи.

— Тобто? — Петера не залишав жартівливо-зухвалий настрій.

— Таємна поліція володіє засобами…

— Га-га-га! — Петер гучно розреготався. Засунувши руки в кишені, він рівномірно розгойдувався з боку на бік. — Яке чудесне відкриття! Панове, ви просто зачарували мене!

Тоді до столу підійшов політичний бос. Він нахилився до поліцай-президента і прошепотів йому щось на вухо. В ту ж мить Екельгафт різко підвівся.

— Ми не можемо марнувати часу, — промовив він загроз­ливим тоном. — Ви негайно будете відповідати або ми засто­суємо до вас найсуворіші заходи. Ви будете відповідати?

— До кого ви звертаєтесь? — Петер зміряв Екельгафта глузливим поглядом.

— Встати! — гаркнув поліцай-президент.

— Я не звик до такого тону, панове.

— Поставити його на ноги! — наказав Екельгафт полі­цейським офіцерам.

Чотири дужі руки вчепилися в Стара і шарпнули його догори. В першу мить Стар навіть не второпав, чого вони хочуть. Але ось його опанувала скажена лють. Лице налилося кров'ю, очі майже викотилися з орбіт. Кілька секунд він без­тямно ворушив губами і раптом, шарпнувшись вперед, замах­нувся кулаком на поліцай-президента.

Це була його фатальна помилка. Він не встиг сконцентру­вати своєї думки, не встиг своїми вольовими імпульсами па­ралізувати ні Екельгафта, ні Шаукеля, ні охоронців. Охопле­ний шаленим гнівом, він піддався звичайному людському по­риву і кинувся на свого супротивника з наміром розквасити його гидку мавпячу пику.

В ту ж мить один з охоронців вдарив Петера ручкою револьвера по голові і збив з ніг. Стар відчув пекучий біль у тімені. Щось гаряче й липке поповзло за шию, і він непритом­ним повалився на підлогу.

Втеча з тюрми

Голова гуде. До горла підкочується млість. Хочеться роз­плющити очі, але повіки немов придавлені гарячими п'ятака­ми. Всередині пече — випікає.

Врешті Петер розліпив повіки. Побачив сліпучо-білу сте­лю, залиту яскравим світлом. Перевів очі ліворуч — знову стіна, праворуч — теж стіна.